Нічого не чути в телефоні крім трісків.
Зправа і зліва гупають гармати. Без перерви блискає на небосхилі. Перед нами тихо й спокійно. Поручник кинув телефон і розглядає околицю. Так само нічого не бачить, як і я.
Гуде без перерви. Чути якісь голоси. Зправа від дороги — гуркіт авт.
Стрілянина з гармат і вибухи перенеслися ближче до нас, мабуть на цю дорогу. Стріляють також зі скорострілів.
— Що це? — питаю поручника.
— Пильнуй своєї справи — крикнув командир. — Ти на стійці, маєш свій відтинок, своїх десять метрів, а все інше для тебе не існує. Не вчили тебе цього?
— Вчили.
— Витріщай, отже, очі перед собою й мовчи!
Я витріщав очі, аж почало мерехтіти перед ними. Нічого не бачив. Все таки я глипав туди, де була дорога. І я побачив, як темні постаті пхалися безладно в наш бік.
— Німці втікають! — пішло по ровах.
І вже вони були між нами.
— Kamerad! Iwan kommt! Iwan kommt!
Все замішалося, розгубилося. По нас почали стріляти. Всі бігли кудись убік і назад. Командир не має сполучення, кричить у телефон.
В суматосі ми вилізли з ровів. Командир кинув слухавку.
— На місця, на місця! — кричав, тримаючи револьвер у руці.
Раптом щось страшенно заревло. Осліпив мене блиск. Розрив! Дим!
Нас обстрілюють з важкої зброї. Гармати або ґранатомети. Ми поховалися по ровах, попадали на землю. Ніхто нічого не розумів.
Чути було голоси:
— Галло-галло! Галло! Третя сотня! Галло!
Це командир при апараті. І знову хвиля вояків:
— Zurьck! Iwan kommt!
— Назад, хлопці, назад!
Це якісь наші. Ми знову почали вилазити з ровів і бігти. Я вискочив теж і натрапив на якогось старшину.
— Псякрев! Стій, бо застрелю!
Це був сотник Бриґідер. Ухопив ручну машинову пістолю й пустив серію над нашими головами.
— Марш до ровів, ........ сини!
Чиї сини ми були, я не дочув. Повскакували назад. Повскакували й ті, з чужої сотні, бо їх було найбільше.
— Ти згинеш тут, ти тут, ти там! — кричав Бриґідер, — але жодного кроку назад!
Нагло все затихло, тільки Бриґідер кричав далі:
— Зброю в руки! Це єдина можливість для вас, селепків, стати несмертельниками! Зброю в руки! Кинете її, коли всі кинемо! Марш на місця!
Я скочив на моє місце і витріщив очі, згідно з наказом, на передпілля. А насправді тепер, як усе заспокоїлося, я спаленів від сорому. Дурні німаки наробили паніки, а ми, ідіоти, за ними! Сором, сором!
Вислали двох направити лінію телефону. Вони поповзли, тримаючи кабель у руці. Таки недалеко знайшли перерваний дріт. Знайшли теж і його другий кінець.
Наказ до відвороту. Ідемо в порядку назад. Ми такі здеревілі, що навіть не звертаємо уваги на вогонь і рідкі вибухи. Сотня, яка влетіла до наших ровів, відділилася і пішла праворуч від нас.
Вранці ми пройшли краєм села, в якому стояли наші. На дорозі вовтузилися два вояки з кіньми. Я пізнав сотника Палієва і булавного Білика. Я привітався з Біликом, Паліїв не звернув на мене уваги.
— Відворот, відворот, — шепотів Паліїв, і мені здавалося, що в його очах були сльози злости.
Пішли далі, минули село. Я скинув шолом, щоб провітрити голову.
Здається, наше положення є положенням на лопатках.
Якби так навинулася куля! З голоду дослівно злітають s мене штани! Поснідати! Поснідати! А в наплечнику консерва! Залізна порція. Хто видумав ці муки? Я торкнув рукою наплечник. Є, на самому споді.
17 липня 1944.
Пишу ці рядки 23 липня, але даю правдиву дату, так, як воно було й як собі пригадую. Хто тоді рахував дні і ночі?
