А князь упився вином і був буйний від вина. І відмовився бідний чернець свідчити проти свого товариша. І його наказав князь мордувати — бити поварським начинням: копистками, качалками, варьохами. А той спливає кров'ю, аЛе мовчить. Тоді князь розпалився, аки пес скажений, і вихопив стрілу. І уязвив бідного ченця...
— Зачекайте, зачекайте! — Втрутився гончар Василь. — То ви про страту Федора і Василя?
— Може, то їх у миру й по-іншому звали. Тільки не про страту, а про мордування. Бо страта робиться після суду!
— Але ж зачекайте, куме Стефане!
— Це ви зачекайте, куме Василю! Бо я розповім так, як я знаю... Отож князь Мстислав вихопив стрілу і встромив її в груди бідного товариша, тобто Василя. Але Василь мав міцне здоров'я. Він вирвав стрілу із рани і жбурнув її князю під ноги. І закричав: "Ти, князю, сам будеш стрілою уязвлений!". Князь враз протверезів і наказав обох ченців пов'язати. І, як запіють треті півні, знов їх мордувати. Поки вони здадуться. І справді, о півнях зачали мордувати. Але вже обоє ченців і слова не сказали і віддали Богу душі. Упокой, Господи, їх мученицькі душі!.. Але й сам князь сконав в муках! І саме від стріли! Бо пророцтва блаженних і праведних збуваються!!!
— Господине Стефане, а де його застрелили — на Печерах чи на Горі?
— Тіпун тобі на язик! Таке кажеш! Ще нам у Києві тільки війни не вистачало! Його на Волині, в далекім граді Володимирі, застрелили. Він тоді з князем Давидом змагався за землі. Мстислав сховався у граді. А Давид раз по раз із воїнами підбігав під стіни міські. Стріли з обох боків летіли, як рясний дощ! Мстислав задрочився, як завжди. Думав, певно, що він кращий стрілець, ніж прості воїни. І кинувся до заборол стріляти. Тільки наклав на тятиву стрілу. І не встиг добре напнути лука, як ударила його знизу стріла. Знизу в груди! Коли Бог хоче кого покарати, то и у шпарку стріла пройде і ціль знайде! Із заборол його на руках понесли. Він і до ранку не дожив...
— А я, куме, знаю по-іншому. Це мені розповів один чернець із Се-менівського монастиря. Він послушенство у Печерах відбував, а потім перебіг у Семенівський монастир. Він свідчив, тобто чернець, що до радника Мстиславового приходив, — не чернець Василь. Бо він сидів у печері. І вже роки з неї не виходив. То приходив сатана під виглядом ченця Василя. Він узяв собі обличчя Василя і Василевим голосом усе розповів князю про золоту скриню. А потім сатана усіх увів в оману!
Далі візник Стефан і гончар Василь засперечалися про сатанинські та відьомські козні. Про те, чи може сатана діяти невидимо, чи обов'язково приймає чиюсь людську подобу. Кожен до своєї думки додавав чиїсь слова із книжок такою мовою, що Ілько й половини не розумів, про що воно йдеться. А спитати — то не можна було й думати. По-перше, не з тобою дорослі говорять. По-друге, візник Стефан — церковний староста і знає по-книжному. А гончар Василь не тільки знає по-книжному. У нього навіть справжній скарб є — книга з молитвами, яка зветься "Молитовник". Там у нього багато дписано молитов, які належить для порятунку читати. Тому Ілько не міг стежити за словами дорослих. Тільки розглядався, що діється на вулицях та у провулках подільських.
Все на Подолі було, як завжди. Людей багато, кожен заклопотаний своєю справою. На Подолі в будній день не байдикують і не гуляють гульбища. Для того є свята і ярмаркові дні. А сьогодні — вівторок. Ковальські молоти дзвеніли, сокири гупали, молотки стукотіли, жорна гуркотіли. Коні тупотіли по колодах вулиць. Рипіли важкі колеса возів-кол. Клацали один об одного круторогими головами воли в ярмах.
