Будинки були обліплені з усіх боків мезонінами, мансардами з дикту, верандами і голуб'ятниками.
Літні кухні і сарайчики, в яких вільно пересувались кури, кролі і собаки, були гостинно розчинені.
Кількість відчинених дверей і вікон на такому родинному флагмані свідчила про те, що його мешканці мають відкриті душі і не бояться протягів.
Звідси, з цієї вулички, на якій все —— від кизилового куща, що вперто продирався крізь камінні брили, до гарусних серветок на сервантах —— свідчило про здорову стабільність побуту і людського життя, убзережжя з його безплідною курортною проминальністю не було видно зовсім.
Ультрамарин морської далечини був надмірним, мов у Матісса.
Білі простирадла рвались у небеса одержимо, мов у Маркеса.
Я зупиняюсь на цій межі так,
Ніби зупиняюсь на березі Стіксу.
Я запитую у власного серця:
"Невже тобі не хочеться вернутися назад
І весело стрибать на галявині,
І радо іржать, мов лоша,
Що вирвалось зі стайні?
Невже тобі не хочеться
Забути усі мудрі уроки життя.
Мов кульбабку, здмухнути досвід у повітря
І, мов Колумб, прокласти нові шляхи
На карті долі?
Невже тобі не шкода отого
Розбитого у пошуках суті чола
Чи обдертих об жорству байдужості
Ліктів і колін?
Чи не забагато ти випило
Трунку розчарувань?
Чи не замало тих, кого називають друзями?
Коли ти мов метелик,
Летіло на зелених крильцях
Понад засніженими дахами міста
І було закохане
У кожне дерево і кожен трамвай.
Невже ти повірило легковажній синиці,
Що цвірінькає вранці на балконі:
"Все ще буде, все ще буде"?
Невже ти повірило?"
"О, скільки ще попереду..."--
Прошепотів листок над вухом
І, мов золота пташка,
Знявся з гілки й полетів.
"Коли шлях пройдено до половини,
Сухо сказав кизиловий куд
І подивився на мене
З байдужою ввічливістю.
"Киньте філософувати.
Це просто меланхолія,
І вона закономірна,
Адже зараз осінь".--
Припинила дискусію
Вічнозелена сосна.
Їй з гори
Все було видно і зрозуміло.
І Вперше в житті
Лікарняна білизна зими
Видалась мені
Святковою чистотою.
Все частіше
У снах своїх
Розмовляю з батьком.
Сидимо на веранді,
Обвитій виноградом,
Пахне антонівкою.
Сонячно. Тихо.
Сидимо і говоримо.
Батько згадує війну.
Все, про що він розповідає,
Таке важливе для мене,
Таке безцінне.
Відчуваю кожною
Кровинкою своєю,
Як вбираю його життя.
Як наповнює мене
Гінка сила,
Як палить мене спрага
Слухати ще, знати все.
Прокидаюсь і розумію:
Віднині спрага ця
Лишиться в мені назавжди.
З книги
"День душі", Відень, 1944
І долині, мов на дні душі, між пишних гір
Бенедиктинці возвели цей монастир.
Колони ніжні, вітражів розкішне тло.
Ясне склепіння, щоб увись звертать чоло.
Оті братове во хресті пасли овець,
І кожен був тут лісоруб, і кожен жнець.
Каменотес, співак, тесляр і будівник,
І кожен до молитви звик, й до праці звик.
Притулок надавали всім. Хто тут ував,
Не міг забуть казковий ліс і дивний став.
Тут навіть чисті небеса, ця голубінь,
Ніби волали до душі: "Спинись, спочинь".
Ми тут бродили між колон, як у діброві,
Легке повітря, тиша, лад, погідність в слові.
І відчуття —— все, що було, лише предтеча
Про себе правди і, мабуть, до себе втечі.
Коли бува непросто все,
І слів не віднайти,
Ми промовляєм:
"Господи, Помилуй і прости".
І ніби світ світлішає
Без ламп і ліхтарів,
І біль втішає тишею,
І стишує наш гнів.
На козацькій могилі
Розрослась ковила.
Тут проносились стріли,
Грізна січа була.
А сьогодні так тихо —-
Мир і згода царюють.
Степ розважливо диха,
Трави ніби парують.
Ні, природа не хоче
Знати пам'яті пута.
Суть її миротворча,
Нам цього не багнути.
Віденський стілець,
Веймарська тареля.
В сріблі Бог-отець.
От і вся оселя.
За вікном зима,
В час передвечірній,
Все в душі дріма,
Що рвалось у вирій.
І надходить сон,
І журба минає.
Голубий півтон
Десь за небокраєм.
Ідеєю кінця просякнуто наш хаос,
Душа тверда й мовчуща, як граніт.
Але стоїть цей парк.