Ідемо. Куди — не знаємо. Страшенно змучений. Голодний. Лежать забиті. Це не робить враження. Увійшли в порожнє село. Збирається більше наших з усіх боків. Залишаємося, якісь німці йдуть далі. Хати порожні. Я зайшов до стодоли. В куті лежала розбита фіґура Сталіна. Спертий на неї плечима, лежав маляр Мирон Левицький. Рушницю поклав на коліна. Він з якоїсь іншої частини. Я не питав з якої, бо це вже не цікаво. Взагалі, все перемішалося. Левицький постукав пальцем по чолі Сталіна:
— Дуже добрий гіпс. Раджу тобі, забери собі кусник. Буде чим пломбувати зуби в Новій Европі!
Наше життя висить. Висить, як кажуть загально, на волосинці. Кожна хвилина життя це чистий зиск. Так я думаю. А Левицький каже:
— Не можна знати. Був такий людожер Поліфем, що наївшися, зробив Одисеєві ласку і сказав: "Тебе я з'їм у кінці!" Бо був добрий.
Нагло почувся крик, щоб утікали. Ми бігли. Чути було гуркіт большевицьких панцерів. Я біг туди, куди всі, може, навіть в сторону большевиків. Дехто стріляв по-за себе. Серед села я став, щоб віддихнути. Побачив, як Левицький вбіг до хати і зараз же вибіг з глечиком молока. Став за хатою і пив, пив.
Тепер нас обстріляли з машинової зброї. Я крикнув:
— Мироне, тікай! Але він не міг відірватись від молока. На бігу я оглянувся. Левицький кинув порожній глечик, вискочив із-за хати, пустив позад себе чергу з автомату і побіг за мною. В селі були вже большевики.
18 липня 1944.
Ми на якомусь полі. Мрячить, дощ. Стоїть нас з тридцять людей. Мовчимо, куримо останні цигарки. Хтось сказав, що ми біля села Загірці, та що маємо прориватися з оточення. Хай буде й так. Загірці, не Загірці, все одно. Ніхто й так нічого певного не знає. Як не знають старшини, то що має знати бідний селепко?!
Раптом почалася стрілянина. Знову!
— П'ястуки вперед! — крикнув поручник Козак. — У розстрільну!
Ми розсипалися. Протипанцерного п'ястука я не мав. Побачив великі сталінські панцері й піхоту, що йшла за ними.
Ото й штука! Ми без літаків, без панцерів, без важкої зброї, а їх тьма-тьменна, сотні панцерів, мінометів, гармат, літаків! Пропорція один до ста мільйонів!
Саме пролетіли літаки низьким летом і сипнули по нас вогнем. Я пригадав собі, що треба стріляти. Підніс голову. Ледве-ледве. Хтось бігав, постаті падали, підбігали, кричали. В галасі бою я побачив гурт вояків. Посіяв з автомату, бо бігли на мене. Бачив, як кілька поволі поклалися на землю. Стало мені трохи шкода. Зауважив, що ціла зграя пхається на нас збоку. Звернув туди вогонь.
Нагло прийшло мені на думку: кого ти, селепку, постріляв? Своїх, чи большевиків? Мене облило холодним потом. Ніяк не пригадую собі. Чи міг я пізнати їх по одностроях? Знову глянув довкола. Біля мене, за яких десять кроків стріляло двоє наших. І ще далі побачив їхні два шоломи. Але хто були ті перші? Така страшна непевність!
Страшний гук роздер повітря. Я прилип до землі. Чув клекіт рушниць і автоматів. Підніс голову. Недалеко горів панцер. Отже, хтось розбив його з п'ястука.
Знову нова хвиля большевиків. Я побачив важкий скоростріл без обслуги. Зібрав усі сили і скочив туди. Біля скоростріла лежали два наші хлопці. Вбиті. Я затнув ленту, націлився. Нагло відчув, що цілком заспокоївся. Ціляв спокійно і спокійно потягнув за язичок. Як на вправах. Заторохкотів скоростріл, заскакав, я твердо тримав йогo в руках. Це перший раз на війні я стріляв так спокійно. Водив цівкою по лаві большевиків. Були вже близько: бачив виразно їхні обличчя. Лава захиталася, стала. Падали люди під чергами куль, підіймалися, знову падали. Врешті, завернули й почали тікати.
