Терра інкогніта

Бічуя Ніна

1. ДІАЛОГ З ЧОТИРМА СТІНАМИ

Спека нестерпна. А в кімнаті — м'який прохолодок. Мій дім — моя фортеця: чотири стіни, стіл, постеля, ванна. І ще — в новенькому футлярі контрабас.

Окрім контрабаса, фортеці і бажання бути солістом я маю ще Ганну і сина.

Мій син споглядає світ і мене добрими, теплими, як проталинки на захмареному небі, очима — і в тих очах поблажлива згода з усіма моїми вчинками. Мовляв, бався, тату, бався, я не заперечую, коли тобі до вподоби, то частуй мене морозивом, дар^й на день народження годинник і майструй літаки — нехай з того тішаться сусідські хлопчаки. Будь ласка, тату, справляй собі приємність.

Чую кожну із тих невимовлеиих уголос думок, як записану на папері мелодію. Однак удаю, ніби не розумію, вигадую щораз нові забави і справді не відаю: для нього чи для себе?

Дім-фортеця також задля сина. Часом хочеться бути лише з ним, удвох.

Ганні чомусь осоружна ця квартира, вона почуває себе пригніченою поміж чотирьох стін, що затискають собою жалюгідний квадрат: чотири на чотири, шістнадцять квадратних метрів.

Я хочу, аби хлопець тут спав.

Тут їв.

Розкладав свої книжки й одяг, кидав у куток портфель і залишав на підлозі мокрі сліди — скоком босоніж із ванної кімнати.

А я повчав би його, що можна, а чого не вільно.

А він дивився б на мене з поблажливою згодою: "Побавимось, тату, у господарів фортеці. У славних лицарів побавимось".

— Ти зваблюєш дитину,— говорила Ольга, моя колишня дружина.— У тебе душа плаче, коли я маю щось більше, аніж ти!

Ольга завжди дивувала мене своєю примітивністю. Вона встромляла паперову троянду поміж живі ромашки: гарно, правда? Мені стає лячно, коли я помічаю якийсь її рух чи фразу, повторені сином.

Але ні, не про те йдеться. Фрази чи рух — не в тому річ. Понад усе на світі я боюся, що от він підросте, постаршає і вона йому скаже:

— Твій тато — звичайнісінький невдаха і трохи дивак,— що тобі може дати така людина? Мужчина повинен бути мужчиною, а не грати на контрабасі, розважаючи публіку перед початком кіносеансу.

Я боюся, що він може повірити у цю ніби очевидну правду. Ольга не пускає хлопця до мене, мені наруч такі вето на зустрічі з сином, бо наперекір забороні — або ж завдяки їй — малий тікає до мене, його надить свобода чотирьох стін, де можна розмовляти про що завгодно і робити те, що заманеться. Школа, обов'язки, необхідність бути ввічливим і вихованим залишаються там, у материному домі, де великий і солідний чужий мужчина виконує роль глави сім'ї. Я не дорікаю Ользі, не маю найменшого права: цілком природно, що вона вийшла заміж після того, як я покинув наше "домашнє вогнище" задля Ганни. Однак навіщо змушувати малого підкорятися волі зовсім чужої для нього людини?

— Вони сьогодні знову читали мені мораль. Він бабахнув кулаком по столу і зажадав: "Щоб ти не смів брати грошей у батька! Чи тобі замало на кіно моїх грошей?".

Хлопець сидів по-турецьки на тапчані і кепкував: у того чужого — гидкі червоні руки, волохаті, як поросячий хвіст.

Я сміюся.

— Чому — як поросячий хвіст? Мій син сміється:

— Бо так — як поросячий хвіст.

Мимохіть міркую: а яким він бачить мене? Хочу здаватися для нього найкращим, найрозумнішим, героєм з улюбленого фільму. Робіном Гудом, Тілем Уленшпігелем, Іваном-царевичем... Веду мудру мову про мудрі речі — син навдивовижу уважно слухає, ловлячи очима якусь лиш йому видиму точку, але коли несподівано перехоплюю його погляд, то бачу все той же поблажливо-згідливий вираз. Говори, тату, говори!

