В. Винниченко використовує у новелі "Момент" усе багатство мовновиражальних засобів. Наприклад, лише в одному абзаці "А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі." знаходимо метафори: "ліс присовувавсь", "стіна…дивилась", епітети: "темна стіна лісу; вороже щось,.. холодне, заховане в собі; вороже щось" і градацію: "ближче та ближче", "тупо, мовчки".
Якщо проаналізувати весь текст новели, легко помітити, що епітетів у ньому найбільше: небо, синє, глибоке, далеке; пустотливе прізвище; дикими, серпосхожими пасмами; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно; блискучих, маленьких, чепурненьких мушок; яру дикому, порожньому; чорні, великі, таємні ворони; любих, добродушних, невередливих верб; темна глибина; смерть… чорна, слизька, огидлива; щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке; блідим, напруженим лицем; напруженим, любовним, довгим поглядом; великими благаючими очима підстреленої лані; зелене море; найвище щастя; одвертими, видющими очима; велика, тепла хвиля; невідомою тугою; великою журбою; дикий галас смерті; налиплою буденщиною; осиротіле щастя. Часто письменник ставить їх поряд декілька (щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке; журні, прекрасні, чисті квіти минулого). Цей художній засіб допомагає йому точніше передати думку, надати мові образності, емоційності. Цікавими є епітети, утворені поєднанням двох іменників: вихор життя; жаром щастя; щастя крові, мозку, нервів, кісток; щастя народження; очима душі; хвиля чулості; хвилею згуків; хмара асоціацій, почувань; стіна лісу; море хлібів.
Особливу художню силу має в тексті персоніфікація як різновид метафори: хатка задумливо дивилась; поле сховалось, а з ним сховався й тин; кохалося поле, шепотіло, цілувалось; волосся… обіймало лице"; глибина ждала нас; вітрець лащиться і грається з квітками; стіна… ховала і чекала нас; ліс похмурився; журба народилась; охоплює хмара; одсувалась назад стіна лісу. Без сумніву, вони увиразнюють мовлення, емоційно збагачують його, дозволяють авторові з більшою переконливістю вплинути на читача, підкреслюють індивідуальність стилю письменника.
Порівнянь у тексті значно менше — неначе чайки в морі понад скелею; темніла, як тин; шапка, як гарячий компрес; ми були парою колосків; дорога, наче бура річечка, ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності; як небо, як повітря гір, як могучий потік. Порівняння допомагають більш точно уявити предмет або явище; допомагають побачити в предметі нові, невидимі сторони; вони надають розповіді особливу наочність.
У новелі наявні також інші художні засоби. Наприклад, анафора:
1) — Не видно нікого… — шепотіла панна.
— Не видно… — шепотів я.
2) — Ходім… — прошепотіла панна.
— Ходім… — прошепотів я.
3) Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива…
4) Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого — людини.
5) Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити, бо… бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми… не сміємо.
6)…це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Парцеляція — Ще кілька кроків… Просвіт більше… Засивіло небо…
Перифраз — носити голову на плечах (у значенні жити); носити в душі (пам'ятати).
Градація: гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо; стає безмірно журно, тепло, затишно; хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею та інші.