В очах були гордість і відвага. Уся постать немов стру
Ч е р е с — широкий пояс.
меніла красою і впевненістю. Озирнув усіх бистро і кинув повільно переляканому до смерті панству звичайне гуцульське привітання:
— Єк си маєте, панцтво? Ци дужі?
Нічого в цих словах не було страшного, але всі — господарі й гості — німо дивились на нього, як на страшне видіння.
— Що ж ви мене коло порога держите, до столу не просите? —— спитав він, вже іронічно посміхаючись.— Коли мене не хочете, то хоч би-сте погостили моїх легінів! Не хочете і їх? Тоді ми, май, самі погости-мось.
Він зробив крок убік, і до зали, мов спінений гірський потік, ринули опришки. Вмить оточили весільний стіл. Крига став на дверях, щоб ніхто не важився втекти.
В залі все ще панувала мовчанка, переривана лише схлипуванням якоїсь жінки. Зголоднілі за день опришки дивились жадібно на багатий стіл, одначе слухняно чекали знаку від Довбуша.
— А їм тут добре си діє, пане вотомане,— не витримав старий Пугач.
— Ає, весіллє що си називає,— відповів знехотя Довбуш.— А хто туту си з вас женит? — звернувся він до набундюченого князя Сангушка.— Ци не ви, дідочку?
Йому хотілося подратувати зарозумілого магната. Князь Сангушко мовчав, тільки почервонів до самих брів. А на нього згори поглядали усміхнені опришки.
Тоді, щоб порятувати свій шляхетський гонор, встав князь Яблоновський. Примруживши очі, спитав Довбуша, чого йому тут треба?
Довбуш усміхнувся.
— Ти дуже вострий,— сказав він.— Мабуть, то ти молодий? Добре. Коли молодий, то, значить, і ґазда в цій хаті. Поговоримо з тобою. Але слухай так, щоб жодного нумера не пропустив з мого говорения, бо такого говорения ти ще не чув.
Князь Яблоновський стояв мовчки.
— Твої предки,— казав далі Довбуш,— немало на-панувалися, немало познущались твої слуги з кріпаків, немало сліз випустили твої гайдуки з бідного народу. Ти, певно, чув, як твій лакей Псович катував недавно мого старого батька? Чув? Ти рівно йдеш слідами своїх предків, на крок убік не схибиш. Але дорога твоя вже ввірвалась. Чуєш? Сьогодні увірвалась. Ти забув, що є на світі я. І тепер має все змінитись. Я прийшов рівняти світ!
Він замовк. Ніхто не ворохнувся, не порушив тиші. У тім "я" всі почули якусь велику, грізну силу. Наче за тим "я" стояла вся гуцульська біднота.
Та ось князь Сангушко скочив раптом з крісла.
— Ти збожеволів! — гукнув несамовито.— Ти розумієш, що говориш? Ти повстаєш проти бога!
Довбуш глянув на нього зневажливо через плече і усміхнувся.
— Проти пана, князю, проти пана. Ти не дочув. З богом я собі не заходжу, бо його не бачив. Але він, май, ліпший за пана, а за тебе то й поготів. Це раз. А друге — до тебе не п'ють, то й не витягай шиї. А третє, Пугачу, ти там ближче стоїш, дай-но йому понюхати бартку, щоб дуже не кричав.
Пугач підсунув під самий ніс князеві гостру, блискучу сокиру. Князь Сангушко зблід, замовк і сів... А Довбуш вів далі мову до господаря:
— Так ось слухай далі. Я до тебе не в гості прийшов, а з ділом. Сьогодні, в день твого весілля, ти відпустиш на волю кріпаків.
Наче шелест пройшов по залу, але Довбуш не звернув на те уваги, говорив спокійно далі:
— Звільни їх на віки вічні від панщини, вижени Псовича і всіх тих слуг, що знущалися з нашого народу, і розійдемось мирно. Коли ти мені обіцяєш це — зап'ємо могорича, і я з хлопцями піду собі геть, а ти спокійно веселися далі. Обіцяєш?
