Але це було пізніше, а поки що я поволеньки крутив педалі, роздумуючи: їхати туди чи краще дочекатися, коли повертатиметься з мішком до сільради? Адже навіть якщо вони вирішать розрізати мішок там же, на острові, я все одно не встигну. Вони зроблять це раніше. Та навряд чи їм спаде це на думку. Напевне, привезуть його сюди і вже тут, у сільраді... Взагалі це не має ніякого значення. Головне, що мішок є, що знайшов його я. А що там виявиться — рано чи пізно дізнаюся.
Отак розважливо розмірковуючи, я під'їхав до двору Віки, вхопився рукою за штахетину і, не сходячи з велосипеда, покликав її.
Через хвилину Віка з'являється. Але не з хати, а з городу.
— Що сталося?
— Ми відкопали мішок.
— Мішок? — розгублено запитує Віка, ховаючи за спиною брудні руки. Мабуть, проривала щось.
— Та той же, що біля Козацького лежав. Філ розповідав тобі.
— Так, розповідав. Ну й що ж там?
— Поки що не знаю. Ми його не розривали. Туди поїхав дільничний. Зараз повертатиметься, тоді й дізнаємося.
— У мене роботи багато, — знічується Віка, але все ж таки вибігає на дорогу і, стаючи навшпиньки, вдивляється в той бік, звідки має з'явитися мотоцикл.
— Нічого. Це ж недовго. Зараз він буде тут, — кажу я, страшенно побоюючись, що Віка знову зникне на своєму городі. А мені дуже хотілося б, щоб побула поруч зі мною ще хоч кілька хвилин. Навіть мовчки. Якщо зі мною стається якась приємна подія і поруч нема Віки, я завжди шкодую. З нею все набагато цікавіше. І взагалі, я помітив, що останнім часом життя моє поділяється начебто на дві частини: коли Віка є і коли її нема. І нічого тут не вдієш.
— Ну, гаразд, почекаємо, — невпевнено погоджується Віка і сідає на лавку біля хвіртки. Я залишаю велосипед і теж сідаю скраєчку.
Мовчимо. Час від часу я підводжусь і вибігаю на дорогу, щоб глянути, чи не видно мотоцикла, потім знову повертаюся на нашу лавку мовчання.
Вечір тихий, теплий та аж якийсь лагідний. Сонце вже зайшло, але десь у високості неба ще відсвічують блакитним сяєвом легенькі хмарки, і степовий небокрай ще палахкотить червонуватими пасмами заграви.
— Ти часто сидиш тут? — стиха запитую Віку, забувши про мотоцикл, мішок і все, що з ними пов'язане.
— Ні. Іноді, вечорами, іду на берег лиману. Звідти, з пагорба, добре видно море. І можна мріяти. Ніхто не заважає.
— І буваєш там щовечора?
— Щовечора не виходить. Мати повертається з поля стомлена, а дома завжди є робота.
— Це тільки я ледащо, — зітхаю і раптом з несподіваною одчай— душністю кажу: — А можна, я коли-небудь прийду до тебе на той пагорб. Посидимо разом.
— Та ти що? — вражено дивиться на мене Віка.
Я так само вражено дивлюся на неї. Що ж тут такого? І яка різниця, сама вона сидітиме чи зі мною? Посиділи б удвох.
— Знаєш, — потуплює очі Віка. — Можна, звичайно, й удвох. Але це вже виходитиме так, ніби... Ну, ніби у нас побачення.
От про це я не подумав. Справді, виглядатиме так, ніби у нас побачення.
— Але ж ми знатимемо, що це не побачення.
— А інші?
— Але ж ми з тобою знатимемо... — вперто стою на своєму. — Та навіть якщо подумають... Хіба нам не можна ходити на побачення?
Віка підвелася, гордо звела брови і, глянувши на мене так, що я одразу відчув себе недоумкуватим, одвернулась. А що я власне сказав такого?
