Квітень у човні

КВІТЕНЬ У ЧОВНІ

Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати. Зима у возочку — Літечко в човночку

Вони сиділи у великій кімнаті, де під стінами вишикувалися стелажі з книгами, сиділи й слухали музику, покурюючи і розмовляючи. Ти наготувала їм бутерброди, син заварив каву, і вони розкошували зараз не так музикою чи кавою, як власною дорослістю і правом на замкнені двері і самостійне вирішення якихось своїх проблем, до яких вони тебе не допускали. А тобі будь-що треба увійти в кімнату і взяти потрібну для роботи книжку, син не знає, де вона лежить, ти сама мусиш— пошукати, але все відкладаєш і відкладаєш той момент, коли таки постукаєш у двері і з усмішечкою, такою легкою і незначущою, що її не обов'язково навіть помічати, увійдеш у велику кімнату. Ти розмірковуєш, чи треба їм щось пояснювати і щось взагалі говорити, бо ж не годиться увійти ось так без слова, мовчки, ніби ти чимось незадоволена, треба щось сказати, але що?

Щойно якась думка майнула в голові— та й нема, зникла, наче рибина з рук випорснула, — а тобі шкода, бо ж наче було щось дуже важливе — про людину, про творчість, співвідношення чогось із чимось, — порожня голова, не вхопила й не втримала. Але ні, таки є: в який момент "людина перестає сприймати і засвоювати? Чи не перекреслює вона своїм запереченням нового саму себе, усе те, що зробила досі, і чи не втрачає права на суспільне існування? Як вловити в собі момент переходу від мудрості до рутинерства, до занудливо-повчального тону? Як спинити себе, не пустити далі й далі, до моральної загибелі?

Музика на мить згасла, мабуть, вони міняли касету. А без книжки тобі не обійтися, треба на завтра підготувати бесіду для твоїх школярів — про художників-передвижників, і ти входиш, постукавши, у велику кімнату.

Вони підводяться, щоб привітатися, суміш галантності, лицарства і напівдитячої незграбності, дівчинка підводиться лише ледь-ледь, вона приглядається до тебе з цікавістю, одним поглядом охопивши одяг, зачіску, звичайно, вона примітила, що ти без манікюру, у неї самої довгі нігтики старанно пофарбовані яскраво-червоним лаком, а по тій червоності— — дрібнесенькі золотаві цяточки. Тепер так модно. Тепер також модна стрижка, що називається іменем французького перукаря "сесонн"; прямі спіднички, чобітки, уже не на "платформі", але з високими каблучками й вузькими халявками, так, ніби їх власниця збирається танцювати гопака, а не йти на роботу.

Хоч ти й не приглядаєшся, але знаєш, що всі вони чимось схожі поміж собою, тобі не хочеться визначати все це якимись премудрими словами, однак нікуди не дінешся, це — знак часу, спільність поколінь, єдність зацікавлень і — мода,' звичайно.

Береш книжку, виходиш з кімнати, залишаєш їх знову сам на сам з їхніми проблемами, їхньою музикою, їхніми розмовами.

Ти знаєш, що без тебе їм вільніше й простіше. Дівчина, без сумніву, відразу всілася на крісло, з ногами, хлопці взяли до рук бутерброди, їсти їм завжди хочеться, навіть коли вони мають поганий настрій і слухають музику. Музика тепер супроводжує їх скрізь і постійно, вони вже не носять за собою галасливі транзистори, і все-таки музика супроводжує їх скрізь. Довжелезні черги у "Мелодії", пошуки нових платівок, переписування на магнітофонні стрічки нових пісень, назви нових ансамблів, — це наче обов'язок, який вони добровільно поклали на себе. Навіть читають, не вимикаючи магнітофона. Тобі часом здається, що вони вже й не сприймають ті мелодії, як не чуєш ти галасу вулиці, якою ходиш на роботу.

Перегортаючи книжку, ти усміхаєшся, бо ловиш себе на тому, що ось уже вкотре розмірковуєш над речами давно усім відомими, про них уже говорено безліч разів, але знову щось змушує повертатися до цих дрібниць — недрібниць, неначе вони — ключик до більших, важливих і ще не розв'язаних ніким загадок.

