Присутність Иаталина стала для всіх така звична, що велися при ній які завгодно балачки, і дивно було, що дитина ніколи й нікому не переповідала почутого, не користувалася для власної вигоди своєю поінформованістю ;— а могла ж стати підступним і лукавим маленьким підслухачем.
Стіл у Олександри Іванівни розкішний, з крихітними бутербродами, паштетами, свіжими помідорами-серед зими. Метелиця з гітарою, як закоханий з дівчиною, уже й до співанок узявся:
По улиці хлопчата
Підмовляли дівчата,
Купували смушок — не продають...
Із закутків наче озивається луна — потихеньку підхоплюють лукаву співанку, де ніщо не названо і все окреслене до рафінованої витонченості змісту.
Маркуша, без сумніву, голодний, як вовк, але не посягає на недоторканість артистично викладених на таці бутербродів, він тільки потроху надпиває з кришталевої чарки вино — чарка в його великій долоні здається аж надто крихкою.
Спогади клубком у горлі стають. Чи цей нудний коктейль з кружальцем цитрини на самому денці?
Кремезний, височенний, Тернюк у їхній кімнаті сягав, здавалося, стелі головою. Темні окуляри ховали від людей теплу доброту його сіро-зелених очей під зрослими бровами, зате дозволяли йому дивитися на світ упритул, як на власну долоню. Стара шкіряна торба, котру Тернюк незмінно носив з собою, завжди була напхана свіжими огірками, яблуками, часом обліпленими крихтами тютюну та хліба, і для Наталі відтоді запах зелених огірків та яблук неодмінно в'язався з запахом розітертого тютюну. Яблуками Терен (так прозивала його Наталя) завжди частував усіх довкола, а найстаранніше — Наталю, і, власне, це він завжди умовляв її вмоститися у кріслі й спати, коли бачив, що мала геть втомилася. Спочатку їй там велося затишно і зручно, а потім, чим більше вона підростала й витягалася вгору, неначе на-здоганяючи зростом тата і Терна, драбиняста буде дівка, кривилася мати, тим менш затишним ставало крісло, але Наталя й далі мостилася тільки там: це моє щеняче місце,— упиралася вона, а дядько Терен укривав її своїм широким плащем, іменованим хламидою, котрий носив упродовж зими й весни. Вітались і прощались вони з Наталею завжди за руку, бо Терен запевняв вельми серйозно, що дотик до Наталиної долоні приносить йому удачу, без цього він ніколи не брався до нової роботи. Рука в Тернюка бул7і зелика, тепла, Наталя вчувала в ній надійність і певність, можливість тривалого захисту. Терен був її дитячою любов'ю, і це була найкраща і єдина любов. Коли ти виростеш, я проситиму твоєї руки й серця,— серйозно обіцяв їй Тернюк.
Одного разу Наталі заманулося будь-що дістати їжака, і першим про це довідався Терен. Він сприйняв повідомлення з увагою і, оглянувши все довкола в їхній кімнаті, з готовністю підтвердив: "Маєш рацію, мала, тобі тут бракує тільки їжака, і я його для тебе з-під землі роздобуду, не сумнівайся". Наталя засумнівалася лише в одному: як так з-під землі? — адже їжаки не живуть під землею. А за кілька днів Терен прийшов і випустив їжака з торби: "Бачиш, Алько (цим іменем її називали усі в дитинстві), я залізний, надійний чоловік, і тому тільки мені одному ти віддаси руку й серце, дійшовши належного віку. Вона готова була віддати йому руку і серце, не дожидаючись того належного віку, бо їжак був справжній, колючий і скручувався у клубок. "Тернику, де ти його взяв?— тішилася Наталя.— Скажи, ти кудись за ним їздив? Ти його вкрав?"—"Клянуся богом і тобою, Алько,— не їздив і не крав. Я йшов уздовж вулиці, в білий день уздовж вулиці. І думав про те, що обіцяв дістати тобі їжака, а ти ж знаєш, як я вірю у прикмети і в усякі інші прекрасні речі, і я задумав, що коли роздобуду для тебе їжака, то мені доручать оформлення "Гамлета".— "Терне, і де ж ти його знайшов?" — "Кажу тобі, дитино: я йшов уздовж вулиці, осяяної сонцем, їхали машини, на вулиці була сила-силеина люду; але тільки я один уздрів, що по тротуару чимчикує такий ось гарний їжак".— "Хвацько ти брешеш, уздовж вулиці не ходять їжаки".— "Не брешу, Алько: він ішов уздовж вулиці просто мені до рук, уздовж центральної вулиці в старому місті, я поклав його в торбу, бо він не заперечував, і подався до театру. А там мені сказали, що "Гамлета" обов'язково оформлятиме Тернюк, якщо, звичайно, цю п'єсу візьмуть до репертуару. Бачиш, я не дарма вірив, що ти приносиш мені удачу".
Тернюк давно поїхав, а їжак ще раніше зник — загубився десь серед несусвітного рейваху їхньої величезної кімнати, а може, хтось' помилково вкинув його у свою торбу, вертаючись додому на світанні,— що там важили їжакові колючки в порівнянні із стрілами слів у суперечках про мистецтво і життя.
Коли вони розмінювали квартиру на дві, Наталя забрала з собою картони з роботами дядька Тернюка. На всіх рисунках була вона, Наталя, і хоч назбиралося й інших рисунків безліч — усі знайомі художники вважали своїм обов'язком малювати малу Альку, фотографій у неї не було, самі мальовані портрети,— серед усіх саме Тернові здавались їй найкращими. І за це вона хоч зараз віддасть руку й серце, якщо він з'явиться знову із своїм шкіряним портфелем і в темних окулярах.
