Можна подумати, що тут більше нема відеокамер. Я озирнувся навколо і побачив цвяшок над ліжком. Все продумано до найменших дрібниць у цій грі. Тепер фотографія Василини висітиме над моєю головою, нагадуючи про те, що минуле життя було і я маю шанс повернутися до нього. Чи це чергова ілюзія, яка народилась у моїй бідній голівоньці?
Про всяк випадок зазираю до холодильника, думаючи, що там нічого нема. Помилився. Побачив дві тарілки. В одній був українській борщ, який любила варити Василина, в іншій – гречка з котлетами, улюблена страва Оксани. Маленький прокол чоловіків у чорному: до борщу здалась би ложка сметани. Але я їм ніколи про це не скажу. Почергово розігрів борщ і гречку з котлетами в мікрохвильовці й з апетитом з'їв навіть без хліба, якого не було. Бережуть мою фігуру?
На душі неспокійно. Здавалось, міг би заспокоїтись. Наразі живий, а там як вдасться. Але все з точністю до навпаки. Ліг на ліжко. Згори на мене дивилася Василина, ніби ангел-охоронець. Я заплющив очі, щоби не бачити її. Мене вперто тягнули до минулого, ніби натякаючи, що все-таки маю шанс повернутися туди, якщо виконуватиму все, чого зажадають чоловіки в чорному. Я ж не думаю, що вони побачили в мені людину з совістю. Ще декілька тижнів перебування у закладі – і я би остаточно позбувся цього атавізму, непотрібного Системі. Тож навіщо їм людина із совістю, якщо це йде врозріз із принципами Системи? Мабуть, лише для того, щоби натиснути на мої слабкі місця й змусити робити те, що потрібно чоловікам у чорному. Тепер я був твердо переконаний у цьому – як і в тому, що вони знають мої слабкі місця. Це – Оксана, Вікторія та Василина. Мої дівчата.
Захотілося пити. Ще раніше запримітив у холодильнику пляшечку з темною рідиною. Наклейки не було. Об крайчик стола відкрив кришку. Трошки хильнув із пляшечки. Пиво, причому доволі міцне. Випив усе з насолодою. Не зупинив навіть дивний присмак напою. Жити стало краще і веселіше.
Думки про лікарів, яким мене завтра мали показати, вже не були такими фатальними. Подумаєш, лікарі! Що вони мені можуть зробити? Чи все-таки чоловіки в чорному не повірили мені й думають, що я щось знаю про брата Василини, який працює в Генеральному штабі Збройних Сил України? Саме лікарі повинні добути із мене цю приховану інформацію. А як можна витягти те, чого нема?
Я усміхнувся сам до себе. Мабуть, ті, хто спостерігав за мною через відеокамери, помітили це. Нехай собі думають, що б то мало означати. Я все-таки сподівався, що ще не винайшли прилад, який вловлює думки людей.
Потягнуло на сон. Я роздягнувся і заліз з головою під ковдру. Мене не видно і не чути. Звісно, не міг собі відмовити у тому, щоби не згадати черговий вірш. Сьогодні я заслуговую ще й не на такий десерт.
В хрустальный шар заключены мы были,
и мимо звезд летели мы с тобой,
стремительно, безмолвно мы скользили
из блеска в блеск блаженно-голубой.
И не было ни прошлого, ни цели;
нас вечности восторг соединил;
по небесам, обнявшись, мы летели,
ослеплены улыбками светил.
Но чей-то вздох разбил наш шар хрустальный,
остановил наш огненный порыв,
и поцелуй прервал наш безначальный,
и в пленный мир нас бросил, разлучив.
И на земле мы многое забыли:
лишь изредка воспомнится во сне
и трепет наш, и трепет звездной пыли,
и чудный гул, дрожавший в вышине.
Хоть мы грустим и радуемся розно,
твое лицо, средь всех прекрасных лиц,
могу узнать по этой пыли звездной,
оставшейся на кончиках ресниц...
