ҐЕТЕ, Йоганн Во.іьфіаш
(Goethe, Johann Wolfgang — 28.08.1749, Франкфурт-на-Майні — 22.03.1832, Веймар) — німецький письменник, філософ, природодослідник і державний діяч.
Ґ. — син заможного імперського радника Йоганна
Каспара Ґете і Катаріни Єлизавети, у дівоцтві Текстор, дочки високого посадовця Франкфурта.
В автобіографічній книзі "Поезія і правда" ("Dichtung und Wahrheit", 1811 — 1814) він так писав про своє народження: "Двадцять восьмого серпня 1749 року, опівдні, з дванадцятим ударом дзвону, я з'явився на світ у Франкфурті-на-Май-ні. Розташування сузір'їв було сприятливим..."
Поет був переконаний, що розташування планет впливає на долю і у Всесвіті кожному відведене особливе місце, оскільки людина — суттєва частинка Космосу. Його заповнене найрізноманітнішими заняттями та пошуками життя було суворо підпорядковане внутрішній дисципліні. Він вибудовував свою біографію за ретельно обдуманим і лише йому відомим планом.
У дитинстві Ґ. вивчав мови, зокрема і староєврейську, малювання, займався їздою верхи і фехтуванням. Крім традиційного комплексу гуманітарних знань і фізичних вправ, у домашню освіту Г. входили і природничі науки — обставина, що відіграла значну роль у майбутньому розвитку його наукових зацікавлень.
У 1765 р. батько відправив Ґ. у Лейпцизький університет студіювати правознавство, проте юного студента більше вабило кипуче літературне та театральне життя цього значного торгового та культурного міста Німеччини. Навчання у Лейпцигу було перерване серйозною хворобою, тому наступні півтора року він провів удома. Навесні 1770 р. Ґ. переїхав у Страсбург, щоб, за наполяганням батька, закінчити свою університетську освіту. Тут, у Страсбурзі, слухання лекцій із анатомії, хімії та юриспруденції Г. перемежовував із доволі інтенсивною літературно-культурною діяльністю. На цей період припало його знайомство, а згодом — і дружба з Й.Г. Герде-ром, яке Ґ. пізніше назве "найзначнішою подією" у його житті. У Страсбурзі Г. пережив і перше кохання до дочки сільського пастора — 16-річ-ної Фридеріки Бріон, котрій присвятив найкращі ліричні вірші цього періоду.
6 серпня 1771 р. Ґ. захистив дисертацію й отримав ступінь ліценціата права. Після повернення додому батько відправив його у Вецлар, що неподалік Фрапкфурта. Тут, в імперській судовій палаті, Г. повинен був практикуватися, хоча всі його думки були зорієнтовані на літературу. У Вецларі Г. закохався в Шарлотту Буфф, дочку місцевого чиновника, на той час заручену. Не-розділене кохання і спричинило появу роману "Страждання юного Вертера "які цілого ряду ліричних віршів.
Дослідники підрахували, що Г. написав понад 1600 віршів, які народжувалися як відгуки на безпосередні життєві враження та переживання. Він цілковито підпадав під владу нахли-нутого відчуття, але водночас Ґ. завжди гранично скромний і коректний у передачі ліричних переживань. Приміром, у вірші "Побачення і прощання "("Willkommen und Abschied", 1771), присвяченому Ф. Бріон, незважаючи на схвильованість і надмір почуттів, ліричний герой постає шляхетно-цнотливим. Зустріч закоханих відбувається лише у мріях і спогадах. Вірш "Прометей"е темпераментним монологом захисника людей — Прометея, який кидає тиранові Зевсу виклик, стверджуючи, що верховний небожитель лише витвір людських забобонів і страхів.
Початок творчого шляху Ґ. пов'язаний з літературним рухом, представники якого виступали під гаслом "Буря і натиск!". Себе ці поети і драматурги називали "штюрмерами" — від німецької назви "Sturm und Drang".
Волелюбні бунтарські настрої юного Ґ. проявилися також у його драмі "Ґец фон Берліхін-ґен"("Götz von Berlichingen", 1773), матеріалом для якої став життєпис Готфріда фон Берліхін-ґена, написаний ним у 1557 p., але видрукуваний у 1731 р. Гец (скороч. від Ґотфрід) — реальна історична особа.
Услід за Шекспіром Ґ. ігнорує класицистичні три єдності — у драмі 65 сцен, які швидко змінюють одна одну, і велика кількість персонажів. "Ґец фон Берліхтґен "написаний прозою, герої спілкуються простою, а почасти грубуватою народною мовою.
Головний герой — рицар, котрий повстав проти князівського свавілля. Спираючись на історичні хроніки В. Шекспіра, Ґ. майстерно відтворює колорит епохи, змальовуючи строкату вервечку рицарів, солдатів, селян, бюргерів, представників придворної знаті бамберзького князя-єпископа. Менше значення мали драми Г. на сучасні теми: " Клавіґо " ("Ciavigo", 1774) і "Стелла" ("SteWa", 1775).
Роман "Страждання юного Вертера"("Die Leiden des jungen Werthers", 1744), написаний у Веймарі, де Ґ. за наполяганням батька стажувався в імперському суді, зробив автора знаменитим не лише в Німеччині, айв усій освіченій Європі.
Ґ. обрав для "Вертера "епістолярну форму. Листи — це сповідь героя. Події роману відбуваються з травня 1771 р. по грудень 1772 р. Таким чином, час дії і час створення роману надзвичайно близькі. Епістолярний роман — улюблений жанр сентименталістів. Г. у дусі сентименталістських уявлень славить кохання, глибокі щирі почуття, на які здатна людина, незалежно від своєї станової приналежності.