Такий вираз уперше з'явився в нього того дня, коли ми з гурмою хлопчаків розкладали багаття посеред картопляного поля, і пекли у жаринах бульбу, і ласували — достеменні гурмани. Ціла хмара хлопців і я за ватага, а мій син лежав оддалік, розіславши плащ на сухій, як пил від старої порхавки, землі, лежав і спостерігав — велемудрий філософ, що спізнав усю нікчемність і безплідність людських помислів і домагань, — аж на губах спалахувала усмішка.

— Бавтеся, а я подивлюся, відпочину і подивлюся,— сказав мій син, і я ледве опанував образу і бажання дати йому ляпаса і пояснити, що це ж для нього — гаряча печена картопля, і хлопчаки, і низький пахучий дим над груддям землі, і прихмарене сине небо, а він дивився на все лиш як на виставу, не відчував себе часткою цього світу, може, навіть розмірковував, чи варте видовище оплесків. І чув я себе зовсім безсилим супроти його незворушності...

— Кук, милий,— часто казала Ганна.— Хлопець страшенно схожий на тебе, навіть праве вухо твоє.

— Чому ви називаєте тата Кумом? — обурився малий.

Ганну розсмішив його гнів. Сміялась вона гарно, її примружені очі і веселий великий рот, і тихий знадливий придих — "ох" — це могло роззброїти кого завгодно.

Малого не роззброїло. Його тато — Кук? Милий Кук, слухняний Кук? Куку, дай лапу, Кук!

— Два Куки,— уперто повторила Ганна, ніби хотіла подражнити хлопця.— Два Куки. Неймовірно схожі.

— Ви... ви... я вам не Кук!— крикнув Андрій, голос у нього ніби ковзнув по чомусь слизькому і впав. Тільки згодом різко підвівся знову:— Ніхто вам не Кук! Розумієте чи ні?

Тієї миті я просто-таки не терпів Ганни, але не тому, що оте "Кук" дратувало мене самого. Воно дражнило малого, він міг подумати про мене зневажливо, звідки йому знати, що колись і сам відгукнеться на яке-небудь дурненьке, пестливе слово, мовлене жіночими устами, і не відчує у тому ніякої іронії. Однак зараз він міг подумати про мене зневажливо, а я боявся і не хотів цього. Взагалі — якої він думки про свого тата? Жаль, що батьки ніколи не питають малолітніх дітей: що ти про мене думаєш, сину? Ніхто так не питає. Жалюгідна, безпідставна самовпевненість. Або ж — безнадійна глупота.

Однак, що б він там не міркував собі про мою особу, мені страшно брякує його теплих очей, картатої сорочки, на якій комірець чомусь загинається, його трохи шепелявого "с" і тих рук, зворушливо незграбних, коли він крає хліб.

Одного разу Ганна сказала мені:

— Навіть якби ти захотів, ти нікуди не зможеш від мене піти. Бо на кого тоді складатимеш усі невдачі, скажи, на кого?

— Не вигадуй,— заперечив я.— Ніколи в житті я не докоряв тобі. Це ти постійно твердиш, ніби заради мене, як свята, прийняла муки і страждання.

— А хіба не так? Чи ЛІ не знесла я тисячі прикрих днів? Хоч би ті анонімки і підписані листи твоєї Ольги — лише вони чого були варті?

— Ніхто тебе не примушував так "страждати"!

— Гм,— раптом спокійно погодилася Ганна.— Ніхто. Просто ми за тих часів багато цілувались і мало аналізували свої вчинки. А все ж признайся: хіба ти ніколи не казав собі: "Ах, якби не ця жінка..." — і перелічував подумки безліч героїчних вчинків, яких доконав би ти, якби я не стояла на заваді?

— Не мели дурниць, Ганно!— розгнівався я, але таки подумав, що вона не зовсім помиляється.

