Виходить, що квитки і потрібні документи пропавшого молодого чоловіка привласнив собі хтось інший. На жаль, ніяких слідів злочину не знайдено. Поки поліція вислухала розповіді Ксені П., усі пасажири вже від'їхали до міста".
Коли Семен прочитав і цю нотатку, не мав уже сумніву, що мені трапилась біда. Того самого дня Рауль звернув йому увагу на кам'яницю напроти фабрики, де кілька людей винайняло мешкання. Семен наказав слідкувати за рухом у кам'яниці одному членові підпільної ланки, який працює у фабриці. Кам'яниця була новозбудована і ще не заселена. Пополудні підпільник приніс вістку, що всі чоловіки кудись поспішно виїхали, а в помешканні залишилася тільки старша жінка.
Тоді Семен вирішив зробити наскок на помешкання агентів. Не мав певности, чи справді мене там в'язнять, але перевірити виплатилося б. Так і сталося.
Коли на дзвінок ніхто не відповідав, Семен з підпільником виломили двері й звільнили мене. При цій нагоді переглянули кімнати, але нічого не знайшли. Зробили все можливе, щоб надати нападові грабунковий характер. Забрали годинник, перешукали шафи за грішми, мене ж звільнили і нібито мною не цікавилися, а бабу притиснули за грошима й дорогоцінностями. Без успіху.
– А як вона опише ваш вигляд?
– Хай, макіяж і інші засоби змінили нас.
– Все таки я вас пізнав.
Увійшов урядовець фабрики (той самий підпільник) і зголосив, що на Семена жде молодий чоловік, який має з собою поручаючого листа. Шукає праці і сподівається тут її знайти. І урядовець поклав візитовий білет на стіл.
– Дядьковий білет! – здивувався Семен.
– Покажи! – скрикнув я. – Таж це білет, який я мав між своїми паперами! Навмисне взяв я від дядька кілька поручаючих слів до тебе! Що це все значить?
Ми здогадалися, що агент, покликаючись на мої папери, хоче дістатися до фабрики і шпигувати нас.
– Що зробимо?
– Я прийму його! Поговорю і розвідаю. Ти, Паньку, щезай з Гаською, провірте його промінням і будьте готові на все! Розумієш, Паньку? На все!
Я ледве встав. Глянув у дзеркало – страшний вигляд: підпухлий, подряпаний, одне око посиніло.
– Мушу розрухатися! – сказав я. – Я просто нещасник! До чого я вам у такому стані потрібен?
Ми вийшли, а Семен казав покликати агента. Гаська ввійшла до малої кімнати, і я з нею. Тут вона приспособила прилад для просвітлення, подібний до рентгенівського апарату, який колись вживали. Коли агент переходив до кімнати Семена, на екрані нашого апарату появилася його постать, його кості й усі предмети, що їх мав у кишенях. Ішов людський кістяк, на грудях темнів портфель, а біля клуба виразно відзначався револьвер.
Гаська глянула на мене.
– Перейдімо до знешкоджуючого приладу! – заговорив я скоро, і ми підбігли під другу стіну.
Засвітили лампку й побачили на стіні постать Семена, який очікував агента. Між тим Гаська потелефонувала до нього:
– Увага! У правій кишені піджака має зброю!
– Дякую! – відповів Семен.
Увійшов агент, і ми за стіною не тільки бачили їх, але й чули всю їхню розмову. Напохваті ми тримали електронні знешкоджуючі пістолі. Найменший рух агента рукою в праву кишеню, і ми вистрілювали крізь стіну в нього спеціальне проміння, яке паралізувало потраплену частину тіла.
– Прошу сідати, – приязно промовив Семен до агента.
Семен сидів за столом і запитливо глядів на нього.
Агент розповів, що приїхав до Семена на поручення дядька. Шукає праці у зразковому підприємстві, щоб здобути добру інженерську практику. Коли Семен спитав його про прізвище, він подав моє.
– Московський нахаба! – заговорив я до Гаськи.
Семен відмовно похитав головою.
– На жаль, у мене нема вільних місць. Це замала фабрика, щоб ви могли здобути потрібну вам практику.
– Але мене поручив ваш дядько.
Семен глянув йому в очі, що мало означати щирість і відкрите серце.
– Чи ви знаєте мого дядька?
– Познайомився з ним нещодавно.
– В тому і справа. І ви нічого не завважили в ньому?
– Ні! – відповів ніби здивовано агент.
– Мені дуже прикро говорити на цю тему. Але коли ви впали жертвою дядька, мушу вам сказати. Мій дядько маніяк. Про це знає ціле місто, в якому він живе. Ніхто вже не дивується його витівкам і вчинкам. А я маю клопіт. Присилає мені молодих людей до праці, якої я не можу дати, бо не маю. Ви не перший тут і не останній!
Співчутливо глянув Семен на агента.
– Нічого прикрішого для мене нема, як відмовити комусь у потребі. А мушу це робити. Приїжджають молоді люди, яких манить романтика тропічних країн. Уявляють собі, що тут без зброї, наприклад, небезпечно жити. І кожний з них, якщо не має рушниці, то принаймні револьвер носить у кишені. А я цього дуже не люблю. Розмовляти з кимось, хто тримає зброю в кишені? Ух!
