В іншому — вона німа і холодна, як крига.
І ця жінка зайняла певне місце в моєму житті. Далі від неї, далі від цього п’яного повітря. Я завинив перед Оленою, я завинив перед товаришами…"
Він знову подивився на таранкуватого й змінив хід думок:
"Однак цей настирливо взявся… Норовить обняти… Хоч би посоромився присутніх… Дурень!"
І раптом, несподівано для себе, ударив кулаком по столу і крикнув:
— Паскудство!
Всі обернулися до нього, а таранкуватий прибрав руки й поспішив наповнити склянки.
Катерина знизала плечима:
— Тобі приснилося що?
Усі замовкли, усім стало ніяково.
Десь на помості уп'яте закалатав дзвоник, дарма намагаючись сповістити про початок концертового відділу: ні виконавців, ні охочих слухати не було.
Радивон устав із стільця. Йому неприємно було сидіти поруч із таранкуватим, хоч до решти присутніх, хіба крім Катерини, він і не мав аж ніякого почуття.
Він обійшов столик і попрямував у куток поза буфетом, де, як йому здавалося, було тихо й відлюдно.
Знову на віддаленні задзвонив дзвінок.
Він сперся плечем на колону і примружив очі; він нічого вже не думав, йому хотілося тільки побути на самоті.
Згодом до його вух дістався хрипкий поміркований голос.
Він обернувся і побачив по той бік колони театрального гардеробника, вусатого Степана, що стояв у такій самій позі, як і Радивон.
Степан поважно розводив руками і говорив сам із собою:
— Ну, от, Степане, ми й випили… Трохи за свої, трохи з ласки приятелів… Та й чи багато ж нам із тобою треба?.. Гнівлять мене люди, коли кажуть, що я п'яниця… Склянка, дві, а дивись — і лихо по коліна… Хай жінка знову скаче в гречку, мені тепер дарма!..
Радивонові стало прикро від цієї сповіді. Так само й Катерина… як він сказав — плигає в гречку! — така сама болість інколи охоплює і його серце.
Але до чого тут пиятика? Нащо йому ті дві склянки?.. Чи не завинив ти, хороший товаришу, перед своєю совістю? До чого ж тут жінка? Ти п'єш своєю рукою, з свого власного хотіння й з дозволу своєї волі!?
Він знову згадав, що майже всі присутні в такому самому стані, як і Степан, і почуття здорової огиди наповнило йому груди. Він одірвався від колони з тим, щоб зразу ж іти додому, та ще одна подія затримала його увагу. То був уже інший прояв п'янства, різко відмітний від юродивого Степанового скиглення. По той бік буфету, від центру фойє, два здорових хлоп'яки вхопилися за борти піджаків і погрожували один одному пивними пляшками. У той момент, коли Радивон кинув на них зір, одна з них із дзвоном і тріскотом уже дісталась своєї цілі — буйної хуліганської голови.
Наспів конферансьє, що втратив уже надію налагодити далі концертовий відділ. Його м'язиста міць здалася тут як ніде. Він ухопив обох бешкетників за коміри піджаків і виніс на сходи, немов то була вага, рівна лише навантаженому базарному кошикові.
Радивон зафіксував цю подію ще з більшою огидою; внутрішній пафос і обурення вже минули, він тільки боявся скомпрометувати себе дальшим перебуванням на цій п'яній вечірці і ухвалив зараз же йти додому.
Та на цей час припав і передчасний кінець вечірки. Після бійки й подвигу конферансьє тверезих розпорядників охопила неабияка тривога не лише за чужі, а й за власні голови, і раптом стало гаснути світло по тричі — традиційний театральний сигнал, що пора збиратися по домівках.
Після вечірки Радивон заходив іще в готель, до Катерини. Стривожений залицяннями таранкуватого, він хотів і чекав від неї спростування своїх підозр. Може, той таранкуватий поласував на неї лише випадково, з п'яних очей, і далі того, що він зазіхав на неї на вечірці, і не піде, та все ж йому щеміло десь у грудях, і він хотів, щоб Катерина сама підтвердила його щойну думку і тим розвіяла його сумнів.
На диво, та облишила свій звичайний глузливий і гонористий тон і приголубила його ніжно й чутливо, може, так, як у першу їхню зустріч. Це заспокоїло його, вірніше — притамувало всілякі неприємні згадки, в тому числі й про таранкуватого, і дощенту розтрощило ті висновки, що він зробив їх на вечірці.
Він прогаяв у неї годин зо дві і через те повернувся додому запізно.
Відчинила двері і стріла його, як і завжди, сама Олена. Та на цей раз вона мовчки пропустила його біля себе, мовчки увійшла в кімнату, наче зовсім не помітила його повороту.
Від Радивона не приховався незнайомий йому дружинин настрій, і його струснула нова тривога. Чи не дізналася, бува, чого за Катерину? Він цього вже давно боявся, саме з того дня, коли вперше довелося їй збрехати.
Він поспішно роздягся, кинув кожуха на ліжко й допитливо подивився їй у лице. Та воно було насуплене, замкнуте від чужого ока, і вгадати там щось було важко.
Тоді він зважився заговорити перший і запитав про синів. Але Олена замість відповіді злісно хряпнула стільцем, що збиралася була на нього сісти, і відійшла до столу. Там її руки швидко забігали по скатертині, і згодом упав на долівку скляний глечик із водою; упав і з цокотом та дзвоном поколовся на дрібні шматочки.
Лише тоді Радивон зрозумів, що невідворотна хвилина вже надійшла і що його до того хоч приблизний спокій мусить поколотися, як і той глечик.
Нарешті вона підійшла до нього і сказала:
— Ти… де ти був?
