Повінь

Бічуя Ніна

Повінь

ПОВІСТЬ

Вода в Дніпрі піднялася, ніби вкоротивши ноги деревам, будинкам і місткам, поглинула пологі піщані береги й потягла в безодню круті, високі; усе змаліло, зниціло, височенні звечора, рожево-брунатні й голубувато-сірі осокори тепер, на світанні, надсилу випростують з води наче вламані, перебиті стовбури й не впізнають самих себе, дивлячись на своє відображення у воді. Білуватий, туманний світанок сплеснув дерев'яним веслом десь неподалік: мабуть, хтось уже вирушив до причалу власним човном, поспішаючи повернутися до Києва, аби тільки були катери.

Звечора, прибувши до Осокорок автомашиною, вони й у гадці не мали, що вода на світанні так зненацька підніметься, одібравши можливість поїхати до міста,— і ось нині, вранці, Мар'яні здалося, мовби вони з Денисом відрізані од світу, оточені звідусіль водою, що прибула ледь не попід самісінькі вікна низеньких дачних будиночків,— і нема нічого, крім оперезаних м'якими колами води вишень і яблунь у садку. Здається, ось-ось попливе і зникне зелено помальована дошка садової лавки, весь садок і навіть будинок, а осліпла від страху потонути, ніби розчахнута, розполовинена тим страхом й безпорадна в несподіваній для неї ситуації "Волга" надсадно загуде, завив, загримотить усім своїм металевим тілом. Така розумна й слухняна в дорозі, така стоока й всевидюща навіть у пітьмі, функція зв'язку людини з рухом, зараз вона стала завадою, прив'язувала їх до місця, не випускала з обложеного рікою дачного будиночка, бо ж не могли вони її тут залишити, покинути на поталу підступній воді і всюдисущим енергійним молодикам, охочим до придбання дефіцитних деталей до автомобілів за чужий рахунок — навіть під час повені.

Учорашній вечір теж ніби потонув у воді, по ньому не зосталося нічого — і Мар'яні дивним здавалося, що могла торкнутися так недавно пересохлих, довгих борідок трави, що почорніле торішнє листя, скручені качанці яблук, хмиз, вгорнутий на купу, палахкотів нетривким полум'ям, і дим гіркувато лоскотав горло, сотався з вітром поміж деревами, і в кімнаті потім довго пахло димом, котрий безборонно увійшов крізь відчинені вікна. Вогнища горіли по всіх сусідніх садках, де теж очищали землю, наче позбувалися спогадів про те, що відбувалося минулого року, і все спливало з димом, згорало й щезало, наче й не діялося ніколи. Від того гіркуватого запаху й нетривкого вогню робилося і сумно, й урочисто заразом, жаринки здавалися світлячками, що їх можна брати до рук, навіть не обпікшись.

А зараз, щоб вибратися з дачі, треба було взуватися у високі, аж попід пах, чоботи, тицяти перед собою довгою, грубою палицею, намацуючи дорогу у густій, холодній дніпровській воді...

Можна було б витягти з .дерев'яної прибудови човна — але навряд чи ним пощастить скористатися, ще торік з осені не залатано величенької пробоїни — і, зрештою, хто його знає, може, причал теж заховала ріка, і тільки зелений будиночок, як поплавець, десь там підстрибує на хвилях. Але сама думка про автомобіль руйнувала відразу всі плани: машину залишити вони не наважувалися, хоча й порятувати її ніяк не змогли б, якщо вода ще дужче підніметься угору.

Дача, де вони жили, була в кращому становищі, ніж решта, бо стояла на височенькому пагорбі, й звідтіля можна було сягнути оком до Дніпра й побачити уламок простору, поперетинаного тремтливими, голими ще верхівками осокорів. Сусідні будиночки, вибудовані на високих палях, теж могли довше опиратися підступній ріці, хоча з вікна Мар'яна бачила, як жалюгідно плавали на воді разом з кількома торішніми опалими з дерев листочками клапті газет, м'яч, чиїсь старі кеди, картата сорочка — все те погойдувалось, коливалося або ж намокало й поволі тонуло. Вода сягала машині до вікон, і Мар'яна гадала, що геть-чисто все може знищитися, змарнуватися і розтанути, розчинитися у воді.

Вона розглядала себе потім у маленькому дзеркалі, де вміщалося тільки її власне обличчя і нічого більше, й тихенько повторювала шекспірівський сонет: "Відбита

зморшка в дзеркалі правдивім до дум невтішних спонукає нас..." — і відчувала, що зовсім недоречно зараз почне сміятися, бо ситуація здавалася їй дуже комічною, у цій ситуації можна було порятуватися, лише не втрачаючи здорового глузду й гумору. Однак вона знала, що може своїм сміхом наразитися на невдоволення Дениса, і тому старанно ховалася за Шекспірові сонети: "Згасання вроди дзеркало покаже, годинник твій — як час марнуєш ти..."

Денис увійшов до кімнати, залишаючи на підлозі довгі патьоки води, і відразу запахло свіжою рибою, трохи — річковою тванню, весняним талим снігом і вітрами, Денисовою шкірянкою, з якої теж ніби сочилася вода.

— Проклята весняна повінь, дідько б її забрав, якби знаття, то принаймні не брали б машину,— сказав Денис, тягнучи за собою в кімнату чорні мокрі сліди.

— Я досі тільки раз бачила повінь, у дитинстві... Пам'ятаю, крижини громадилися одна на одну, мені здаваЛОСЯ, що все тріщить і ламається, весь світ зрушив p місця і зараз зірветься у провалля. А між крижинами така пекельна чорнота.