Володимир Набоков. Усі звихнулися на його "Лоліті". А для мене він насамперед талановитий поет. Звісно, на любителя. Але мені ще не зустрілася жодна людина на білому світі, яка би могла напам'ять прочитати хоч один вірш Набокова. Тому що я щасливий, бо зустріч з цією людиною в мене ще попереду?
О, сніжинки… Гарячий африканський пісок… Як їм боляче, коли вони вгризаються в нього…
6
Із великими труднощами продираюся крізь сон на волю. Відчуття двоякі. Так, мені хочеться чимшвидше розпочати нове життя. Але, з іншого боку, боюся цього. А що, коли зроблю хибний крок, потраплю в пастку – і мене зітруть у порошок, а потім скажуть, що я й не народжувався на білий світ?
Розплющую очі. Наді мною – брати-близнюки. Крок вперед – два кроки назад? Я знову під охороною чоловіків у чорному? Втім, я завжди був під нею. Просто вчора виникла ілюзія відносної волі. Тепер мене знову тицяли мордою в асфальт, щоби не забував, кому служу.
Все вірно. Фотографії Василини на стіні нема. Навіть цвяшка, на якому вона висіла. Може, це мені наснилося? Чи просто продовжуються психологічні експерименти наді мною? Чекають, що я зроблю отой хибний крок, щоби потім стерти мене в порошок? Цікаво спостерігати за еволюцією власних думок. Я вже не думаю про розстріл. Стирання в порошок – більш вишукана екзекуція.
Брати-близнюки поглядами дають мені зрозуміти, що досить ніжитися в ліжку й пора вставати. Підкорююсь. Вибору в мене нема. Я вже навчився виконувати мовчазні команди. Вони набагато виразніші, ніж ті, що оформлені у слова. А брати-близнюки вперто мовчать, ніби не хочуть витрачати на мене, свого в'язня, дорогоцінну енергію. Все одно моє майбутнє непевне – то про що тут говорити?
Голюсь. Приймаю душ. Брати-близнюки випромінюють олімпійський спокій. Вони ж знають, що кожний квадратний сантиметр цього приміщення знаходиться під спостереженням відеокамер. Нікуди я не дінусь від їх недремного ока. А я й не збираюсь нікуди діватись.
Виходжу із ванної кімнати. На столі чекає яєчня з беконом, а в горнятку парує кава. В тих умовах брати-близнюки не змогли б приготувати саме такий сніданок. Та й подібних продуктів не було в холодильнику. Значить, поки я приймав душ, хтось усе це приготував і приніс. І чому я вже нічому не дивуюсь? Головне, що я поки що у грі. І поки що живий.
Прощальний погляд на стіну, де висіла фотографія Василини. Нема її, не з'явилася знову. Куди ж вони сховали фотографію? Зараз, коли я мовчки споживаю сніданок, саме це питання чомусь найбільше хвилює мене. Кава приводить до тями. У неї специфічний смак. Мабуть, щось додали до неї. Але залишаюся байдужим до цього. Чи не все одно, як вмерти? Лиш би довго не мучитись. Нічого доброго від чоловіків у чорному мені вже не слід очікувати.
Вирушаємо у невідомість. Один брат-близнюк попереду мене, другий позаду. Крок вправо, крок вліво, стрибок на місці? Коридори видаються довшими, ніж учора. Чи це інші коридори? Може, я потрапив у паралельний світ, виходу з якого особисто для мене вже нема?
Згадую, що у будь-якій скрутній ситуації мене рятують вірші. Один із них приходить до моєї бідної голівоньки.
Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!
Вы дитя и Вам нужны игрушки,
Потому я и боюсь ловушки,
Потому и сдержан мой привет.
Безнадежно-взрослый Вы? О, нет!
Вы дитя, а дети так жестоки:
С бедной куклы рвут, шутя, парик,
Вечно лгут и дразнят каждый миг,
В детях рай, но в детях все пороки, —
Потому надменны эти строки.