Пам'ять вишукує і збирає скалочки днів, ретельно склеюючи все докупи, і навіть не помітно знаку, де склеєне, і все залежить від пам'яті, буде це гарний кришталевий келих, чи незграбна фаянсова чашка, яку й викинути не шкода. А може, залежить не від пам'яті, а від тебе самої, від того, що ти робила протягом цього і ще якогось іншого дня?

...Проїхавши всього кільканадцять метрів — від зупинки, трамвай несподівано смикнувся, як живий, стишив хід і завмер. Минуло з півхвилини, пасажири взялися .нарікати і ремствувати, як і належало в такому випадку. Хтось лаяв транспорт, інші гнівалися на погоду, ще хтось намагався розсунути двері, але вони тільки шипіли й не піддавалися. Змушені стояти впритул один до одного, люди не мали як схопити свіжого повітря, теплі випари промоклих під дощем плащів дратували до нудоти, з опущених униз парасольок стікала вода, ручки важких портфелів і торб врізалися в долоні, а трамвай, здавалося, уже цілу вічність стояв без руху, і повз нього проїздили автомашини, автобуси, його обминали щасливі пішоходи, яких, видно, хтось дуже мудрий напоумив не сідати в цей трамвай... Дратівлива злість і нетерплячка слизько повзла по салону, плуталась між людьми, і тобі раптом спало на думку, що це — надовго, бо двері не відчиняться аж до самого вечора, і всім доведеться перебути разом у тісняві й невигоді хтозна-скільки ччасу, і захотілося пошукати рятун-ку, хоч якогось рятунку з цієї ситуації чи принаймні надії на те, і тоді ти запримітила тих двох напівдітлахів, якраз у найтісніше збитому людському гурті, — вона була білявенька, відлога картатого плащика зсунулася геть, і кілька зволожених дощем — і тому потемнілих пасемок волосся спадали їй на обличчя, вона не могла відгорнути їх, бо годі було й рукою ворухнути, а може, просто не помічала того неладу з волоссям й дивилася на хлопчину, який^стояв поряд — ні, упритул — і щось говорив до неї. Обоє були майже одного зросту, і його уста при розмові мимохіть торкалися її щоки. Хлопець губами спробував відгорнути їй волосся з очей, але це йому не вдавалося, обоє засміялися, і очі в них стали добрі, дві пари добрих очей у цьому роздратованому натовпі, і ти вже не могла відвести погляду від цих двох дітей, які навіть не помітили, що трамвай спинився.

Врешті на них звернули увагу й інші, стиснений стінками вагона натовп зненацька ворухнувся, змістився центр людської уваги, і всі забули, що гнівалися на транспорт, на дощ і на вайлуватого сусіда, який наступив на ногу й не попросив пробачення. Тепер гнів знайшов новий предмет, що наблизився, зробився набагато реальнішим, ближчим і доступнішим для реакції.

Тим двом не заважали люди, — от хіба що він обома руками відстороняв від неї решту світу, захищаючи власною силою і власними раменами, — а так, загалом, їм не докучало чуже невдоволення, вони нікуди, мабуть, не поспішали й були відкриті чужим поглядам й не ховалися, хоча нічого й не намагалися виказати, — але саме це найбільше дратувало. Вони — ось поруч, до них обох можна доторкнутися, вказати на них пальцем, вимагати від них відповіді на будь-які закиди. Гріхи, содіяні людьми от створення світу й донині, лягли на їх плечі.

— О, у наші часи...

Аргумент, який здається тобі чистісіньким антиаргументом, важким тягарем мав би приголомшити звинувачених, але ті обоє не помічали нічого, як не чули злих голосів і не бачили сердитих поглядів, знизування плечима, як не усвідомлювали, що опинилися в центрі уваги і стали причиною загального обурення.