Очі всіх тепер були звернені на князя Яблонов-ського. А він мінився на лиці, усе ніяк не міг опанувати собою, по-дурному кліпав очима, усією силою волі стримував власну руку, стиснену судорожно в кулак, від божевільного танку по столу, і не міг стримати.
Страх затулив йому рота, і здавалося, що мовчанка його триватиме цілу вічність. З усіх сил намагався щось сказати, але язик немов задубів у роті, тільки смішно смикалися щелепи. Довбушеві, що не спускав з нього зневажливого погляду, нарешті набридло чекати.
— То як же, князю, обіцяєш? — повторив він запитання.
Князь затрясся всім тілом і, не розрахувавши сили голосу, раптом верескнув:
— Ніколи, розбійнику! Твоє зухвальство не має меж, опришку! За нього ти заплатиш мені дорого!
Тої ж миті він злякався своїх слів, і смертельна блідість вкрила його лице.
Знов запала гнітюча тиша. Аж ось її прорізав голосний плач. Гнучке тіло княгині Єви затіпалося в судорогах. Вона перша усвідомила вагу князевих слів і була певна, що Довбуш їх не подарує. Бачила, як в зіницях його блиснув раптом зловісний вогник.
— То така твоя мова? — процідив поволі Довбуш, не спускаючи з князя очей.— Тоді й ми заговоримо інакше. Ти, певне, думав, що ми жартувати прийшли? Ану в'яжіть їх! — гукнув зненацька опришкам.
Опришки кинулися до гостей. Заздалегідь приготовленими шнурами швидко зв'язали їм назад руки, а потім, так як ті сиділи, поприв'язували до стільців. З жінок зв'язали лише стару княгиню. В'язав її Пугач, і так старанно, що шнури цілком упірнули в її товсте тіло. Решту жінок не займали, бо вони здебільшого лежали зомлілі.
— Ну, пане Яблоновський, може, тепер ти будеш м'єкший? — спитав Довбуш, коли всі пани в смішних та дивовижних позах були поприв'язувані до стільців.
Князь мовчав.
— Це ти вже й говорити зі мною не хочеш? — перепитав Довбуш.
Князь не відповів.
— Тогди ми си з твоєю панею поговоримо,— сказав, усміхаючись, Довбуш.
Усі в залі перелякано глянули на княжну.
— Не тут, ні, на горах. Там буде більше часу,— додав Довбуш.
Тепер тільки князь з жахом зрозумів, яку Довбуш приготував йому страшну несподіванку.
— Як ти смієш?! — крикнув він пискливо. — Пусти мене!
Але Довбуш мовчав і тільки по-давньому всміхався. І зникла князеві пиха з лиця, і зробилось воно запо-біжливим, покірним, і почав князь просити опришка. Благав Довбуша, щоб усе брав, що є в замку, лиш щоб залишив жінку. Княгиня Єва лежала непритомна і вже нічого не чула.
Але Довбуш тільки моргнув до Криги. Той вхопив зомлілу на руки і, мов дитину, виніс із залу. Князь Яблоновський рвався, кричав, просив, але Довбуш уже не слухав.
— Триматиму жону твою в себе доти, доки сам не црийдеш і не даси на письмі й на ділі волі селянам. Поверну тоді її тобі нерушну й чисту. Коли б, одначе, ти замислив її силою відбирати — живою не дістанеш. А за те, що не погодився на мою вимогу з доброї волі, принесеш із собою ще тисячу дукатів. Ці гроші ти стягнув недавно з гуцулів за клямкове й пєцове, то тобі не буде трудно.
Проказавши це, Довбуш рішуче одвернувся од князя. На його знак опришки почали поволі виходити з залу, а пастухи позабирали зі столу ще не початі полумиски із стравами, яких вони досі й уві сні не бачили.
Перед відходом трапилася одна несподіванка. Ор-шан побачив між пов'язаними свого колишнього поміщика Вижгу, через якого йому довелося утікати в опришки. Хлопцеві аж очі заблищали. Попросив Довбуша, щоб той дозволив йому забити свого ката.
