Йоганн Вольфганг Ґете — Фауст

Поки архангели славлять Господа, Мефістофель скаржиться на те, що людям на землі живеться погано: "Сонця й світи залишу я в спокої – Я свідок лиш мізерності людської. Смішний божок землі не зміниться ніяк, – Як спервовіку був, так і тепер дивак. Погано він живе! Не треба Було б йому давать і крихти світла з неба. Тим розумом владає він, Щоб жити, як тварина із тварин". На запитання Господа, чи земля не може задовільнити Мефістофеля, той відповідає: "Ні, Господи! На ній одне лихе твориться: Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, – Вже проти них і запал мій ослаб".

Автор порушив такі філософські і моральні проблеми: духовний стан світу, людина й природа, моральний вибір, взаємодія добра і зла, духовний саморозвиток людини, сенс життя, удосконалення світу, життя і смерть, необхідність для людини високих стремлінь і шукань, пізнання та самопізнання людини, мистецтво і його роль у суспільстві.

Коли Дух насміхається над Фаустом зі словами:

…І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий?

Фауст відповідає:

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

У цьому пролозі зображено дискусію між Директором театру, Поетом та Коміком. Кожен із цих персонажів представляє певний погляд на мистецтво. Для Директора головний критерій оцінки твору – задоволення публіки, яке не залежить ані від морального змісту, ані від художньої якості, а натомість приносить прибуток до театральної каси. Поет, якому байдуже до невибагливої публіки, вимірює цінність мистецтва його спроможністю сягнути вічності...

У другій частині омолоджений відьмою Фауст потрапляє до двору безтурботного цісаря, де бачить світ блазнів та дурнів, що потопають у розкошах. Далі Фауст опиняється у фантастичному світі античного міфу, а потім – у світі поезії. Тут він постає в образі середньовічного лицаря й одружується з прекрасною Геленою. У них народжується син Евфоріон – дух поезії. Але, відірваний від землі, він гине. Тієї ж миті чари розвіюються, і Фауст знов набуває звичного вигляду...

Укладаючи угоду з Мефістофелем, Фауст промовляє:

Як буду змушений гукнути:

"Спинися, мить! Прекрасна ти!" –

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тут фізичний кінець означає піднесення на найвищий ступінь духовних осяянь. Для Фауста ця мить настала, коли він зрозумів сенс власного буття, його цінність та неминуще значення для майбутніх поколінь: "Ніяка вічність не поглине Мої діла, мої труди!". Для Фауста прекрасною миттю стало усвідомлення, що сенсом життя має бути зміна світу заради загального блага, удосконалення світу і себе.

Гете сприймав образи Фауста та Мефістофеля в нерозривній єдності. Вони втілюють постійну боротьбу різних начал у душі людини й у світі. Герої мають багато спільного: дух заперечення непорушних істин, усталеної життєвої мудрості, цікавість до експерименту, у якому на практиці перевіряється теорія. Мефістофель впродовж усієї трагедії – супутник й помічник Фауста. Він наче двійник ученого. Однак Гете наголошує і на протиріччях між цими персонажами...

Маргарита – звичайна дівчина, у яку закохується Фауст. З нею він переживає справжнє любовне потрясіння й виявляє готовність долати будь-які перешкоди на шляху до серця коханої. Домагаючись взаємності від Маргарити, Фауст підштовхує її до переступу моральних законів, а отже, стає першопричиною її гріхопадіння й загибелі. Маргарита зовсім не схожа на даму серця героя-інтелектуала. Вихована в звичайній бюргерській родині, Маргарита не може похвалитися ні освіченістю, ні широтою мислення...

Твір має дві частини, присвяту і два прологи, у яких сформульовано ключові тези загального задуму. У "Пролозі в театрі" зображено дискусію щодо мистецтва. У "Пролозі на небесах" відбувається диспут щодо Фауста між Господом та небесним воїнством, з одного боку, та духом зла Мефістофелем, з другого. Зовні не пов'язані між собою, прологи ілюструють ідею співіснування людських та надлюдських сил у земному бутті. Основна дія трагедії – розгорнуте зображення "експерименту" з ученим, про який ідеться в другому пролозі.

Фауст та Мефістофель потрапляють у галасливу компанію. Диявол демонструє вченому, як люди можуть розважатись: для них кожен день видається святом, відсутні турботи, існують лише веселощі. Мефістофель вражає студентів тим, що різне вино водограєм заструменіло з пробитих у столі дірок. Однак пияцтво не приваблює Фауста, його мучить не тілесна, а духовна спрага.