Ількові у голові все крутилось: як то вберегти таємницю від матері? Бо мати завжди одразу вгадує, якщо щось сталося. Хоч із ким би в родині що сталося — мати одразу ж відчуває і починає випитувати. Брехати матері не можна — це великий гріх! Але ж сказати правду — всіх під біду підвести. Якщо такий чоловік, як візник Стефан, сказав, що не можна базікати, то чиста правда, що станеться біда.
Отак б'ючись зі своїми клопотами, Ілько і незчувся, як вони доїхали до містка через їхній ручай.
Візник Стефан сказав: "Тпруу!" — і кобила стала. Він відв'язав лубові мотузки і вивалив руді запашні дошки на прибитий пилом спориш.
— Дякую вам, господине! — Забіг поперед візника Ілько та чемно вклонився.
— Спритний хлопчина, — зауважив гончар Василь.
— Кріпка родина. Всі добрі майстри.
Кола погуркотіла далі колодами єдиної дороги на Гончарі.
Ілько ж лишився біля дощок і думав, що йому робити далі. Спробував взяти за кінець одну дошку і потягти її до свого двору. Він потягнув верхню дошку, вужчу, по ширших нижніх. На це в нього вистачило сил. Але коли дошка зійшла на землю, то він не зміг її далі тягти. Тоді він подумав, що треба буде покликати Пузиревих онуків на підмогу. Тому він відбіг від своїх дощок і зазирнув вниз по схилу.
Справді, там знову ловили рибу Пузиреві онуки. Всі четверо. Все швидко зметикував Ілько. Він помчав щодуху додому.
Заскочив до хати. Поставив вузлик на лаву.
— Ти вже тут? — Здивувалась мати. — Батько ж казав, що ви до вечірньої зорі. Щось у вас трапилось? — Занепокоїлась вона.
— Три дошки візник Стефан скинув за містком. Я зараз туди.
— Які дошки?
— Мамо! То наші дошки! Батько попрохав візника Стефана підвезти ті дошки ближче до дому. Бо далі Стефан поїхав своєю колою на Гончарі. Він возить корчаги гончара Василя на притиски на Почайні! Мамо, дайте мені шмат коржа.
— Зголоднів? Та бери вже цілого коржа! — Відкрила скриньку й подала йому рум'яного коржа. Ілько відкусив добрий шмат і запхав коржа за пазуху. Перевірив, чи добре ув'язаний пояс, щоб, бува, корж не проскочив крізь щілину. Ілько вискочив із хати і помчав по вулиці до мосту через Глибочицю.
Праворуч від мосту, на березі, дідусь зосереджено, поволі довбав теслом рибальського човна.
Ліворуч, майже впритул до кремезних стояків мосту, згуртувались Пузиреві онуки. Всі з ліщиновими вудилиськами.
Ілько скотився стрімголов до них.
— Ви що — дурні? Я ж вам сказав, де ловити? Дуже далеко від притисків! Ви що, думаєте, що до вас сюди припливе отакенний язь чи лящ?
— Та ні... ми ходили туди... сьогодні, — промурмотів третій брат.
— Та нас хлопці з притисків завернули! — Додав старший. Другий онук мовчки сопів широким носом.
— Вони нахвалялись нас набити. їх було аж п'ятеро. А ми — самі! — Заверещав найменший Пузирів онук.
— Хлопці, якщо я завтра з вами піду — ми їх подолаємо! Підете зо мною?
— З тобою підемо, бо нас буде багато! — Ствердив третій онук.
— Хлопці, завтра ми підемо. А сьогодні ви мені допоможіть.
— Що тобі треба робити? — Першим спитав другий онук.
— Треба дошки перетягти від містка до хати.
— Ой, це ж далеко!
— Ой, ті дошки важкі...
— Від дощок можна скіпку загнати в руку, — виголосив молодший Пузирів онук.
— Слухайте, хлопці! Я вас коржем пригощаю! А коли брат Михайло принесе гостинці з лісу, я з вами поділюсь. Згода? — Ілько витяг з-за пазухи рум'яного коржа.