— Та-та-та-та-та, — скакав скоростріл, скакали набої, сипалися порожні гільзи. Я закладав нову ленту, другу, третю. За хвилину большевики зникали в лісі.
Стало спокійно. Розглянувся довкола. Вже вечоріло, але я пізнавав постаті наших хлопців. Хтось кричав до мене, махав рукою. Аж тепер відчув я, що ослаб у колінах. Взагалі, коліна є моє слабе місце.
Я вхопив скоростріл і пішов до своїх. Ми зібралися за хатами. Тут мусіли мене піддержати, я падав з ніг. Хорунжий Герман стиснув мені руку:
— Лавочко, ти відбив наступ совєтського куреня. Без тебе ми всі пропали б. Ти врятував відтинок!
Я спитав:
— Чи наші є всі?
— Всі до одного!
— Богу дякувати, я, отже, постріляв не своїх, а большевиків!
Коли я відпочивав, прийшло мені на думку: чи маю бути гордий, чи ні? Я врятував відтинок! Кусник чогось! Кусник цілости! Відтинок!
А все таки краще кусник, як нічого!
Ми пішли. За селом стояли авта. Побачив, як Мирон Левицький ніс раненого хорунжого Ортинського. Виглядав, як мурашка, що рухає великий патик.
Отже, я справді національний герой. Іспит моєї ґенерації здав блискучо. Доказом цього була любов, якою мене огорнули селепки. Посадили на якесь авто, а самі пішли пішки.
Я розлігся гордо на сидінні. Але авто було простріляне й не могло рушити. Я мусів злізти й бігом доганяти мій відділ. Ледве добіг.
Не сказав нічого, бо не знав, може, й дійсно хотіли мене вшанувати?
Ми доходили до якогось шляху. По нас стріляли, а, може, й не по нас, але це нікого не цікавило, ніхто не крився, ніхто не біг. Ішли, як сновиди.
Несподівано щось ударило мене по шоломі, скрутило шию, в очах стали великі засвічені свічки. Мені стало не ясно: війна це, чи "Лугова" забава у Львові? Привиділися якісь танцюючі пари, хтось вимахував дубиною, якась постать виросла переді мною, як хмара. Постать блиснула одним оком, ревнула, підкинула руки й ноги. Більше не пам'ятаю нічого. Рідна земля м'яко прийняла мою геройську фіґуру.
Що було далі, мені не відомо. Я відчув сильний біль у боці. Відкрив очі й побачив шматяний большевицькнй чобіт, що замахнувся ще раз до удару. В мій бік були звернені цівки яких п'ятнадцяти автоматів.
— Ну, вставай, чув?
Отже, сталося. Я встав поволі, знову мало не впав. Повели в село. При вході до стайні я дістав копняка в певне місце, пошпортався об щось на землі й простягнувся на глиняній долівці.
— Сервус, селепку! — почув знайомий голос.
Двері закрилися, стало темно.
— Хто тут? — спитав я, по військовому. Звикши до темноти, побачив ряд підкованих чобіт.
— Лавочко, це я, Юсько!
Я страшенно зрадів. Ми присіли разом.
— Ти скидай блюзу з левиком. Будемо вдавати німців.
Я зітхнув тяжко.
— Не можу.
— Чому? — спитав Юсько.
— Раз бо не вмію по-німецькому, два, це проти моїх життєвих засад.
Юсько закляв у мій бік, але відізвався приязно:
— Селепку, ідіоте! Твої життєві засади тут ні при чому, бо з життям ми тепер маємо мало спільного. А щодо німецької мови, то зле.
Він зновy почав клясти. Впродовж 10 хвилин. Він мовознавець, знав багато мов, але в цій хвилині був творчим: творив нові, теплі, рідні українські слова, які, однак, не надаються до друку.
Двері відкрилися, і солдат крикнув:
— Вихаді!
— Зірви левика, — зашепотів мовознавець, — удавай поляка, тобто фольксдойча.
Я не зняв.