Стягаючи чоботи, Денис уперто продовжував нарікати на повінь, і на те, що вони не поїхали на дачу катером, а вирушили автомобілем, а потім таки сказав:

— То ж не повінь була ще, а тільки льодостав. Весняна повінь — це ось зараз... Ет, день змарнований, і на тренування не потраплю.

Селище оживало, чулися голоси й густішали сплески весел, бо на воду спускали все більше човнів, і це було так дивно, несподівано — поміж будинками, деревами, наїжаченими й ледь примітними де-не-де верхівками кущів живоплотів — човни, голоси, люди й весла, сивий туман легшав, піднімався, як учора дим, угору, згортався клубочками й чіплявся весел,— а може, Мар'яні так здавалось, може, вона те вигадувала, вимальовувала, дописувала в думці.

— О котрій же годині в тебе сьогодні тренування?

— О шостій.

— Встигнеш, Денисе. Візьми в когось човна, якщо твій не годиться, і добирайся до пристані, адже скільки ще до шостої вечора прийде катерів — не злічити:

— Кажуть, тут усе затопило, треба підніматися далі рікою, там катери стають.

—• І так встигнеш, чого ти, Денисе? А хоч би й пропустив одне тренування — то що?

Правду кажучи, Мар'яні згадалося, що вчора Денис і слова не казав про тренування, але ж не варто чіплятися до дрібниць і починати без потреби суперечку.

— А машина? Як тут машину лишити можна?

— Так ми й не лишимо. Я тут зостануся, я ж маю час, у мене відпустка. Уявлятиму, що опинилася у Венеції. Навіть цікаво.

— Не фантазуй. Яка Венеція, коли всього лиш затоплені повінню Осокоріш?

— Я машину допильную, ти не журись.

Неділя бачилася Денисові единим днем, коли можна щось встигнути зробити, єдиним вільним від буденних клопотів днем, у який можна втиснути безліч невідкладних і важливих оправ, що не вирішуються протягом тижня, і вимушена бездіяльність, неможливість рушити з місця й глупа залежність від стихії, над якою він не міг запанувати, роздратували й навіть розлютили його.

— Допильнуєш! Украдуть разом з тобою, де тоді шукатиму?

Зрадівши бодай маленькому натякові на жарт, кинутий Денисом, Мар'яна враз повеселішала; метнулася до шафки, щоб витягнути захований там хліб і цукор, хотіла приготувати сніданок — і раптом аж захлинулася сміхом, як дитина: адже весь їхній провіант був, мабуть, уже геть розмоклий і затоплений у підвальній частині дачі, бо вони звечора ледь причинили там вікна; вона взулася у мокрі Денисові чоботи, холодна вогка гума неприємно холодила ноги, чоботи були надто великі, Мар'яна ледь переступала зі сходинки на сходинку, поки спустилася у пивницю, там вода дійшла їй до колін, вона брела, натикаючись то на старий плетений кошик, у якому восени тримали яблука, то на табурет, низенький і клишоногий, то на шафку, де були складені старі лахмани й стоптане взуття.

Виловивши кілька картоплин, узяла зі столика масло й шматок ковбаси — тепер вони могли влаштувати королівський сніданок, там, на горі, ще мали в запасі пляшку червоного вина й каву,— можна сидіти хоч цілий день, поки спаде рівень води й не треба вже буде пильнувати машину.

— Бачиш, як добре, тут є електрична плитка — і картоплі зваримо, і кава гаряча буде,— Мар'яні хотілося заповнити словами ту віддаль між ними, що родилася від Денисового роздратування, і вона все зиркала скоса на Дениса^ намагаючись вичитати зміни в йото настрої; він лежав на вогкуватому, холодному ліжку, де поверх пружин стовбурчився старий сінник-пошелесник; навпроти на цвящку напинався брезентовий плащ, рудувато-зелений, такого кольору були всі Осокорки цієї напіввесняної ще неділі, коли від тепла й щедрої зелені їх віддаляло кільканадцять, може, днів, у які міг навідатися приморозок, і могла ось так розлитися ріка, і хто знає, як довго стоятиме вода, і нащо було брати автомашину, коли цілком зручно добиратися сюди катером?1

Якби світило сонце, і не піднялася вода, і можна було або ж лагодити човна, або ж підремонтувати якийсь реманент чи скопати землю, чи першої-лінпюї хвилини, у згоді з власним бажанням, рушити з місця, день би не здавався Денисові змарнованим, і він би й не квапився на тренування, а так усе наче діялося всупереч його волі, і він думав, що доведеться завтра надолужити надто багато справ., він зараз почав їх для себе вигадувати, і чимало — гадав віп — буде робитися похапцем, абияк, а цього він зовсім не любив.

Вода, здається, замкнула день, і час, і рух людей у вузьке, нерозривне коло. У місті можна було б піти на футбол, у бібліотеку, або ж просто сісти в трамвай і вирушити в протилежний кінець міста, зустрітися з товаришами, випити вина, прочитати свіжу газету, врешті, потелефонувати куди завгодно — та навіть можна б і не підводитися з ліжка так рано — але все це чинилося б з власної волі й охоти, а не через оцю несподівану замкненість. Безліч дрібних справ, якими в нормальних умовах навіть мало цікавишся, тепер здавалися важливими й значними.

День таки був. змарнований, і коли Мар'яна поволі, без поспіху, складаючи посуд після сніданку, знову тихенько, наспівно повторювала сімдесят сьомий, улюблений свій сонет Шекспіра, Денис прислухався врешті уважні-Іше: "Згасання вроди дзеркало покаже, годинник твій — як час марнуєш ти.

1 2 3 4 5 6 7