Кто из них доволен дележом?
Кто из них не плачет после ёлки?
Их слова неумолимо-колки,
В них огонь, зажженный мятежом.
Кто из них доволен дележом?
Есть, о да, иные дети — тайны,
Темный мир глядит из тёмных глаз.
Но они отшельники меж нас,
Их шаги по улицам случайны.
Вы — дитя. Но все ли дети — тайны?!
Марина Цвєтаєва. Мені завжди здавалося, що Василина з якоюсь насторогою ставилася до її віршів. Коли я в неї про це запитав, вона відповіла: "З чого ти взяв?". Я чомусь не повірив. Кожного разу, коли читав Василині вірші Марини Цвєтаєвої, вона ніби шукала у них щось приховане і навіть потаємне, чого нема у самому вірші, але криється між рядків. Проте подібних запитань я вже не задавав. А потім, здається, вірші цієї поетеси взагалі зникли з мого репертуару для Василини. То чому ці рядки виринули знову? Ніби хтось усередині мене тривожно підказував, що я не смію забути Василину.
Мабуть, я був несправедливим до моїх братів-близнюків. Коли мене ввели в одну із кімнат, я зрозумів, що на їхньому місці взяв би з собою ще декілька подібних на них чоловіків у чорному, які могли би втримати мене. Побачив довгий стіл, за яким сиділи лікарі. Мабуть, це теж були люди в чорному, яких змусили вдягнути білі халати. Мої брати-близнюки взяли мене під руки і підвели до лівого краю столу. Очевидно, я впирався, передчуваючи свій близький кінець, бо один із них боляче вдарив кулаком у спину, від чого я мало не впав носом уперед перед лікарською комісією, якби мене не втримали. Вести зі мною розмову на педагогічні теми в них не було ні часу, ні можливості, тож мене силоміць всадовили у крісло навпроти крайнього лікаря.
Ситуація була критичною. Ззаду мене міцно тримали, так що я не міг навіть поворухнутися. Чоловік у чорному в білому халаті пронизував мене поглядом, а потім несподівано став тикати в обличчя вказівними пальцями рук. Мені справді стало страшно, бо здавалося, що зараз він потрапить в очі і я стану сліпим. Спина ще боліла від того жорсткого удару, який наніс один із братів-близнюків, так що я не став ризикувати своїм здоров'ям. Лише стежив за ескулапом, який вивчав моє обличчя. Постановив собі, що коли він тикатиме мені пальцями в очі, то принаймні заплющу їх, щоби хоч трішки зм'якшити удар. Значно пізніше я подумав, що навряд чи це врятувало би мене, але тоді видавалося єдиним виходом із ситуації.
Мої муки скінчились – і лікар видушив із себе щось схоже на посмішку. Складалося враження, що він задоволений результатом. Не знаю, що йому дало оте тицяння пальцями в моє обличчя, бо я від цього жодного задоволення не отримав.
Відтак чоловік у чорному в білому халаті ледь помітно кивнув головою. Брати-близнюки, не питаючи мого дозволу, перенесли мене на сусіднє крісло – і новий ескулап почав вивчати моє обличчя. Тепер він ніжно пальцями доторкався до нього, ніби побачив прекрасний матеріал, з якого можна зліпити шедевр. Я міг би зарахувати його до числа педерастів – з такою насолодою він обмацував мої губи, але внутрішнє відчуття підказувало мені, що це робиться з медичною метою. Правда, що мало бути кінцевим наслідком усього цього, я не знав і навіть не здогадувався. Була одна мить, коли я хотів вкусити його за пальці, які торкалися моїх губ, але швидко відмовився від цього лихого наміру, розуміючи, якими жахливими будуть дії братів-близнюків для мого здоров'я.
Наступний ескулап цікавився моїми вухами, інший – потилицею, причому я не боявся, що зараз всадять туди кулю.