— зніяковів Костик. На раз глянув на стрілку збірника з бензиною:
— О, вже знаю! Не стало бензини! Стрілка стоїть нижче зера!
— Щастя ваше, що це не сталося десь по дорозі! — сказав дідо. — Пождіть, може мені вдасться вам допомогти!
Дідо зник серед натовпу.
— Ти розумієш усе, Грицю? — питав Костик, коли дідо віддалився.
— Розуміти то я розумію, тільки не знаю, чому треба було аж стільки літ ждати, щоб проголосити самостійну Україну, коли вже наш ясновельможний виступив за неї про ти царя...
Костикові стало гаряче, хоч віяв морозний вітер. Хіба сказати Грицькові, що далі сталося? І добре, що надійшов дідо з коновкою в руках, то не треба було відповідати.
— Ваше щастя, хлопці! Водій авта Симона Петлюри мав трохи бензини в запасі і позичив мені.
Костик спостерігав, як дідо переливав бензину до збірника, і враз дуже затурбувався:
— А як же ми віддамо йому її?
— Виростете, то й віддасте! — засміявся дідо. — А те пер час мені до моїх стрільців. Прощавайте!
Міцно стиснув, поцілував голови їх обох і швидко відійшов. Костик натиснув ґудзика, хоч дуже нерадо, та зараз таки пожалів цього. Бо вже тільки здалеку почув, як дідові стрільці співали, відмаршовуючи з майдану:
— Хто живий, вставай, Боронити край!..
А він цю пісню так дуже любив!
ХТО ЙОГО ТАМ ПОВІСИВ?
— А тепер куди їдемо? — питав розохочений Грицько.
— Якби ж то я знав!. — призадумався Костик. — Авто не питає, а везе само, куди хоче. Коли б хоч спинилося у Львові в Листопадові Дні — там я побачив би свого другого діда Володимира, що відзначився в бою за цитаделю.
А потім, може, заїдемо до Хусту. Там теж проголосили, то значить... проголосять Українську Державу...
— Ой, Костю, якби ти знав, який я вдячний, що ти взяв мене з собою, і за все, що я бачив і ще побачу... — розговорився Грицько, та враз мусів замовкнути.
Щастя тільки, що на цей раз ніщо не попало під гальму, і Костик міг спинити авто саме вчас, щоб не перевернуло ялинки в його таки кімнаті.
— А куди ми тепер заїхали? — став здивовано розглядатися Грицько.
— Просто до моєї хати на Святу Вечерю! Я, здається, чую вже навіть запах тих усіх ласощів, що мама з бабусею та з тіткою напекли й наварили! — проказав Костик не без радости. — Це, бачиш, Грицю, моя кімната! А тепер буде і твоя! Не погорди ж моїм хлібом-сіллю!
— І вже нікуди звідсіля не поїдемо? Повік останемо тут на чужині? — спитав якось дуже розчаровано Грицько.
Костик мусів подумати хвилинку, поки відповів:
— Коли добре подумати, то не така тут і чужина, коли вчимося в українській школі, чи дома з батьками, чи на сходинах у рою. Ти будеш належати до нашого роя, правда? Тоді дістанеш такий однострій, як бачив ти на Ростикові... — і враз Костикові немов світ потьмарився. — Боже, а що я скажу мамі, що не привіз Ростика?!
Та, Грицько, здається, його й не чув. Він кинувся до поличок з книжками.
— Ой, стільки книжок я не бачив навіть у нашій бібліотеці в Батурині!
Вмить став навколішках біля поличок та став перегортати книжку за книжкою, так, що й не бачив, що діялося кругом нього. А щось таки діялося!
У вікні нараз потемніло, і щось, неначе велетенське біле вітрило залопотіло об шибу. Рівночасно залунав плачливий голос:
— Рятунку! Рятунку-у-у-у!
