Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.
Барбула втішено посміхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустіна.
— От бачите, — сказав він малькам після того, коли гачок знову опустився під воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трішки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрібно дуже й дуже обережно відкушувати принаду малесенькими шматочками... Ану, ти і ти, — господар затону вказав на двох мальків, — зробіть так, як я вас тільки-но вчив.
Підштовхуючи один одного, мальки нерішуче підпливли до риболовних гачків і відкусили по крихітному шматочку.
Гачки навіть не гойднулися. Замість того дуже захиталися водорості за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачків.
— Молодці. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших сміливців. — Отож, ви пересвідчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихід. Треба лише дотримуватися необхідної обережності. Так-так, обережність передусім! Повторіть, що я вам сказав.
— Обережність — передусім, — хором проспівали мальки.
— Ще раз...
— Обережність — передусім!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
І тут Зубатка не витримала.
— Ні, це моє! — заволала вона і кулею вилетіла із водоростів. — Моє!..
Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетіло з Вітькових рук.
— Клює! — зарепетував він. — Сірий, допоможи!
Через хвилину на траві, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука і косувала на закляклих з подиву друзів злими вибалушеними очицями.
— Оце так щука! — тільки й спромігся сказати Вітько.
Зустрічати щасливих рибалок вибіг весь санаторій. Навіть Оля, якій Микола Володимирович вже дозволив підніматися з ліжка, підійшла до вікна.
А Вітько, надутий, немов першотравнева повітряна кулька, урочисто йшов по доріжці з щукою в руках.
Коли Сергійко через деякий час завітав до Олі, дівчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — підтвердив Сергійко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затоні буде тиша й спокій. — Вона трохи помовчала і додала: — І все ж мені здається, що Вітя трохи... задавака.
Сергійко мимоволі посміхнувся: точнісінько такі ж слова казав зовсім нещодавно про Олю і Вітько.
— Ти помиляєшся, — заперечив він. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — і я тобі про все розповім.
БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ
Вдома сина, звичайно, не було...
Господар затону усівся на плескатий камінь перед порогом і став чекати на Бухтика.
Він сидів і мимоволі милувався підводним життям затону. Тим життям, яке вже стільки літ він, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в піжмурки невтомні сонячні зайчики. По водяній поверхні хвацько ковзали жучки-плавунці. Заклопотано снували в усі боки павучки, личинки, дафнії та інший, рідний серцю дріб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й ґрунтовно снідали карасі. Кусикова охорона знічев'я грала в довгої лози.
"Це ж диво, а не життя!" — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасів, він відчув, що й самому не завадило б поснідати. Нехай і вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душі світло і радісно!
Барбула солодко потягнувся і хотів було приєднатися до карасів. Та в цю мить водорості перед будиночком захиталися, і на подвір'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик ішов і похитувався, немов осінній листок під вітром. Його вуста безперервно ворушилися, а напівзаплющені очі, здавалося, нічого перед собою не помічали.
"Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворів він часом?"
А Бухтик все йшов, і старому водяникові довелося відступити убік, аби не зіткнутися з сином.
І все ж Бухтик зіткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стіною власного будинку.
Стіна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба і ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звідкіля та взялася.
Бухтикова неуважність пояснювалася дуже просто. Він розробляв теорію перекладу на мову водяників.
При цьому Бухтик міркував приблизно таким чином: "Для того, аби людські вірші стали справді водяницькими, потрібно як слід розібратися в тому, чим саме люди відрізняються від підводних мешканців. Тут, як я розумію, ніяких складнощів не існує. Люди, наприклад, мають власну тінь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на суші, а водяники, навпаки, у воді. Звідсіля можна зробити висновок, що і до людських віршів потрібно підходити навпаки. Себто не з початку, а з кінця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом і ніяким іншим..."
Отак Бухтик і йшов. Отак він і міркував. І невідомо, куди б зайшов, якби не стіна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, і сказав:
— Синку, мене непокоїть твій вигляд. Ти геть змарнів. Може, тобі треба трохи полежати в ліжку?
Від несподіванки Бухтик здригнувся і лише тепер побачив батька.
— Навіщо мені те ліжко? — запитав він. — Що я там загубив?
— А хіба в ліжко треба лягати лише тоді, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, відпочити. Бо в тебе й справді дуже втомлений вигляд.
— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик і помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька ґуля. — Просто... ні, мабуть, ти цього не зрозумієш.
— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумію?
Бухтик стенув плечем.
— Справа в тому, що я перекладаю вірші, — сказав він. — Тобі відомо, що це таке?
