Перш за все ниви не оброблялись як слід, земля була не із кращих, суглиниста, вимагала добрив, а їх не вивозили достатньо, бо поля лежали далеко від лісу. Поговоривши про се, про те, бабуня просила діда вмитись, бо зараз буде сніданок. І тоді починалось вмивання і разом із цим молитва.
До сніданку сідала вже вся сім'я, крім баби. Вона ніколи не мала часу, і коли їла — ніхто не знав. Подасть на стіл обід чи сніданок і стане за чиїмсь стільцем, прислухаючись до розмови за столом. І тільки-но хто попросить її сісти, як вона мерщій біжить до кухні, виправдуючись, що не має часу. І справді, вона ніколи не мала вільного часу.
Баба, може, колись була й висока. Зараз похила, не сива, хоч мала вже біля 60 років, худорлява. В її невеличких карих трохи запалих очах світилась доброта і ласка. Людина ця не знала злоби, не знала заздрощів; це була ходяча любов і всепрощення. Щодня з ранку до пізньої ночі — на ногах і в постійній праці. Бувало, з'їдуться на канікули діти і внуки,— повна хата, повна будка, усюди повно їх, і своя челядь, а всіх треба хоч тричі на день нагодувати, спекти для цієї галайстри хліба, і все робила вона сама — не любила, коли її дочки, що приїжджали на канікули, допомагали. У кожного з її великої родини були свої приємності, всі користали з відпусток, з волі, ходили на прогулянки, збирали гриби, ягоди, ловили раків, їздили по снопи — для хлопчиків це була велика приємність,— а баба не виходила з кухні: вічно в спеці кухонній, вічно в праці, зиму і літо, усе життя.
По сніданку гості звичайно розходились хто куди: хто з книжкою на ґанок, хто порозмовляти, а дітвора в ліс. Зі стола прибирали, і їдальня перетворювалась у кабінет. Дід сідав на годину-дві до канцелярської роботи, їдальня була найбільша з усіх трьох кімнат. Мала три вікна, була світла і колись призначалась для господаря дідового — графа, який зрештою ні разу за все життя до діда не приїжджав. Це був горбань-туберку-льозник, який завжди лікувався десь по заграницях і вимагав тільки, щоб дід акуратно надсилав йому гроші за проданий ліс.
Ліворуч від входу до кімнати стояв на всю стіну ве-"
ликий чорний письмовий стіл дивачної форми і конструкції — теж власність графа. За цим столом працював іноді ранками дід. Він підраховував щось, записував прибутки і витрати, перевіряв касу, яка містилась у цьому ж таки столі, в окремій шухлядці. Це була каса, де зберігались гроші графа, виручені від продажу лісу. Часом із цієї каси дід позичав собі грошей. Це було тоді, коли Іцко Айтнер приносив із містечка якийсь крам. Іцко був багаторічний постачальник всякого краму з міста, і заради нього іноді робились незаконні операції, звичайно, тимчасові, бо коли приходив термін посилати графові гроші, то для вирівняння каси продавалась корова, а то й шматок поля, і борг покривався.
Адміністративними здібностями дід не міг похвалитись. Не умів він довго сердитись, не міг людини покарати навіть за злочин, любив покричати, але вся околиця знала ціну крику, і ніхто його не боявся... Наприклад, так: іде дід уранці лісом і чує, що недалеко хтось явно господарить. Скрадаючись, підходить ближче до місця, звідки чути цей підозрілий шум, і бачить: стоїть віз, запряжений конякою, а добре знайомий селянин із найближчого села, Макодим Макарчук, накладає на воза хмиз із купи. Нахабство Макарчука виводить діда з рівноваги. Стиснувши в руках палицю, він майже бігом біжить до злочинця.
— Ти що тут робиш, злодюго! — кричить дід іздале-ку. Він певний, що злодій буде якось реагувати, буде втікати або принаймні просити пробачення. Але нічого подібного. Макарчук, побачивши діда, робить дуже задоволену міну і йде йому назустріч. Він скидає шапку і старосвітським звичаєм вітає діда.