Усе що нам дісталось,
Від Габсбургів, що полоняли світ.
Гармонія краси.
Ці затишні алеї
Довкруг озер, ці велетні дуби,
І липи, й кедрачі були за панацею
Від стресів чи гризот, чи може від журби.
Тремтить повітря, сяє сніг на вітах,
Камінні леви ревно стережуть
Маленький іподром, що марить літопм
І скакунами, жвавими, мов ртуть.
І чується з далекої альтанки
Мелодія забута і легка,
Немов співуче видиво блука
За китицями сніжної фіранки.
І знову сніш, мов з рогу Альматеї.
Замерзлий став, сліди від ковзанів.
Здається, летимо понад землею
І бачимо прекрасніший зі сні.
Ожива Пітер брейгель —-
Це як марево, сон.
Став замерзлий і гребля,
І холодний півтон.
І здається, і віриш,
Що завмерли віки.
Ось де царствіє ліри —-
Снігурі й ковзани.
Птах далекий кружляє,
При нозі вірний пес.
Ні, краса не минає!
Світ ще повен чудес!
В різдвяну ніч у кожного собору
Є партія своя, свій тембр хору.
Ще здалеку пізнаєш де і хто.
Когось втіша розважливий Стефаній
Або Варвари спів під час літаній,
А я люблю, коли звучить Петро.
Рушаймо в ніч по Відню, в ніч різдвяну,
Коли лунає Господу осанна,
Коли душа летить у височінь.
Забудьмо всі провини і образи,
Відчуймо серцем, як нам добре разом,
Яка довкруж краса й небесна синь.
На віллі "Гермес" дивний парк, синій став.
Ця вілла, немов рятівний пароплав,
У бурях подружніх була, мов причалом,
Із мандрів далеких крулівну чекала.
І Справді, пречистими росами вмита,
З'являлась вона, мов сама Афродіта,
Чого їй, скажіть, бракувало у Відні?
Бали і концерти, обличчя привітні.
Пеани на честь молодої крулівни,
Любов і шаноба, бо ти богорівна.
Та юна дружина жила лиш чеканням,
Залишити Відень, втекти на світанні
До Риму, Ранжеру, Тулузи чи Вільно.
І День той приходив, той ранок свавільний,
Коли виїздили карети із парку
І мчали шалено повз арки і замки.
Франц Йосип женився на дивній красуні,
Таку лиш зустрінеш на древній парсуні.
Мов квітка якась екзотична, південна,
Для двору лишалась вона незбагненна.
То вірші читає, то музику пише,
Малює, полює і вірить у Крішну.
Всесильний монарх, що тримав пів-Європи,
В подружнім альянсі грав роль Пенелопи.
Бо він місяцями чекав і тужив.
Томуючи голод любові і гнів.
В одну із розлук, що була нескінченна,
Він віллу "Гермес" будував навіженно,
Бо вірив: у цю позолочену кліть
Дружину, мов пташку, зуміє закрить,
Але не вдалось, бо було невловиме
Те мрево солодке, те тіло любиме,
Та дика й співуча, близька і чужа,
Палка й невсипуща жіноча душа.
Не стала ця вілла сімейним гніздечком,
Не зміг цісарівну узять під уздечку
Всевладний монарх. І чарівна жона
Жила, як хотіла, для когось цвіла.
Я днями блукаю по тихому саду.
Тут все бездоганно —— і ця колонада,
І ніжна альтанка, й сріблястий фонтан,
І цей безберегий за озером лан.
Не знаю, можливо я просто вразлива,
Але почуваюсь тут легко й щасливо.
І думаю, Боже, іронія долі,
Я гріюсь при світлі чужої любові.
А може й насправді, о єресь святая,
Ніхто і ніщо не вмира й не зникає.
Десь Італія поряд, за гірським перевалом.
Це Карінтії зорі нам вночі возсіяли.
Ну а місяць, а місяць висить, мов на гірлянді.
Ти гукнув: "Подивися —— це рядок з Леопарді".
Пам'ятаєш: "Ночами небо ніби блищало.
В цім було щось ефектне, елемент карнавалу.
І виходили сарни із гудавин на луки,
Ніби душі померлих, невловимі, як звуки".
О, Карінтіє давня, нерозгаданий краю!
Тут слов'янські прапервні із Дніпра, із Дунаю,
Але поряд і гунни, і варяги, і греки,
І, звичайно, чарівні предки римлян далеких.
Ти дала нам притулок в ніч липневу, казкову.
Завтра знову в дорогу, зранку рушимо знову.
Та ніщо і ніколи не затьмарить цей спогад,
Бо краса незнищенна, як любов і природа.
Щоб душа не зазнала, як бува не ведеться,
На любов і на вроду все ж вона відгукнеться.