— Ще й як відомо, — відказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всіляким примовкам та заклинанням?
— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсім про інше йдеться. Позавчора Сергійко прочитав мені такі вірші, такі вірші! Важко навіть сказати які! Тож я вирішив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулі відлягло від серця. Підводне життя знову почало здаватися йому чарівним.
— Звісно, хочу! — сказав він. — А про що вони?
Бухтик не відповів. Він потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потім заплющив очі і поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед і вигукнув:
— Я ам!
Барбула відсахнувся.
"Ой, лишенько! — злякано подумав він. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Ні, зовсім мій хлопчик з глузду з'їхав!.."
Але тут Бухтиків голос почав звучати стишено і задушевно:
— Я ам елачан в узорг юлбюл...
Після цих слів Бухтик розплющив очі і задоволене поглянув на батька.
— Ну як, подобаються тобі ці вірші? — запитав він. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяників не зробив ще ніхто. Одне лише "юлбюл" чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Ніби на власні очі бачиш, як падають в нашу річку дощові краплини, ніби на власні вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!
— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вірю, що юл-бюл звучить чудово. Більше того, я вірю, що ти зовсім здоровий. І все ж переконаний, що тобі треба негайно лягати в ліжко.
— Чому ти мені все про ліжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще ніколи не почував.
Барбула заперечливо похитав головою.
— Я не певний цього. Ну подумай сам: хіба може язик здорової істоти вимовляти такі слова, які я щойно чув? Не може.
— Нічого ти, виявляється, не зрозумів, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобі неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кінця до початку, і тоді кожен зрозуміє, про що йде мова.
Барбула наморщив чоло і з зусиллям проказав ті слова, котрі щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заясніло ніби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Від захвату він так ляснув Бухтика долонею по спині, що бідний винахідник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.
— Так це ж чудово! — вигукнув він. — Це ж просто дивовижно! Не розумію лише, чому тобі закортіло вивернути їх до невпізнання?
— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.
— От-от! Такі вірші — і перекладати! Ніби це річ якась. Ех, Бухтику, Бухтику... Перекласти такі вірші! "Люблю грозу в начале мая..." Це ж про нас, розумієш? Ми коли прокидаємося? В травні. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?
— Чому це не пам'ятаю! — Бухтик навіть образився. — Пам'ятаю — перший весняний грім.
— От-от! — жваво підхопив Барбула. — А ти якийсь юл-бюл вигадав... — Господар затону замислився. — А той... твій Сергійко, він ще якісь вірші знає?
— О, він багато віршів знає, — з неприхованою гордістю за свого нового друга відказав Бухтик. — Він знає їх силу-силенну.
Барбула провів поглядом чимось заклопотаного малька.
— Кажеш, силу-силенну... Слухай-но, синку, я хотів би тебе запитати ось про що... Як ти гадаєш — ображається Сергійко ще на мене чи вже ні? Ну, за оту Кусикову охорону...
— Сергійко? Та що ти! Він вже й думати про це забув, — відказав Бухтик.
Погляд у Барбули прояснів.
— Ти тоді ось що... Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав він. — Нехай ще почитає таких віршів. Щоб про нас були. "Люблю грозу в начале мая..." Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свій переклад?
Бухтик схилив голову.
— Та... читав, — знехотя зізнався він. — Сестрам читав.
— І що вони тобі сказали?
Бухтик схилив голову ще нижче.
— Нічого...
— Чому?
— Тому, що розбіглися хто куди. І слід їхній пропав...
ГРИБНІ НАВЧАННЯ
Посередині лісової гущавини височів кремезний дуб. Точнісінько такий, як десятки інших кремезних дубів. От лише в його листі птахи вдосвіта не співали своїх пісень.
Справа в тому, що в стовбурі цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплі оселився господар тамтешнього лісу Даваня. І йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвіта без поважної на те причини.
Ось і сьогодні сонце вже вигулькнуло з-за обрію, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропів на м'якенькому ложі, вистеленому пір'ям і сухим мохом. Його довгі руки втримували ноги за кісточки. Ноги Давані мали погану звичку рухатися і під час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нічого було не варто занести сонного господаря далеко від дупла. Таке траплялося вже не раз.
В дуплі було тепло, затишно, і Давані снилося, буцімто він перетворився на орла і ширяє високо-високо над лісом, орлиним своїм зором підмічаючи всілякі неполадки.
Зненацька на найцікавішому місці в сон Давані увірвався гучний барабанний дріб.