— Слава Ісусу Христу! — каже він, усміхаючись.— Ото добре, що пана лісничого побачив.
Дід, здивований і збентежений, не розуміє, в чому справа. Він машинально відповідає на привітання, і це ще більше бентежить його. В першу хвилину він навіть думає, що Макарчук має законне право на хмиз, але зразу ж відкидає цю думку як неможливу, бо ніхто такого права, крім нього самого, дати не міг.
— Чого ж ти так радієш? — питає він іронічно.— Того, що я тебе спіймав?
— Та коли б пан лісничий не прийшли, то я мусив би аж на лісничівку коня гнати, а пан самі бачать, що то за кінь.
— Так би ти й пігнав? — сумнівається дід.
— Пігнав би, їй-богу, пігнав би.
— Не божись!
Дід з жалем дивиться на худу збідовану конячину і непомітно для себе міняє тему.
— Чому ж ти не годуєш коня? — питає він докірливо.— Робити на коняці робиш, а вівса жалкуєш? Ех, господарі!
Макарчук зразу використовує переміну в настрої діда і б'є на його почуття.
— Які ми господарі — злидні одні,— каже він журливо.— Був би я господарем, хіба б я приїхав сюди удосвіта та червонів би перед паном лісничим?
Дід цілком уже розм'як, і тепер можна від нього взяти все, що треба.
— Пан лісничий знають, які в нас гаразди. Зварити раз нема чим. Була яка соломинка — попалили всю. Питаєте, чому коняка худа? її ж солому спалили. Вірите, жінка стріху почала тягати.
— О, то в тебе жінка добра господиня, коли стріхою в хаті палить!
— То вже, пане, не від розуму, а з горя. У мене малі діти, їм їсти зварити треба.
Дід боїться, що Макарчук його цілком розжалобить. Він бував у селянських ліплянках без підлоги, де вічно стоїть дух глини, вологи і кізяків, де влітку безліч бліх, де брудні діти повзають по долівці разом з поросятами і телятами, де нужда і голод. Йому все це стає перед очима, і він, покашлюючи і вже не дивлячись на "злодюгу", каже щоб той швидше набирав хмизу і виїжджав з лісу, поки побережник 1 не наскочив.
— І щоб нікому не говорив, що я тебе бачив, бо як спіймаю вдруге, то вже без суду не обійдешся! — грозить дід.
— Та боже борони! — говорить заспокійливо селянин.— Нікому не скажу. Я таки не дурний.
— Та то видно,— каже дід і швидко відходить, а за ним летять слова подяки і добрих побажань.
Дід задоволений собою. Сьогодні, при ранній зустрічі з дружиною, він про все розповість, і вона похвалить його.
Побережник — лісник (місцеве).
— Гей, татуню, —г— скаже, — чи ти не знаєш, що значить "нема"?
До діда щоранку приходять з рапортами побережники, їх два — Змійовський і Дробницький. Вони доповідають, що трапилось на їхніх ділянках: кого спіймали на крадіжці хмизу, кого з сокирою. За зрубане дерево дід дуже сердився і на адресу злодія сипав найтяжчі прокляття.
— То той злодюга зрубав дерево? — питає дід.
— Не зрубав, але хотів зрубати, бо шукав суховерха з сокирою в руках. Якби не хотів рубати, не брав би сокири. Я сокиру відібрав і лишив у кухні.
— У мене в кухні? — питає дід.
— Так, у пановій кухні.
— Хай там і лежить. Як добра сокира, то злодій прийде за нею. То котрий?
— Та Кріль Федько.
— Кріль? — перепитує дід.-— Та це ж старий лісовий злодій! Кролі з діда-прадіда злодії, а Федь — вогневий злодій! Він ще одної фіри за все життя не купив, а палить, і добре палить! — Дід не знає, чи добре, чи погано палить у своїй хаті Федь і чим палить, але він любить сказати гостре слово.