Святий Стефаній, висохлий, як мощі,
Стоїть на цій міській ошатній площі
І думає: "Довколо суєта...
Що не роби —— вогнем печи, залізом,
А сатана сміється над карнізом —-
Ні смерті не боїться, ні хреста".
Готичний розум взбирав трюїзми
І з них будує вбивчі силогізми,
Згідно яким —— невдовзі згине світ.
Він вже гниє у твані насолоди.
Пощо йому духовнії висоти?
Пощо тужба про голод, недорід?
Цей дідуган, від часу почорнілий,
Мабуть, правий. Хтось обкарнав нам крила.
Як не штурмуєм чисті небеса,
Ніщо путяще з цього не виходить.
Ми повертаємось у свої городи,
Де миле все —— троянди й дереза.
Де затишок, де голуби вуркочуть,
І де знак щастя —— гнізда ластівочі,
Пиріг з грибами, молоде вино,
Пухке плече або рука надійна,
Де час тече повільно, супокійно,
Тече повз дім, повз ганок, повз вікно.
Старий Стефаній чорний від журби.
Він стільки бачив крові, сліз, ганьби,
Що мусив би співать хвалу достатку,
В якому пребува його народ.
А він усе повторює: "Mein Got",
Помилуй праотців їх і нащадків".
"Ми вже на верховині серця..."
Р.-М. Рільке
I
Це літо золотоплече,
Цей теплий, розлогий бечір,
Ця річка, застигла, мов люстро,
Не чули про межі Прокруста.
Їх велич така незглибима,
Їх спокій такий незворушний,
Що кожна життя хвилина
Єднає зі Всесвітом душу.
І Я прозріваю поволі,
Мене залишають болі,
Мене залишають гризоти
Ледве відчую дотик:
Гілочка барбарису...
Ніжно-рожево-сиза!
Боже, як мало треба
Втомленій жінці нині!
Небо і знову небо,
Сонце передосіннє,
Сад у плодах достиглих,
Квітка на підвіконні,
А попід стріхою щиглик,
А понад стежкою сонях...
II
Ми пливемо в човні голубому
Повз чудесну, казкову діброву,
Повз дубовий смарагдовий гай.
А куди? Не питай, не питай...
Запах сіна, коріння, латаття,
Віти мертвих дерев вузлуваті
Виступають з води в срібних краплях,
А на них зачудовані чаплі.
А на кручах альтанки камінні,
Білосніжні аж білопінні,
А над ними могутні тополі,
Мов дозорці у чистому полі.
Небеса пурпурово-вечірні
Осявають ці заводі мирні.
І Блаженство якесь нетутешнє
Обіймає цей світ обережно.
Мов торкається Божа десниця
Наших лиць аби їм засвітиться.
Я зітхаю щасливо й блаженно.
Як ти дивишся ніжно на мене!
III
Дні дивовижні надійшли,
Збулася мрія наша.
Стоїть діброва довкруги,
Неначе повна чаша.
І я виходжу на балкон —-
В тарелі стиглі груші.
О літній, о солодкий сон,
Що ще бажати мушу?
Мов люстро, голуба ріка,
Ні вітерця, ні хмарки,
І жодний подув не зляка
Бджолину тиху сварку.
На підвіконні голубім
Вже закипає кава.
І Рідний голос кличе в дім
Привітно і ласкаво.
IV
Я прокидаюсь і кущ родендрону
Дивиться ніжно на мене знадвору.
О, лицар троянд, о рожевий фламінго,
Як тобі рада ця сонна ще жінка.
І вибігаю на теплу терасу.
І потрапляю в обійми відразу
Квітів духмяних, китиць південних,
Що зачекались з ночі на мене.
Бо на всю ніч мене викрав коханий,
Ми повернулись тільки на ранок,
В зорянім полі ми проблукали,
Мов добрі духи, меви чи лари.
І не промовляли жодного слова,
Проте, це була найсолодша розмова,
З тих, що я чула на віку своєму,
Ні —— не розмова, співи едему.
-— Хто ж цей палкий, невситимий коханець? —-
Муж мій, єдиний і перший обранець.
V
Кінчався пляжний день і сонце, ніби м'яч,
Скотилося по схилах Каленбергу.
У душову зібралась ціла черга,
І нею керував якийсь діяч.
А після душу зимного, як сніг,
Гаряча кава на причалі білім
Серед піоній і холодних лілій
У прохолоді протягів нічних.
І профіль твій, і образи гори,
І, мов лялькові, соборові вежі,
Зливались у фіалковій пожежі
Вечірньо-загадкової пори.
На небі спалахнув Волосожар
І загадковим, ні, таємним змістом
Наповнилось це місце і це місто,
Що має свій принадний й давній чар.
"Так проминає щастя.