...Насувається гроза, видно. Мої чотири стіни аж розколисує спека. Годі думати про вино і любов, розсудлива дружба і кухоль холодного пива — найкраща річ у таку задуху.

Ганна не любить пива.

Малий не любить пива.

Одного разу, провівши Гайну на поїзд, я стояв на пероні, заскленому, як оранжерея, курив сигарету, дивився на ліхтарі, що вишикувались уздовж перону добре вимуштруваними солдатами, на людей — почував себе безнадійно самотнім, бо я був до відчаю закоханий у Ганну. То була любов, як у старовинних "жорстоких" романсах, від неї трава горіла, а Ганна навіщось мучила мене своїми забаганками і примхами, примушувала допоминатися ласки, як жебрак вискиглює шматка— хліба, її тішило моє упокорення.

Вона підкреслювала свою жіночу владу і привселюдно, і на самоті. Умовляв себе: годі вже, буде з мене тієГ любові, і тих поглядів, які кидали на Ганну мужчини. Погляди зоставалися на мені — усі до одного — як болюче тавро, а Ганна від них немов аж квітла, як від лоскітливих дощових крапель. Вона раділа з тих ковзких поглядів, вона захоплювалася усім навперейми — червона ікра, старовинні книги, інкрустовані дерев'яні рамки і навіть кіноактори. І все-таки я любив її, вона займала більше думок, ніж син... Враз я побачив хлопчину, що самотньо блукав пероном.

— Що ти тут робиш? — запитав його.

Він оглянув мене, як колись моя приручена сорока,— спершу туфлі, потім ґудзики, потім руку з годинником, а далі зазирнув у очі,— що він побачив там, не знаю, хіба що відблиск жовтих і нерухомих ліхтарних вогнів,— але врешті припинив оглядини, махнув сам собі головою і довірливо признався:

— Батька зустрічаю.

— Сам? У таку пору? І мама тобі дозволила?

— А мама нічого не знає. Вона в нічній зміні, вона думає — сплю. А я вже цілий тиждень зустрічаю батька.

— Як то — тиждень?

— Ну, я ж не знаю, коли,він приїде. Мама сказала — будапештським поїздом, о дванадцятій годині п'ять хвилин. А котрого дня — цього вона не сказала. Може, й сама не знає...

Будапештський прогуркотів біля нас, видихаючи важкий запах втоми, дальніх доріг і чаду, але батько малого не приїхав. Хлопчик здвигнув плечима і сказав, не дивлячись на мене:

— Нічого, напевно, завтра приїде.

— Напевно.

— Або ж післязавтра,— правда?

— Т це може бути,— погодився я.

Ми пішли геть з вокзалу. Сіли на трамвай — я відвіз хлопчика додому, ні про що не випитуючи. Другого дня знову щось потягло мене подивитися на цього малого, однак його не було на вокзалі. Певно, мама замкнула на ключ або ж сам зневірився у тому диві — у появі батька. Отоді я й розмірковував, чи не спаде колись на думку моєму Андрійкові шукати на нічному пероні баламутного тата. Однак тільки пізніше зрозумів, що то я сам ладен був його шукати на краю світа, коли б він подався собі кудись. І не на тім стояло, що між мною і Ганною траплялись у ту пору якісь звади і сварки і мені захотілося дитячої доброти й безпосередності, якій не доступне і не потрібне доросле самозаглиблення. Просто мені здалося, що я без нього — як музичний інструмент, иа якому ніхто ніколи не заграє, не видобуде чистого звуку.

З Ганною нам тоді було добре. Ми відпочивали над лиманом, берег при зеленій воді лежав чистий, відмитий до жовтого полиску. Спали в дерев'яній прибудові, в щілини залітали комарі, вітер і відблиски далеких зірниць. Нам було добре, ми тоді не сперечалися, не докоряли одне одному — Ганна стала якась тиха, немов залишила у місті всі свої примхи й витребеньки разом з тушшю для вій і найлоновими блузками.

Землю сушила нестерпна спека — от як сьогодні, коли я по-справжньому почав думати про.

1 2 3