Слід звернути увагу, що розвиток об'єкту випереджає графік, а це означає..."
— Оце такий я страшний? — він знизав плечима.
"Такі прояви "зовнішньої" логіки, яки використання часових, а в перспективі й просторових тунелів та Рут-ефекту..."
Рут-ефект, кажете? Цікава назва, цікава...
"Свідома маніпуляція часом відсутня, не разуючи відомих провалів в минуле після витрати всіх запасів енергії, витрачено і, в основному, на пірокінетичну активність..."
Провали в минуле? Що за чортівня?
"...близько шести провалів — точне число невідоме в зв'язку з малими інтервалами найперших. Враховуючи, що інтервали "стрибків" зростають експоненціально, наступний інтервал матиме вихід в кінець двадцятого століття, що матиме, безумовно, катастрофічні наслідки для людства."
Т-так. Цікаво. Якщо збільшення інтервалів, як пише цей пан, експоненціальне, то почалась ця епопея приблизно... е-е-е... 256 років тому. Тільки "тому" в данному випадку означає "в майбутньому".
Хелл навіть не помітив, що вирахував це без комп'ютеру.
Під доповіддю стояв підпис — С420026Е44DK26E. Шифр з однаковим успіхом міг означати чоловіка, жінку, або й нейрокомп'ютер.
Хелл увімкнув автоматичний скролінг й швидко проглянув зміст каталогу.
"Аналіз психічного стану об'єкта після останнього позаатмосферного сеансу..."
Не те.
"Доповідь про розгалуження діяльности мозку між емоційними та розумовими центрами."
Не те!
"Детальний опис..."
Назв було кілька десятків. Очі самі вихопили з списку потрібне.
"Аналіз емоційного спектру об'єкту під час статевого акту."
"...Я знову хотіла б звернути увагу керівництва, на те, що зроблений без мого відома запис _м_о_г_о_ емоційного спектру не можна за об'єктивний. Відчуванее мною збідження ніяк не вплинуло на точність аналізу. Я ще раз нагадую, що моє особисте ставлення до об'єкту різко негативне, й зближення було використане виключно з дослідницькою метою.
Що ж стосується збудження й задоволення — пояснюю, що будьяка нещирість з мого боку була б негайно помічена об'єктом.
Тому я вважаю недоречними інсинуації деяких колег з приводу так званої "недоцільности" моєї поведінки.
С420026У44DK26E."
— Ось так, — сказав Хелл.
Селена Руткевич, його Селенка — С420026У44DK26E. Агент Служби Безпеки.
Щось клацнуло й неприємно запищало. Хелл оглянувся — на сусідньому столику пронизливо верещала, аж розривалася, недбало покинута Селенина сережка. Юр встав з-за дисплею й підійшов ближче.
Це його й врятувало. Дисплей зненацька вибухнув, хмара осколків зрешетила стіну навпроти, а великий уламок корпусу пробив двері.
Наступний вибух гримнув, коли Хелл, виламавши власним тілом вікно, вже котився по траві.
Й засміявся, завваживши, як виконує такий самий маневр Селена, що тільки-но лежала без свідомості.
— Тікай! — відчайдушно вигукнула вона й скочила в літачок лікаря. Вереснула турбіна, невеличкий сніжно-білий апарат стрибнув вгору, ревнув форсажем, наче винищувач, й зник поміж такими ж мирно-білими хмаринами.
Хелл провів його поглядом, але, здивований останнім вигуком Селени, стріляти не став.
Він сміявся.
Він сміявся, коли будиночок зненацька підстрибнув й перетворився на клубок смердючо-липкого напалмового полум'я разом з лікарем та екологом, а гаряча ударна хвиля мало не збила його з ніг.
Він сміявся, коли з тих самих білих хмаринвипали темно-сріблясті куцокрилі крапельки й, на очах збільшуючись, пішли вниз — язик розжареної плазми вдарив їм назустріч й розметав на всі боки.
Він сміявся, коли винищувачі, перешикувавшись, пішли в новий захід, й новий струмінь вогню вдарив вже просто всередину строю, й два літаки зникли в тому пеклі, а ще одна, кілька разів перекинувшись, перекреслила небо димовим хвостом й впала десь за обрієм.