— Що, справді не можна?
— Діткам до шістнадцяти, — в'їдливо каже Віка. — Та й дуже ти мені потрібен там. Самій набагато цікавіше.
"І мені самому — теж", — мало не зірвалося з моїх вуст. Але вчасно схаменувся. Бо коли б наважився скакати таке, вона неодмінно образилася б. А цього мені страшенно не хотілося.
— Віко, — кажу я. — Ну, чому ти така? Ну, не хочеш, я й не приходитиму.
Не знаю, що б вона відповіла і чим закінчилася б наша розмова, якби в цей час з-за рогу будинку не вигулькнув на велосипеді Стась Філонський.
— Чого ви киснете тут? — закричав він, на ходу зіскакуючи з велосипеда, як вершник з коня. — Там папери... Повний мішок паперів.
— Які папери? Де мішок? Де всі інші? — гарячкую.
— Мішка вже нема, — відхекується Філ.
— Як це — нема?
— Та дуже просто. Дільничний повіз його в райцентр. Навпрошки, тією дорогою, що понад морем. Каже, що ці папери можуть виявитися дуже цінними.
— Заспокойся і розкажи все, як було, — порадила Віка на диво спокійним тоном. Просто дивовижно, що, почувши таке від Філа, вона змогла залишитися спокійна.
— Ви ж не даєте заспокоїтися, — обурюється Філ. — Передихнути не даєте. Слухайте: мішок той виявився подвійним. А коли міліціонер обережно розрізав його ножем, ми побачили, що там папери. Що це за папери, я не знаю. Але написані по-німецькому. Так Гіві сказав, бо я ж учу англійську, ви ж знаєте.
Як Філ вчить англійську, це знали не лише ми, а й увесь наш клас. Про його навчання можна складати анекдоти. Але зараз це не мало ніякого значення. Так, Філ не міг би з'ясувати, якою мовою писані ті папери. Але що це за папери?
— Це якісь документи, — провадив далі Філ. — І на них свастика. Батько твій сказав, що, мабуть, цей мішок з документами закинули в озеро фашисти, коли відступали. Може, сподівалися, що повернуться і знайдуть його.
— Дива!
Те, що розповів Філ, так вразило мене, що я мовчки сідаю на лавку і якусь мить дивлюся на нього, широко розкривши рота. Філ, розкривши рота ще ширше, дивиться то на мене, то на Віку. Здається, тільки розповівши мені про знахідку, він сам зрозумів, яка це подія.
— Чому ж цей мішок не привезли сюди? — спам'яталася Віка.
— Тому що не можна. Дільничний каже, що з райцентру мішок неодмінно відправлять до Одеси, а може, навіть одразу до Москви. Бо це справа державної ваги.
Я тільки присвиснув і почухав потилицю. Поки я розмірковував над балачками вчених про кінець світу, у селі світ перевернувся. У на— тому озерці, у цій калюжі при морі, — і раптом мішок із військовими документами! Та ще й фашистськими!
— Фантазіон! — каже Філ. І цього разу я з ним цілком згоден.
— А де зараз батько?
— Поплив до садиби діда. Разом з Гіві. Але Гіві сказав міліціонерові, що знайшов цей мішок ти, — додав Філ, щоб якось заспокоїти мене. Хоча, мабуть, зараз він дуже жалкував, що не кажуть: "Його знайшов Стась Філонський".
— Фантазіон! — кажу вже я. І Філ теж охоче погоджується.
— Ти стаєшвідомим. Усе село знатиме, що перший помітив його ти.
— Яке це має значення: хто помітив? — стенаю я плечима, але Філ не зважає на мої слова. Він не вірить у їх щирість. Та й сам я теж. — От ти — молодець, що покликав мене. Це ж цікаво, коли з дна озера видобувають щось важливе при тобі.
— Звичайна робота, — заспокоює мене Філ. — Дивно: стільки пролежали під водою і нічого, все збереглося. Тільки папери страшенно пожовкли.