— А ти пам'ятаєш нашу умову не вбивати? — спитав Довбуш.
. — Але ж він мене колись по лиці бив, пане вото-мане!
— Варто б віддати, але ж він зв'язаний,— сказав Довбуш.
— Я його хутко розв'яжу.
— Ні, розв'язувати не треба. Дай йому раз по пиці, коли не можеш витримати, й ходім.
Оршан сумлінно виконав доручення. Він тільки раз угрів пана Вижгу по виду — і той загримів на підлогу разом із стільцем.
Після цього опришки пішли. Ще кілька хвилин чути було в дворі перегукування, свист, потім пролунав постріл, затарахкотів віз і все затихло.
Гості у весільній залі почали поволі приходити до тями, а пан Ожга хвалився сусідці, яка його відв'язувала від стільця, що цього разу опришки не сплутали прізвищ. Він натякав на пригоду з паном Вижгою..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Княгиня Єва довго не опритомнювала. Серед опришків пішли розмови, що вона взагалі більше не прокинеться. А Пугач почав уже бурчати, що даремно, мовляв, ходили, Довбуш не дозволив нічого взяти і всіх панів живими полишив, а можна було пов'язаним голови постинати, як капусту, і тоді опришки знали б хоч, що недарма теє затіяли.
— А так і панна ця хто зна, чи оклигає, і в кишенях вітер свище.
— Ти б, Пугачу, забрав свою ватагу,— відізвався раптом Довбуш з-за його спини.— Під моєю барткою тобі вже, бачу, важко ходити.
Пугач змішався. Він не думав, що отаман чує його слова. Ще досадніше стало, коли навколо засміялися і хтось докинув, що навряд чи знайдеться такий дурень, який схотів би з Пугачем гендлювати.
— А в мене він довго не побалакає,— сказав нате Довбуш, — я йому швидко писок заткну.
Пугач знітився й мовчав. Валка посувалася далі. Отаман думав про княгиню Єву. Його тривожив її стан. І опришки, потомлені довгим походом і безсонною ніччю, не мали охоти розмовляти. Попереду йшов пастух зі смолоскипом і освітлював шлях коням, що тягли віз; з обох боків воза йшли опришки, готові підтримати його, щоб не перевернувся на нев'їждженій та кам'янистій дорозі. Від трясіння на цій нерівній дорозі та від холодного гірського леготу княгиня Єва опритомніла.
Довго не могла зрозуміти, де вона і що з нею діється. Хтось обережно підтримував її за стан, а голова лежала на жіночих грудях. Спершу їй видалося, що це її, хору, кудись везуть. Ясно чула гримотіння коліс по камінні, як хропуть потомлені коні. Одним оком бачила навіть на тлі вогняної плями від смолоскипа попереду, як рухались ритмічно вниз і вгору кінські голови. Далі почала поволі згадувати свою весільну пригоду, страшну, фантастичну, мов сон. З жахом підвела голову.
Темні людські постаті мовчки рухалися поруч з возом. Брязкіт зброї, чорні стіни лісу і зоряна стеля над головою доповнювали картину. І, нарешті, голос... Вона пізнала його відразу — це був голос зухвалого отамана опришків. І зараз він якраз питав про неї. Питав дівчину, що сиділа з нею, чи не опритомніла вона? Отже, вона в полоні у опришків. Але навіщо вони везуть її кудись? Чому не вб'ють одразу? Княгиня Єва знала, що опришки жінок на горах не тримають. Подумала чомусь, що їде з нею Дзвінка, коханка Довбушева, про яку наслухалась так багато, і холодні мурахи пробігли по тілу. Видавалась їй страшнішою, ніж сам Довбуш. Згадалися тортури, нелюдські знущання з опришків, такі звичайні у замку, і вона затряслася від плачу.
А дівчина, що обіймала її, того тільки й чекала. Радісно сповістила отамана, що княгиня опритомніла.
її слова повторили десятки голосів:
— Прокинулась, але плаче...
І не було анітрохи зловтішності в тих голосах, а чулося щире співчуття.