Г. одним із перших возвістив світові цим романом, що гідність людини не в її предках, не в її становій приналежності, а в ній самій — в її особистості, в її якостях, інтелекті та вчинках.
Наприкінці життя у "Поезіїта правді"Т. розповів про те, що він написав "Страждання юного Вертера", щоби звільнитися від нав'язливої думки про самогубство. Проте вчинок Вертера виявився настільки заразливим, що після видання перекладів роману у Франції (1774), Англії (1776), Голландії (1781), Італії (1781), Швеції (1783) і Росії (1788) Європою прокотилася хвиля самогубств юнаків, котрі ладні були ціною життя довести істинність своєї пристрасті. Роман "Страждання юного Вертера "залишився у світовій літературі неперевершеним твором про трагічне нерозділене кохання.
У 1775 р. Г. прийняв пропозицію Саксен-Веймарського герцога Карла-Августа і переїхав у Веймар, де взяв на себе цілий ряд державних обов'язків, став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Ґ. — Н.Н.Вільмонт так пояснював мотиви цього вчинку: "Від'їжджаючи у Веймар, Ґ. плекав надію радикально покращити суспільні відносини хоча б на невеличкому клапті німецької землі, у володіннях Карла-Авґуста, з тим, щоб цей клапоть землі був взірцем для всієї країни і проведені на ньому реформи стали б прологом загальнонаціонального перевлаштування німецького життя".
Г. незабаром переконався, шо це були марні сподівання, оскільки герцог, зрозуміло, забув про свої добрі наміри. Г. поступово звузив коло своїх обов'язків, залишивши лише опікування театром і навчальними закладами, а 3 вересня 1786 р. взагалі утік із остогидлого веймарського придворного світу. Два роки він провів в Італії, де вивчав античне та ренесансне мистецтво, сам пробував свої сили в живописі, але потім повернувся у Веймар і залишав його лише заради короткочасних поїздок у Карлсбад, Марієнбад і в інші місця для поліпшення здоров'я. Усе життя Г. тепер проминало у Веймарі, де до нього прийшло світове визнання, розкрився його універсальний талант поета та прозаїка, драматурга та літературного критика, театрального постановника, актора, художника, археолога і природодослідника.
Г. зазвичай тривалий час працював над більшістю своїх творів. Наприклад, задум драми "Ег-монт" ("Egmont") припадає на 70-і pp. XVIII ст., коли він закінчив її чорновий варіант. Проте остаточно завершив драму в Італії в 1787 p., а наступного року — опублікував. У трагедії відобразилося юнацьке захоплення В. Шекспіром. Німецький драматург, як і Шекспір, звернувся до історичної епохи, вкрай напруженої, коли в тугий вузол суперечностей сплелися політичні та релігійні конфлікти. Намагаючись відтворити події максимально правдиво, Г. вибрав прозаїчну форму, що на той час було новацією, оскільки драми писали віршами.
Місце дії "Еґмошпа" — нідерландські провінції (сучасні Бельгія та Голландія), які в середині XVI ст. безпосередньо належали іспанській короні. Філіпп II призначив володаркою Нідерландів свою зведену сестру, позашлюбну дочку короля Карла V Маргариту Пармську. Виконавцями її волі, а по суті, фактичними правителями Нідерландських провінцій були Вільгельм Оранський і граф Егмонт, котрий став центральним персонажем драми. Уся дія зосереджена навколо Еґмонта. Ґ. достовірно відтворює історичний конфлікт: нідерландські бюргери неза-доволені високими поборами, якими обклав їх король. Вони приймають протестантську віру, і це також посилює їхній антагонізм з католицькою Іспанією. У містах визріває невдоволення, здатне викликати революційний вибух.
На думку Г., народ сам обирає своїх вождів. Улюбленець простолюду, Егмонт навіть наперекір своїй волі покликаний очолити боротьбу країни за свою незалежність. У трагедії "Егмонт " доля героя визначена наперед прихильністю до нього народу, який сам зробив його своїм вождем. Любов співвітчизників до Еґмонта мотивується не стільки політичними мотивами, скільки тим, що він правильно зрозумів прагнення народу в епоху історичних катаклізмів.
Драматург пішов на порушення історичної істини, створюючи образ головного героя. Егмонт у Г. значно молодший, аніж був насправді.
Він майже юнак, котрий ніжно кохає дівчину з народу Клерхен. Ґ. почасти ідеалізує Еґмонта. Герой трагедії увінчаний почестями, він щасливий, талановитий, мудрий і відважний. Здається, ніщо не передбачає лиха. Але за наказом короля герцог Альба, вдершись зі своєю армією в Нідерланди, жорстоко розправляється з волелюбними міщанами. Егмонт, як їхній улюбленець, заарештований найпершим, йому загрожує страта.
В ув'язненні найяскравіше проявляється героїчний характер Еґмонта. Тепер і тільки тепер його сподівання зверненні до народу, який би міг визволити його. Він вірить, що повсталий народ прожене іспанців. Віддана йому Клерхен намагається підняти міщан на боротьбу. Але Егмонт приречений, він пропустив нагоду стати справжнім другом і вождем народу. Тепер йому залишається одне: своїм прикладом, своєю мужньою, гідною загибеллю закликати народ до боротьби за свободу.
У трагедії Г. показано початок буржуазної революції в Нідерландах, в результаті якої країна була визволена з-під іспанського гніту, а через два десятиліття там встановилася незалежна республіка.