Костик метнувся, немов поцілений стрілою, виглянув у вікно й побачив, що не помилився: це справді Ростик кликав. Це Ростик висів на мотузках легкопада внизу десь, може, на висоті п'ятого поверха, а сам легкопад зачепився за пожежні сходи біля їх вікна. Ростик кричав, вився та розмахував у повітрі ногами, так, що ставало смішно. Але Костикові ніяк не було до сміху! Він скочив, стягнув за собою глечик з квіткою з підвіконня, перевернув крісло і вже стояв біля телефону в передпокої та накручував "зеро", щоб дати знати про небезпеку.
— Будь ласка, присилайте пожежну сторожу з високими драбинами! — закликав, як тільки пролунав голос телефоністки.
— У вас пожежа?
— Ні, тільки мій брат висить у повітрі! Швидко, швидко!
— Коли хтось там висить, я викликаю теж і поліцію, і лікарську допомогу! — відповіла телефоністка. — Тільки скажіть де, на якій вулиці?
Костик не міг пригадати собі, яка їх вулиця і яке число, а тут кожна хвилина була дорога...
— Біля парку, зараз навпроти пам'ятника... Високий будинок у новому прожекті... Такий білий... — намагався розпачливо пояснити, аж поки не згадав, що вулиця шоста, а число двадцять сьоме. Виговорив все це чимскоріш, кинув слухальце та побіг до ліфту. А ліфт спершу довго барився, потім на кожному поверсі ще хтось входив до нього. А всі дивилися на Костика, мов на яке чудовище не з цього світу.
Коли ж вибіг на вулицю, там був уже цілий ярмарок.
Авта загородили переїзд від рогу до рогу, сирени вили на всі лади, блимали червоні світла, метушилися пожежники, поліціянти, санітарі. Підіймалися вгору складані драбини.
Новинкарі з часописів блимали світлами фотоапаратів. А Ціла їх юрба обступилала тата, що саме повертався з, за сідання і зовсім не знав, що це мало б значити.
А другим ліфтом уже з'їхали вниз мама з бабунею і тіткою Орисею. Всі були в фартушках, а тітка навіть ніс держала в руках валок від тіста. Щастя тільки, що Ростик уже був у цю хвилину на землі, а Костик держав його за руку так міцно, неначе боявся, що він знов може кудись полетіти.
Тато насилу відв'язався від новинкарів та поліціянтів. узяв хлопців за руки і повів у сіни.
— Ми собі ще дома поговоримо! — сказав він коротко. І пішли, а за ними мама, тітка і бабуся, втираючи сльози.
Хлопці вже знали, що це значить ,,ми собі поговоримо" і були тихенькі,, мов білі крілики влітку на хуторі. Аж на четвертому поверсі Костик не втерпів і шепнув поза плечима старших Ростикові прямо в вухо:
— Ти знаєш, Грицько приїхав тут зі мною і остане з нами!
Але ця вістка чомусь ніяк не підбадьорила Ростика, що з спущеною головою дожидав отого "поговоримо"!
І ПРО ЩО ВОНИ ГОВОРИЛИ?
Тато скинув поволі плащ, добув з кишені часопис, увійшов повільними кроками у вітальню, засвітив світло, сів вигідно у фотель... Все це не віщувало нічого доброго. До того ж, коли Ростик оглянувся, побачив, що Костик чкурнув кудись непомітно. Ростик стояв тепер зовсім сам по середині кімнати, з розвіяною чуприною, з повідриваними відзнаками від новацької сорочки, і навіть без хустини на шиї...
А мама, тітка й бабуся стовпилися при дверях та дивилися на нього так жалібно, що йому справді стало дуже жаль себе...
— Ну, що ви там таке робили? Звідки ти взявся там, на пожежних сходах, та ще з легкопадом?
Ростик гриз губи і мовчав.
— Ти бачив, що легкопад взяла до розгляду поліція.
Він же не наш, і з того може вийти велика неприємність!
— готорив далі насуплено тато. А бабуся вже почала, схлипуючи, боронити:
— Та лиши його, Ромцю! Бачиш — біднятко таке на лякане...
Тоді Ростик зібрався на відвагу:
— Вуйко скинув мене легкопадом з літака, і це вуйків легкопад! — випалив, мов з козацької гармати.