Онуки Пузиря полишили вудочки і підскочили до Ілька. Старший першим потягся:
— Давай коржа! Я поділю! — Старший простягнув обидві руки до коржа.
— Е ні! — Відрізав Ілько. — Я сам поділю. У мене око точніше, ніж у вас!
Ілько розірвав коржа на п'ять частин. Виділив кожному по шматку і собі один лишив. Четвертий онук не стерпів і ляпнув:
— А собі, бач, взяв найбільше!
— Ану порівняй! — Ілько приклав до його кусня свій. — Бачиш — однакові.
— Бо ти відкусив собі, а тоді поділив на всіх!
— Цить! — Штурхонув його старший в потилицю. — Він хазяїн, йому і належить більше.
Всі замовкли і миттю потріскали свої кусники.
— Нумо, хлопці, до діла! — Закликав Ілько і покрокував до дощок. Всі за ним.
— Ти поділишся гостинцями, якщо ми допоможемо тобі? Ти не обдуриш? — Не вгавав четвертий онук.
— Цить! — Вже Ілько на нього гримнув. — Як базікатимеш багато — з ними поділюсь, а тобі — дулю!
Вони взялися за першу дошку і протягли її, може, чверть шляху. Та одразу стомилися і сіли відпочивати. Отоді Ілько й здогадався: треба не волочити, а заносити. Спочатку підіймають один кінець і заносять уперед. Потім за інший кінець беруть і знов заносять уперед.
Вони піднялись і почали робити так, як здогадався Ілько. Заносячи все вперед, тільки беручись по черзі за різні кінці дошки, вони доперли її до двору. Другу й третю було легше доставити до двору. Всі добре спрацювались.
— Ну, хлопці! От тепер ми всі — молодці! А зараз я побіг на Почайну.
— Що там робитимеш? — Спитав старший.
— Ми з батьком працюємо. Батько дошки розпускає. Я кору в паки в'яжу. Ну що, пішли зі мною?
Пузиреві онуки перезирнулись і сказали:
— Ти йди сам. Ми ще рибу половимо.
Вони побігли вниз до мосту, а Ілько поспішив до Почайни.
Навіть до дідуся не завітав — відчував, що забарився.
Як уже вбігав у базарний провулок, то озирнувся. Як і вчора — старенький його дідусь нахилився над майбутнім човном. Поволі цюкав теслом.
Коли ж Ілько прибіг на берег Почайни, то батько вже розпустив обидві половини на дошки. Все своє знаряддя поскладав до козуба і кришку на чіп закрив.
Сидів під коморою. Вперся спиною в стовп, ноги витяг. У руках тримав той шмат кори, що його Ілько призначив для брата Микити. І точними, скупими рухами прегострого ножа зрізав тонесенькі стружки. Коричнево-сизі пелюстки падали на гарячий брудний пісок.
— Тату! Я ось! — Закричав Ілько, важко біжачи по піску.
— Щось ти, синку, довго ходив. Десь із хлопцями загулявся?
— Я не грався, тату! Ми з хлопцями переволочили дошки до нашого двору.
— З якими хлопцями?
— З Пузиревими онуками.
І хлопчик розповів батькові, як вони все зробили.
— Молодець, синку. В тебе не ріпа, а добра макітра на плечах. Та дивись — не роби чогось не по силі! Бо може кила у пахвину вилізти чи пуп розв'язатись.
— Хіба таке буває?
— У житті всього буває... Ти доглядай начиння, а я буду носити дошки. — І тесля швидко звівся на ноги.
Ілько підскочив до нього упритул і заторохкотів:
— Тату, тату! Ви її не впустили? Вона не викотилась? Ви її мацали? Вона у вас у калиті?
Батько скрушно похитав головою на Ількові слова.
— Не хвилюйся, не тіпайся! Мовчи! Мовчи і все! Вона на місці. Ти краще подивись: чи добре в паки кору позв'язував.
Батько примірявся.