Йому стало страшно. Такого тремтячого й разом твердого голосу в неї ще не було ніколи. Та злість, що скривила їй лице, так само була для нього несподівана.
Завіяний її голосом, він остовпів, і з його уст вислизнуло:
— У Катерини…
Разом із цим ім’ям із його грудей випорснув і струмок повітря, насичений запахом перетравленого пива.
На Оленинім лиці здивування підмінило злість. Але це продовжувалось лише одну секунду, саме стільки, щоб Радивон устиг пожалкувати за свою поспішність. Потім гримаса одчаю й внутрішнього болю підкреслила всі її зморшки.
— Значить, її звуть Катериною?
Вона піднесла стиснуті кулаки близько Радивонового лиця й часто дихала.
Той відхилився, а вона зрозуміла нарешті, що річ не в імені, що ту, яка грабує в неї чоловіка, могли б звати й інакше, і заплакала.
Плачучи, вона робила підсумки своїх спостережень. Уже кілька тижнів, коли й не місяців, він жодного вечора не бував дома… Все поспішав кудись. Забув про дітей, забув і про неї, наче вона йому чужою стала…
Вона знову наблизилась до Радивона й почала кричати:
— Хто ж вона, скажи мені?..
Потім струснула його за плечі й плюнула йому в лице.
— Мовчиш?.. Так і без тебе знаю…
І знову заголосила:
— Гладка розпутна актриса забрала в мене чоловіка… А я, дурна, не йняла віри тим ніби брехням, що точилися в нашому житлокоопі… Думала, що мій Радивон заслуговує на моє довір’я.
То й правда, що різні чутки про Радивонове одвідування театру вже давно ходили не тільки в житлокоопі, а й по всьому місту, й лише він сам наївно гадав, що й досі ще вберігся від небажаних і страшних для нього пересудів.
Його кинуло в піт. Вірна річ, як би дізналася вона за Катерину, коли б про це не говорили?..
Він витер запльоване лице й зовсім пригнічений — ще одне несподіване відкриття! — повернувся був іти до ліжка, коли новий вибух Олениного гніву знову пришпилив його на місці.
Вона плигнула до нього й довго поривалася дістати його лиця, та, не вдовольнившись цим, загнала ще гострі нігті в свої худі груди і закричала нестямним істеричним голосом.
Згодом вона трохи опанувала себе і довго — інколи знову зриваючись на крик — корила Радивона за його зраду її, сім’ї і давнього минулого.
Вона говорила йому, що він старий і що сором йому саме в цих літах бунтувати — наче він хлопчисько! — свою кров, що совість його незряча, коли він збирається її, змучену і, безперечно, фізично понівечену Олену, вигнати з хати, і що ця зрада вкоротить і без того вже недовгий її вік. Вона нагадувала йому запашні інтимні дні, минулу їхню молодість, його присягання і, гнівна, покликала громи на його голову за те, що він забув давно перегорнуту сторінку з їхнього життя.
І дивно! Слухав Радивон ці колючі і здебільшого справедливі слова, і пекучий сором не дістав його совісті. Навіть жалю він не відшукав у собі для скривдженої дружини. А зовсім недавно, півгодини тому, йдучи додому, він мучив себе думкою, що найбільший злочин у його житті — то зрада Олени з усім тим укупі, що з’єднувало довгі роки їх спільне життя.
Він мовчки тупцювався на місці, боячись якимсь словом іще більше роздмухати Оленин гнів, і лише гостра роздратованість у всій його істоті відповідала на її муки.
Він дивився на скривлене лице і думав, що плакати природно тільки дітям, що в дорослого надзвичайно розтягається рот, і від того сторонньому стає неприємно, наче йому показали допіру розтятий живіт і нутро його, заюшене кров’ю.
Незабаром прокинулися Максим і Ларивон. Вони посхоплювалися з ліжок, обліпили свою матір білими сорочками і злякано почали шукати на Радивоновім лиці пояснення цієї дивовижної події.
Той кинувся до них, щоб повернути їх до ліжка, та Олена відштовхнула його:
— Геть!.. Не чіпай моїх дітей!..
Це був останній вибух її гніву. Діти ніби повернули їй сили, і вона принишкла.
Пізніш вона вклала їх спати і сіла край столу. Скоро вогник лампи звернув на себе її увагу, і вона, зосередивши на ньому свій погляд, застигла, як у глибокому трансі, наче німа й нежива.
Проте їй багато думалося; думалося, що сьогоднішній день нічим не віщував такого лиха, що сьогодні, як ніколи, вона любила Радивона, і лише вечір, довгий, нудний, призвів її до думок, що нарешті справдили її далекі підозри.
Потім вона забула і про якусь Катерину, і про Радивона, і про його зраду. Все змішалося, притамувало одне одного й залишило по собі якийсь острах та почуття порожнечі, вразливої й гнітючої, як memento про вогку домовину. І не було вже ні гніву, ні розпачу, лише сльози, терпкі, теплі котилися по її зморщених щоках.
XVIII
Ранок застав Олену на ногах. Тої ночі сон не навідався до неї. До самого світанку вона блудила по кімнаті, переставляла речі, знову сідала до столу чи йшла до синів. Коли де у вікнах засіріло, вона, хоч і було ще рано, пішла до кухні готувати сніданок. Звичайна робота потроху втишила їй біль.
Пізніше вона побудила дітей, одягла, нагодувала — взагалі цим ранком вона багато віддала їм уваги — і випровадила їх до школи.
Вона робила все це з міцно стиснутими вустами, і тільки коли Радивон узяв уже був теку, щоб іти до установи, її знову охопив розпач.