Перехиливши коротко стрижену голову, Маркуша говорив щось Котусі — Котуся слухала, однак її лагідний, напівзамріяний, напівсонний погляд блукав по людських обличчях, по пляшках з напоями, по книжкових полицях і по сіро-жовтих незвичних, щойно продиктованих модою макраме на стінах кімнати. Маркуша старанно ловив той погляд і намагався повернути його до себе. Один тільки раз зустрівся він очима з Наталею — і враз наче спохмурнів, ще темнішими здалисяг родимки, що їх без ліку було на Маркушино-му обличчі. Галько старанно розважав якусь поважного віку даму з золотим браслетом на руці — мабуть, Галькові це було вигідно — розважати даму, без вигоди він і пальцем не кивне.
Олександра Іванівна — справжнє чудо, актриса хороша, здається, Людина теж непогана, розумниця, навіть не пробувала намовляти Наталю залишитися в театрі, узяла й запросила до себе після вистави — вони грали соту виставу "Оптимального варіанту" місцевого драматурга Ігоря Крупка, і з цього приводу зібралися у Олександри Іванівни — погомоніти трохи, так собі, погомоніти про життя й мистецтво. Драматурга, правда, не було — десь поїхав, і гомоніли про мистецтво без нього.
Наталя трохи дивувалася — навіщо її сюди запросили? В ччОптимальному варіанті" вона зайнята не була. Виявилися присутніми якісь зовсім незнайомі люди,— що їй з ними робити? А Маркуша з Метелицею та цим дундуком — всезнайком Гальком дуже вдало вписуються в компанію. Дівуля Котовченко ніжку на ніжку закинула, французькі колготки демонструє і литочки заразом, сигаретку курить, а завтра буде жалібно скаржитися: ах, навіщо я курила, голос у мене сів. Дивись, а Маркуша, здається, упадає біля неї, ну, що ж, врешті-решт дівчатко справді гарненьке, нічого не скажеш, треба віддати належне. От тільки ні за душею, ні в голівоньці — й на копієчку нічого нема. Велике мистецтво не про неї. А хочеться, господи, як же хочеться, правда, Котусю? Призволитися, причаститися, доторкнутися хоч би. Скуштувати. Нічого, думаєш,— тільки тобі? Думаєш, мені великого мистецтва не прагнеться? Знати б тільки, як його досягти, — то хіба ж я пішла б з театру? Біда якраз у тому, що ніхто цього ані показати, ані пояснити не може, ані в душу тобі укласти — з цим народитися треба. Принаймні таке моє переконання. Як не вродився — то не берись. Це така навдивовижу простенька істина. Наталя чула її ще в дитинстві від батька і Тернюка і засвоїла відразу, а потім призабула, на жаль,— та ось згадала знову. Своєчасно згадала. Спіткнулася на справжній ролі, коли треба викластися до останку, до цитринового кружальця на денці — і раптом помічаєш, що викладати ж нічого, добре, коли маєш відвагу в цьому признатися — принаймні собі самій.
Про "Оптимальний варіант" щось говорять?-Помовчали б краще з цього приводу, скромненько б так помовчали. Якби був знайшовся хтось доброзичливий, розумний, прихильний до початкуючого драматурга, та відрадив би йому у театр з такою говорильнею, нудною п'єскою потикатися — яке добре діло зробив би!— так ні ж, мабуть, у вічі всі підтримували, висловлювали надії на успіх новонародженого таланту,— бо й чому б людину не приголубити, не приспати в ній чуття самокритичності, сумнівів, чому б не зробити людині приємно, щоб потім з неї ж позаочі лаха дерти, пір'я скубти з того не зовсім опіреного таланту, поміж себе розмірковуючи: буде чи не буде талант "обмивати" прем'єру? "Обмив", звичайно, не поскупився, щедрим і веселим хлопцем виявився — для чого й у драматурги пнутися, мало йому того, що такий добрий та веселий, хоче ще й знаменитим бути... Додому поніс хмільну голову та прем'єрну афішу на згадку з поздоровленнями, побажаннями тріумфів та автографами учасників вистави і не чув,— чи не хотів чути?— як знову ж таки поміж себе язички точили, зубки гострили: конфлікт надуманий, грати нічого, жодної живої сцени, жодної людської ролі — нехай дякує їм, акторам, що хоч дещицю витягли з того слабенького драматургічного матеріалу. А він і дякує, як бог на душу покладе, він же не опирався, йому все подобалось, хоч би що актори й режисери чинили, він на все погоджувався, аби лише свою п'єсу на сцені побачити, він і на купюри годився, і на дописування, й переписування, і не "чудувався, коли з п'єси на очах у всіх зникали одні герої, а з'являлися інші, щезали одні думки, а народжувалися діаметрально протилежні. Чи так не вірив собі, чи так вірив усім? І сміх і гріх, бо все, бо пропав навіки; хто бодай раз напише п'єсу, яку на біду поставить нехай навіть поганенький театр, той уже навіки ' пропащий. Солодко ж як — ходять люди по сцені, твої слова, виношені й вимучені, дорогоцінні безмірно слова й думки виголошують, ручка-ми-ніжками рухають, туди-сюди головою обертають, входять-виходять на затемнення й музику, а під завісу — аплодисменти,— бо на якій же прем'єрі їх нема?— тут психологічний момент, тут настрій враховується, це вже потім всяке трапляється, а на прем'єрі — б'ють "браво" завжди, і квіти, і вигуки "автора, автора!", і шампанське, і усмішки акторів — де драматургові, бідолашному, в тій суєті, в тій карколомній круговерті відрізняти усміхи від насміху!— він пропащий навіки...