Раптом його голос змінився:
– А ви також, мабуть, маєте зброю. Наприклад, у правій кишені піджака! Вийміть, будь ласка, і покладіть сюди на стіл!
Заскочений таким велінням агент збентежився на момент, але швидко спам'ятався. А я зрозумів намір Семена. Він хотів знати, з яким завданням прийшов агент. Могло бути таке, що він мав наказ дістатися на фабрику, щоб нас шпигувати. Але могло бути і таке, що прийшов із зброєю, щоб шантажувати Семена, або – що гірше – "зліквідувати" на московський спосіб. Мої нерви напружилися до крайніх меж, я був відповідальний за щасливий кінець цієї справи.
Агентові появилися лихі блиски в очах. Не спускаючи його з уваги, я помітив кутом ока, що Гаська прицілилася на нього, спокійно й уважливо.
Агент сягнув рукою до кишені. Не витягнув негайно пістолі, і ця одна десята секунди рішила про все. Гаська натиснула спуск апарату, а я скочив до дверей. Агент не встиг підняти пістолі проти Семена. Скрикнув з болю, струм електронів викликав сильний корч у його тілі, а в той час я відібрав пістолю.
– Заряджена і відбезпечена! – поглянув я на зброю. – Хотів убити тебе!
За мною ввійшла Гаська.
– Коли він на мить зупинив руку в кишені, я здогадалася, що він відбезпечує пістолю і готовить стріл. І я впакувала в нього електронний набій.
Прийшов покликаний підпільник, і ми обидва відвели агента геть. Корчився з болю, коли мусів рухати ногами. Усе пішло гладко. Два рази в московську морду і два зуби на землі вчинили його м'яким. Признався до свого завдання: вбити Семена приглушеним пострілом з пістолі і вийти з бюра, або стероризувати кожного, хто б станув йому на дорозі. Поза тим не знав нічого – маленький виконавець чужої волі. Виявив нам тільки, що його пани повернуться сьогодні о третій годині. Якщо це правда, то вже були вдома й відкрили, що мене, їхнього в'язня, нема!
Семен подзвонив до Рауля й розповів цілу подію. За хвилину приїхала поліція й забрала москаля геть.
– З цього виявляється, що найвищий час зникнути з цього терену. Кожна година для нас дорога! Гасько, треба повідомити в бюрі, що ми обоє виїхали на відпустку на місяць, шість тижнів, чи як хочеш. Візьми з собою у валізку що потребуєш, ми теж приспособимося до дороги, і за п'ять хвилин збірка в цій кімнаті!
– Як це так за п'ять хвилин? – запротестувала Гаська. – Я мушу подумати, що з собою взяти: сукенки, штани, светри та багато дечого іншого. Куди ми їдемо? Від цього залежить, що маю взяти з собою. Вам здається, що дівчина як ви: сорочку в течку і готов!
– За п'ять хвилин збірка! Як тебе не буде – їдемо обидва!
Гаська грюкнула дверима.
– Ти серйозно? – опитав я Семена.
Він засміявся.
– З годинником у руці можу тобі сказати, що за п'ять хвилин Гаська буде тут.
За п'ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.
– Чим поїдемо? Автом?
– Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.
Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.
– О, я його ще ніколи не бачила! – скрикнула Гаська. – Дай мені, Семене, я поведу!
– Пізніше, а поки що я виїду за місто.
Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.
– Може, не завважили нас! – сказав Семен.
– А може, і завважили! – відповів я.
Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами у віддалі двох миль їде авто зеленого кольору. Ми мчали далі. По десяти хвилинах авто далі було у віддалі двох миль.
– Зменшу скорість! – заявив Семен. – Побачимо, що це таке. Для певности візьміть знешкоджуючі пістолі. Я сам маю інший прилад.
Ми зменшили скорість наполовину. Ще й тоді їхали три рази скоріше, як наші батьки перед тридцятьма роками.
– Еге, зменшив так само скорість, їде за нами у віддалі двох миль!
– Атомове керування! – ствердив Семен. – Тільки чому не здоганяє нас?
– Певне, дожене пізніше, коли будемо сотні миль від міста, в безлюдній околиці. Рух на цьому шосе дуже малий. Мусимо приготовитися… – Семен завагався.
– До чого? – спитала Гаська.
Вона готовила наші оборонні прилади.
– До боротьби! – коротко відповів Семен.
Ми їхали далі мовчки. Семен раз‑у‑раз міняв скорість, а авто позаду завжди додержувалося своєї віддалі.
– Ввімкни радіо, – сказав Семен до мене, – і шукай на коротких хвилях.
Я зрозумів: він хотів знати, чи наш противник не порозумівається з кимось радіохвилями. Я шукав дуже докладно. Музика, якась чужа мова, знову музика.
– Шукай, шукай увесь час! – говорив Семен. – І так не маєш що робити. Може, натрапимо…
– Вони не мусять постійно говорити.
– Саме тому будь постійно на хвилях. Може, нам поталанить.
Після півгодини я зловив! З радіо летіли короткі московські слова:
– Засідка число три! Засідка число три! Пропустити обидва авта, чорне і зелене!
Голос повторив три рази ті самі слова і вмовк.
– Залишися на цій хвилі! – промовив Семен.