Винниченко Володимир — Момент

Йдеться про момент щастя. Він миттєвий, бо закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за В. Винниченком, — це "свободна воля", воля від тягаря й обов'язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.

В. Винниченко використовує у новелі "Момент" усе багатство мовновиражальних засобів. Наприклад, лише в одному абзаці "А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі." знаходимо метафори: "ліс присовувавсь", "стіна…дивилась", епітети: "темна стіна лісу; вороже щось,.. холодне, заховане в собі; вороже щось" і градацію: "ближче та ближче", "тупо, мовчки"...

Ліс виступає символом чогось небезпечного, грізного, ворожої стихії — у моменти небезпеки, а символом свободи й кохання — в моменти щастя), комашки символізують абсолютну волю, відсутність обмежень і табу. Кордон — це своєрідна межа між життям і смертю, а також грань між дозволеним і забороненим народною мораллю. Поле — символ свободи, життя, народження й росту. Зелені мушки, ворон — символи смерті.

"Пам'ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гуділа оса."

У цьому уривку наявні миттєво фіксуючі кожне враження штрихи, що при огляді цілого, виявляють свою єдність і зв'язок...

Ноги могли видати втікачів, адже була весна і селяни уже ходили босі. Хоч у чоловіка і панночки Мусі були свитки та головні убори, прикордонники чи хтось інший могли помітити їхнє взуття. У новелі чітко вказано, що панночка була взута у гарненькі черевички. Тому вони і ховають ноги в жито, коли повз них проїжджають на возі селяни.

В. Винниченко не дає імені головному герою, бо мало знати ім'я людини для того, щоб пізнати її. Панночка Муся говорить: "…І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я — пошлість. Правда?". Автор вважає, що ім'я — це лише щось зовнішнє, а він зосереджує нашу увагу на внутрішньому світі і переживаннях героя.

Загальновідомо, що Шехерезада — казкова принцеса, яка, відтерміновуючи свою загибель, розповідає жорстокому царю Шехрияру 1001 казку. Ім'я Шехеризади асоціюється з чимось тендітним, життєлюбним, надзвичайним і величним. Винниченкова Шехерезада — в'язень, який майстерно й лаконічно розповідає про вдалий перехід через кордон. І хоч історія героя-оповідача не видається нам вигаданою, вона дуже нагадує чарівну казку зі щасливим фіналом.

В. Винниченко розрізняє два, здавалося б, ідентичні поняття — кохання і любов. Він писав: "Кохання приходить зразу, в один момент і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, із стражданнями, з буденними клопотами і одходить трудно, з муками, зі смертю. Кохання любить тільки себе і для себе. Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові"...

Панна Муся каже Шехерезаді: "Щастя — момент. Далі вже буденщина. Пошлість". Ось чому, незважаючи на те, що герої благополучно переходять кордон, вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим і високим. Проте зустріч героїв новели не була випадковою...

Темою новели є людина у своєму природному пориві до щастя. У новелі можна віднайти такі проблеми, до яких звернувся автор: життя і смерть, щастя, сенс людського життя. Також В. Винниченко спонукає цим твором до серйозних роздумів філософського характеру.