Сміявся, коли дивом вцілілий літак все-таки зумів вийти з пікебризнув ракетами, й зацокотів гарматами — плазма поглинула й їх.
Й перестав сміятись, лише коли замість чергового струменю вогню зміг вистрелити лише короткий, наче плювок, спалах.
Снаряди легко прошили йому груди й розірвали землю десь позаду.
Хелл здивувався, коли й друга черга прошила його наскрізь з тим самим ефектом, здивувався й зненацька зрозумів, відчув наблшиженя блаженної Тьми...
А потім, як звичайно, було довге запаморочливе падіння, темінь тавкруг, неймовірно чужі й водночас зовсім близькі, рідня відчуття, приток енергії й раптове світло...
А нова зграя літаків, спізнившись всього на кілька секунд, тим часом переворювала на дим, попіл та радіоактивний пил всю галявину — разом з залишками будинку, ангаром й великим шматом лісу — останнього нормальног лісу на планеті.
Сонце лише ледь виглянуло з-за обрію, ще не розвуівся вдосвітній туман, ще не скінчила ранкового концерту коники та цикади, коли сьталася подія, що порушила звичний спокій безмежного степу.
Стався спалах.
Спалах — то й спалах. Степ звик до блискавок й вибухів.
Але на цей раз все сталось інакше.
Гуркоту не було. Просто світлова куля, що зненацька зависла, було, на кількаметровій висоті над вершечком пагорба, луснула з тихим шипінням, а з того світла досить незграбно гепнула на землю людина.
Й світло згасло.
Людина повільно підвелась, тримаючись за правий бік, зійшла на самий вершечок й огледілась. Десь далеко внизу виблискувала блакиттю річка, трохи праворуч громадились будівлі великого міста, а з іншого боку простиралась зеленкувато-сіра ковдра степу.
Віяв легкий вітер, куйводячи густе волосся прибульця й ледь чутно дзвенів десь у небі жайворонок.
Чоловік посміхнувся й відчув непереборне бажання сказати щось історичне.
— Ну, — трохи зрипко вигукнув він у простір. — Здрастуй, нове століття! Як ти мене зустрінеш?
Наче у відповідь, трохи збоку блиснуло знайоме вже сяйво й урочистість моменту було зіпсовано.
З центру спалаху випали й розлетілися, наче уламки дзеркала, кілька невеликих сріблястих дисків.
Прибулець зреагував миттю — кинувся на землю, вужем проповз до улоговини й зачаївся.
Диски, безладно покрутившись над вершечком пагорба, змінили тактику вишикувавшись, наче журавлі, клином, почали методично прочісувати місцевість. Чоловік буквально втиснувся в руду глину, коли один з дисків пройшов за пару метрів попереду.
Й зненацька гримнув кулеметною чергою.
Кулі зрили землю поруч з плечима прибульця; диски злетівшись, як шершні до меду, збилися в одну купу з заторохтіли кулеметами.
Вилаявшись, чоловік ухилився від скерованої просто в обличчя черги, кинувся до найближчого диску, обхопив його руками й з видимим зусиллям розвернув. Кулі з дзвінкими вибухами вдарили в бік другого винищувача, той задимів, впав у траву й підстрибуючи, покотився з пагорба. За кілька секунд гримнув вибух, потужний сплах мало не засліпив чоловіка — той впав на землю й щосили стис повіки, але диску не випустив.
Інші винищувачі, підхоплені вибуховою хвилею, втратили орпіентацію, попадали в траву й не подавали ознак життя.
— Отак-то! — вдоволено посміхнувся прибулець.
Він засунув руку кудись під "черево" захопленого диску, той завовтузився й раптом завмер, знесилів й безпорадно зсунувся у виямок той самий, в якому ховався прибулець.
Ще через кулька хвилин там опинилася й інші. Чоловік недбало прикидав їх зверху глиною та камінням, потім знов посмізнувся й непоспіхом рушив в бік міста.
Приблизно через три години над тим самим пагорбом знов спалахнуло світло, щось зашипіло й на траву, теж не дуже зграбно перекинувшись у повітрі, випала струнка жіноча постать. Жінка — чи, скоріш, дівчина років двадцяти, — гарненька, білява, з сторожким поглядом, так само оглянулась навкруг, зітхнула й теж рушила до міста.