— Що ж там у них? — розмірковує вголос Віка. — Може, якісь великі секрети.
— Я ж казав 'їм: "Давайте покличемо вчителя німецької мови". Але мене не послухали. Вважають, що треба швидше в місто, а там з'ясують що й до чого.
— Тільки вже без нас, — зітхаю я. — Один раз пощастило натрапити на щось незвичайне, та все одно вийшло не так, як у людей.
— Твій батько казав, що після війни у цьому озері багато дечого знаходили. Фашисти викидали все, що могли, щоб легше було втікати.
— Ну, це одразу після війни... А тепер ніхто нічого не знаходив. Окрім нас, — я навмисне сказав оце: "окрім нас", щоб Філ знав, що він теж причетний до знахідки, адже цілий тиждень вона була нашою спільною таємницею. Отож нехай по-справедливості.
13
Минув місяць, відколи з дна озера було піднято мішок з якимись документами. І всі вже почали забувати про цю подію, навіть я сам, коли несподівано на сільраду прийшов лист із Москви, в якому працівники архіву дякували всім, хто брав участь у пошуках тих докумен — тів, і особлива подяка висловлювалася школярам Русланові Горочеві та Станіславу Філонському, які виявили пильність і вчасно повідомили дорослих про свою знахідку Коли нас усіх: мене, Стася, батька і Гіві — запросили до сільради і зачитали цього листа, ми з Філом були на сьомому небі. Чесно кажучи, я навіть не так радів, що там назвали моє прізвище (хоча приємно, що не кажіть), як тому, що не забули назвати Стася. Я, правда, не зрозумів, звідки вони дізналися про наші прізвища, але батько одразу ж пояснив: це з акта, якого склав дільничний міліціонер, приймаючи від них знахідку. І я вирішив, що при нагоді подякую дядькові Тимкові, що не забув Стася.
Тим часом голова сільради привітав нас усіх, сказавши, що сільська рада пишається такими пильними і такими свідомими громадянами і що листа цього неодмінно передасть до музею історії села, який створюється при Палаці культури. Далі він прочитав другого листа, підписаного вже науковцем з архіву, у якому повідомлялося, що в штабних паперах фашистського полку, знайдених у мішку, він натрапив на донесення офіцера, котрий керував каральною експедицією проти партизан, які діяли в катакомбах неподалік від Одеси. З цього донесення стало відомо, що в селі Холодна Балка карателі захопили в полон хлопчину, Романа Гонтаря, партизанського зв'язкового й розвідника, якого виказав зрадник. На допиті Роман категорично відмовився од причетності до партизанів і не назвав жодної явки, жодного імені. Тоді фашисти наказали Романові вести їх у катакомби, в розташування загону. І от, щоб врятувати загін від нападу, Гонтар навмисне повів ворогів у ту частину катакомб, в якій — він знав це точно — не було ні партизанів, ні жителів села, котрі рятувалися від арештів. Цей хлопчина був сином місцевого шахтаря. Батько Романа все життя видобував каміння в катакомбах, отож хлопчина, часто навідуючись до нього, добре вивчив навколишні підземні лабіринти. Майже шість годин водив він ворожий загін підземеллям, зводячи нанівець усю операцію, і тільки коли офіцер зрозумів, що ніякі тортури не змусять Гонтаря показати їм шлях до партизанського табору, він наказав стратити хлопця. Це сталося тоді, як радянські війська вже були на підступах до міста. Коли наступного дня передові підрозділи визволили це приміське село, хлопчину знайшли замордованого в одній із кам'яних ніш. Фашисти закатували його, але так і не примусили стати зрадником. Учений-історик звертався до червоних слідопитів села з проханням розшукати рідних і друзів загиблого героя, встановити зв'язок зі школою, в якій він навчався до війни і де, напевне ж, знають про його подвиг.