Звичайно, в усьому винен був трамвай. Трамвай, дощ і водій, який з невідомих причин не відчиняв дверей. Уздовж рейок вишикувався цілий ряд інших трамваїв, вони нетерпляче дзеленчали, вимагали належного їм права зрушити з місця, готові були усунути заваду з дороги, але, на жаль, зробити цього не могли і тільки підсилювали своїм деренчанням нервовий настрій.

Але зненацька перший вагон знову шарпнуло, і над людськими головами пролунав голос водія: "Трамвай на одному моторі, далі не повезе, прошу всіх виходити! Трамвай на од* ному моторі!" .

Ти зраділа, що врешті хоча б водій порятував тих двох, звинувачених не знати за що, напівдітей, і тобі здалося, що розірвався тугий, добре натягнутий канат і вивільнив людей, випустив геть. І не було вже тісняви, гніву, хтось голосно засміявся, хтось навіть пожартував: "приїхали!", дощ ущух, парасолі не довелося розкривати, щоб притьмом перебігти кілька кроків і сісти в наступний трамвай з двома моторами...

І тільки діти не чули, мабуть, слів водія, бо стояли як і раніше — усміхнені й відкриті у своїй нерозумній щасливій відвертості: водій махнув рукою і повіз їх далі на аварійному трамваї з одним мотором, а вони й не підозрювали, що їм може загрожувати небезпека. Ти дивилася услід, маючи охоту помахати рукою, але вони не бачили тебе, їм не було ніякого діла до тебе.

І ти подумала: "Зачекай, а коли б це був твій син, твій Сергій?"

Думка така не здивувала тебе анітрохи, ти вже тепер звикла до цього постійного випитування у самої себе— а коли б це мій син, коли б це моя донька — як би тоді?

Запас доброти й доброзичливості ніколи не буває невичерпним, і ти підсвідомо, несамохіть бережеш його для найближчих, для найрідніших, їм ти можеш вибачити значно більше, ніж комусь чужому. Але водночас тобі легше зрозуміти незнайомих напівдітлахів у трамваї, бути до них поблажливістю, аніж до власного сина. А може, тут не доброта, а звичайнісінька байдужість? Так приємно спостерігати за ними, нічого лихого вони не робили, такі вони молоді й гарні, — та ти зійшла з трамвая, а вони поїхали далі, і ти не відповідаєш за їхні вчинки, хоча щойно готова була боронити від святенницького упередження. Ти не знаєш, чим закінчиться їхня поїздка в трамваї, куди вони їдуть і як усе розвиватиметься далі — тебе це не обходить, — а от якби це був твій син чи твоя доня? Признайся, ти б хотіла, щоб твій син їхав отак у трамваї — упритул до дівчинки з білим волоссям, щоб він привселюдно торкався губами її щоки і щоб його усміхнений рот... Піди і поглянь на себе в дзеркало — мила, симпатична жінко, час був таким ласкавим до тебе, що не полишив надто багато позначок на тугій, смаглявій шкірі, і твої блискучі, темно-карі очі дивляться на білий світ з мало що не дівочим зацікавленням, і коли ти заходиш з колегами в кав'ярню, то не так уже й дуже різнишся від хлопчаків і дівчаток, яким тільки по вісімнадцять, і ти дивишся на них прихильно й поблажливо, врешті-решт, чому б їм тут не висмоктати порцію коктейлю, але ти скажи правду, чи хотіла б зустрітися у барі зі своїм сином? Бувають моменти, коли картаєш себе за невчинену помилку, за невчинений гріх, — а часом вибачаєш уже вчинений.

...Вони сидять там, у великій кімнаті, слухають музику, курять — а про що вони розмовляють? Ти не можеш дозволити самій собі'посидіти разом з ними, між вами стіною стає у таких випадках різниця віку, вони моментально замикають-тя у собі, такі ввічливі, готові запропонувати тобі посидіти з ними, щось розповісти і самі можуть поінформувати про якісь там свої справи — але це все ковзає по поверхні сутності, і як би не довіряв тобі твій син, яким би щирим не був з тобою сам — тут раптом і він стає якимось іншим, так, наче боїться розкрити таємницю, довірену ровесниками.

Трень-брень, — вони взяли до рук гітару.