У цьому творі Анна Ахматова говорить, що все має свій кінець: може проіржавіти золото, зітліти сталь і розкришитися мармур, але на землі найміцнішою є людська печаль і найдовговічнішим — Слово. Слово може зберегти пам'ять про людину, про її тривоги, мрії, болі. Слово — це те, що не вмирає.