Вони зустрілися, вони просто не могли не зустрітись. Це сталося на вокзалі. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамір й одурілі від спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.
Він — хлопець років за двадцять, високий, м'язистий, — стояв ближче до заскленого віконечка. Вона — непримітна з першого погляду білява дівчина, гарненька, струнка, трохи молодша — на двое людей далі.
Іх познайомила муха — звичайна муха-зеленуха, що іх безліч роілось на вокзалі тим спекотливим червневим днем.
Ось така звичайнісінька муха сіла на рукав хлопця. Він недбало здмухнув іі. Комаха перелетіла на дівчину. Але й там на неі чекав такий самий прийом. Тоді вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дівчину — лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дівчина віддячила тим самим.
І посміхнулась, звабливо опустивши очі.
— Нам, здаеться, іхати одним потягом? — почула вона, вибравшись, нарешті, з черги.
Здаеться, так, — кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.
— Тоді чому б нам не познайомитись? — з посмішкою запитав хлопець. Я Юрій. А...
— А я — Їлена! — теж посміхнулась дівчина. — А ви теж до кінця?
— Ні, кілометрів на триста ближче. Але хіба я схожий на якусь поважну персону — дипломата або замміністра?
— Ні, не дуже. А що? — трохи здивувалась дівчина.
— Тоді чому ми на "Ви"?
— Ну... А й справді!
І обое засміялись. Справді — ні вік, ні легкий одяг, ні чудовий настрій аж ніяк не сприяли й найменшій офіційності.
Вже через п'ять хвилин вони вже мали цілком достатню інформацію один про одного — як для перших хвилин знайомства, а ще через півгодини іхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю міста, бо Їлені чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що річки, а хоча б якогось ставка.
Вони зайшли в гуртожиток інституту, Юрій перекинувся кількома словами з Сергіем, колишнім однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потім іхали маленьким, неймовірно стрибучим автобусом, і іх кидало, а Юрій обережно притимував дівчину за талію, отримуючи сторожко-кокетливі погляди у відповідь.
Він привів Їлену під міст, де невелика річка розливалась на пару кілометрів, воду була прозорою, теплою й лагідною, а вітер ледь ворушив нагріте сонцем повітря.
Людей було мало, води — багато, дівчина жартома пробувала топити Юрія, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потім знизу хапав Їлену за ніжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тільки та встигала злякатись, потім легко тримав іі на поверхні, вислуховував жартівливі докори й знову робив те саме.
— Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?
Дівчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрія, спочатку одною рукою, потім обома, обійнявши його за шию, він невтомно відкидав назад воду, під гладенькою шкірою ворушились потужні, наче гідроциліндри м'язи, Їлена захоплено гладила іх невеличкими ніжними долонями й все міцніше притискалася до спини Юрія.
Непомітно, як течія, спливав час, все менше й менше хотілося вилазити з річковоі прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повітря, й все дужче й дужче відчувалось дивне напруження, аж поки темні непроникні хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.
Їлена перша вискочила з води, Юрій, підхопивши одяг, теж заскочив під міст, вони одягались, спираючись один на одного, — звичайно, опора з дівчини була суто символічна, а дощ все йшов і йшов, і вже скоро з мосту полилась змита водяними цівками грязюка, а жінка, на яку потрапив такий струмінь, з вереском вискочила під дощ й за секунду повернулась, викручуючи поділ плаття.
— Пішли?
Так і залишилось невідомим, хто запропонував це пиршим, але, оскільки заперечень не було, то через хвилину Юрій з Їленою вже йшли, перестрибуючи свіжі калюжі, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стікала з мокрого наскрізь одягу й втхлюпувалась з черевиків хлопця.
Дівчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрій легко підкидав іі на руки й "забував" відпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посміхаючись, навіть не намагалась пручатися, а тільки воркувала, приплющуючи очі:
— Ой, постав, тобі ж, мабуть важко!..
Вони повернулись до гуртожитку, Сергій довго посміявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ім кімнату й десь пішов, дівчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи світ за вікном на безформну сіру порожнечу.
— Брр, холодно! — із сміхом сказала Їлена.
— Бо мокро! — відгукнувся Юрій.