— Прийде за сокирою, я з ним побалакаю по-своєму,— погрожує він.
Після офіціальної частини іде неофіціальна. Точаться розмови на звичайні, дріб'язкові життєві теми, найчастіше оповідаються сни, які, до речі, в даному випадку мають практичне значення. В Австрії, до війни 1914 року, діяла постійна лотерея, розиграші якої відбувались щоп'ятниці, круглий рік. Називались вони "тягненнями". Ставилось на будь-яких п'ять чисел, від одного, до дев'яносто дев'ятого, в найрізноманітніших комбінаціях. Можна було ставити гроші на один номер, і це називалось соло, на два — амбо, на три — терно, чотири — кватерно і на п'ять — квінтіно. Вигравши соло, людина одержувала в чотирнадцять разів більше, ніж ставила, вигравши два номери — амбо — більшу, терно — ще більшу, а вже п'ять номерів обіцяли солідну суму, але її ніхто не вигравав. Ставити можна було від десяти грейцарів 1 і вище. Ставки приймали трафіки2 по всій австрійській
1 Грейцар— копійка.
2 Т р а ф і к а — державна крамниця для продажу тютюну.
монархії. На вікні такої трафіки можна було бачити, які номери вийшли. Як же практично підбиралось цифру? Отут-то й помагали сни. У гравців постійних, переконаних, до яких належав дід і яких було багато в Австрійській державі, були сонники, тобто книги досить солідних розмірів, у яких були описані найрізноманітніші сни. Крім того, кожен сон мав відповідне число, на яке можна було ставити на лотерею. І от оповідає такий Змійовський, що йому снився турок. Ніколи в житті він не бачив турка, але в сні чого тільки не побачиш!
— Приходить він до хати,— оповідає Змійовський,— а чорний, як сажа.
— То, може, мурин? 1 — питає дід.
— Ні, турок,— твердить Змійовський.— Я знаю.
— Турка бачити — це чвірка,— каже дід, навіть не дивлячись у сонник.— І от добрий нумер,— додає він серйозно-повчально.— Я на чвірку раз чотирнадцять ринських2 виграв. Оцей нумер ми й запишемо.
Дробницький слухає цю розмову і про щось уперто думає: він взагалі важкодум і цілком неписьменний. Змійовський ще сяк-так підпишеться і читає друковане, а цей і того не вміє. Він ніколи не ставить на лотерею, бо здебільшого не має гроша за душею, але зараз йому хочеться взяти участь у розмові.
— Мені снився найясніший пан,— каже він зненацька.
Йому нічого не снилось, але, щоб не відставати від товариства, придумав і собі сон, і то більш ефектний.
Дід і Змійовський піднімають на нього очі: перший — здивовано, другий — з недовір'ям.
— Як же тобі снився наш цісар? — питає дід. Дробницький червоніє, але швидко опановує себе.
— На високім гнідім коні, — оповідає він,— у білому мундирі, та такий гарний, як сонце.
— Старий був чи молодий?
— Старий, дуже старий, білий як молоко,— каже Дробницький уже сміливіше. Він уже оговтався і може фантазувати скільки завгодно.
Дід хапається за цей сон. У нього миттю в голові склалася ціла комбінація, що може дати решту номерів, яких не стає до п'яти.
Мурин — негр.
Ринський — вартість карбованця.
— Скільки нашому цісареві зараз літ? — питає дід. Всі три рахують і нарешті погоджуються, що цісареві
сімдесят п'ять літ.
— Запишемо сімдесят п'ять,— каже він,— Уже маємо амбо-соло: чотири і сімдесят п'ять.
— Наш найясніший пан вступив на престол, як мав вісімнадцять літ, так?
— Так,— підтверджують побережники, хоч цілком не знають, скільки там цісареві було літ, як вступав на престол.
— Тоді була революція сорок восьмого року,— каже дід.