— Що?!
— Як?!
— Де?! — засипали його питаннями всі рівночасно.
Мама приклала Ростикові руку до чола:
— Ого, вже знов гарячка! Задовго ковзався вчора на льоду!
— Ні, ні, я зовсім здоровий! — боронився Ростик, скільки сил стало. — Мене справді скинув з літака вуйко Левко та наказав повертатися додому...
— Який вуйко Левко, що ти знов плетеш? — вмішалася в розмову тітка. Але очі всіх звернулися рівночасно на світлину на фортепіяні.
— Так, так, саме він, навіть у такому однострою! — підбадьорився Ростик.
— Ага! — сказав тато, але з цього "ага" не можна було пізнати, що тато думав. — А де він тебе зустрів?
— Він прилетів по мене під палату гетьмана Мазепи у Батурині! — відповів по правді Ростик і не міг зрозуміти, чого це мама схопилася за голову, бабуся шукала поспішно хустинки в кишені фартушка, а татове обличчя посіріло, мов градова хмара.
І хто знає, то ще було б сталося, якби не вбіг у вітальню Костик:
— Нема! Нема! Ростю, його нема!
— А це що знов за історія?! Кого нема? — загримів тато, вже справді лютий.
— Грицька нема! Я обшукав усю кімнату і, навіть, під ліжка заглядав — нема ніде! — кричав Костик у відчаю.
Та, на диво йому, Ростик зовсім не злякався, а відповів спокійно:
— Я знав, що так буде! Вуйко Левко казав, що забере його з собою в Батурин, та ще насварив, що я пустив його з тобою...
— Добре ще, що хоч насварив, так вам і треба! — розжалобилася мама. — А то морочите нас усіх якимись вигадками на сам Святий Вечір!
Бабуся знов хотіла боронити, але Ростик вже знав, що треба сказати:
— Це не вигадки, матусю! Це справді вуйко Левко подарував нам авто за те, що ми віддали наші дарунки від святого Миколая Юркові й Яркові! Це він провадив нас через усю історію, від найдавніших часів. Він і хоронив нас перед небезпеками, він і призначував, де нам зупинятися...
То це так було! — аж підскочив Костик, забуваючи на хвилину свою журбу. Тим часом Ростик продовжував:
Тільки вуйко гнівався, що ми самі хотіли вмішуватися всюди. Казав: "Вам прийдеться змінювати на краще майбутнє, а минулого вже не змінити. Минуле треба тільки пізнати"...
—— Так казав? — перепитав повагом тато.
Так, я дуже добре пам'ятаю, тільки що не все зрозумів! — відповів поспішно Ростик. — Він все це мені казав, а про авто...
— Авто, яке знов авто? — спитав грізно тато.
— О, о, пан генеральний писар теж не хотів наді вірити, аж поки сам не побачив! — зрадів Костик. — Воно стоїть під ялинкою, я зараз вам покажу!
Костик кинувся у дитячу, за ним Ростик, неначе хотів його перебігти, а старші за ними, поволі й нерадо. Бабуся переконувала маму:
— Навіщо зараз лікаря, Христенько? Зимні оклади на голову на ніч поможуть їм напевно!
— Ось ми вам зараз його покажемо, то ви повіри... — гукав Костик, та враз замовк на півслові: авта під ялинкою не було!..
ТАТО І ТЕЛЕФОН
Коли старші увійшли в кімнату, Костик стояв під ялинкою, збентежений докраю, а Ростик старався пояснити ніби Костикові, а ніби їм:
— Тож вуйко казав, що й авто мусить забрати, а ти за раз хотів показувати...
Тато глянув на посумнілі личка хлопців, потім на килим перед ялинкою і враз промовив зовсім спокійно:
— Правда, авта нема, але я таки бачу щось цікаве тут на долівці!
— Трипільська хатка!
— Наш отроцький лук! Шолом! — скрикнули рівночасно хлопці та кинулися до своїх скарбів.