Джонатан Свіфт — Мандри Гуллівера

Акт обвинувачення Гуллівера склали міністри, які лише хотіли розпалити ворожнечу між імператором і Лемюелем. Жоден з пунктів, які вони наводили проти Гуллівера, не мав підстав для його страти. Всі обвинувачення були надуманими, а ті хто придумали це, були підступними, прискіпливими і недоброзичливими...

Постанову про звільнення Гуллівера написав Скайреш Болголам, адмірала імператорського флоту. У вступі адмірал наголошує на могутності імператора Ліліпутії ("владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця; досить йому лише поворухнути пальцем, і у всіх монархів підгинаються коліна")...

Уперше побачивши ліліпутів, я був дуже здивований. Мене дивувало, що такі маленькі чоловічки змогли так міцно прив'язати мене до землі своїми тонкими мотузочками. Спершу я подумав, що легко з ними впораюся, та вони виявилися дуже організованими, а ще їх було неймовірно багато. Ніколи досі я не зустрічав таких створінь, тож спостерігати за ними справді було цікаво.

Лемюель Гуллівер народився у Ноттінгемшірі, і ьув третій з п'ятьох синів. У 14 років його віддали до коледжу Еманюеля в Кембріджі, де він 3 роки вчився дуже старанно. Батько Лемюеля був небагатим, тому хлопець мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Джеймса Бетса, у якого вчився чотири роки. Також хлопець вивчав навігацію та інших галузі математики, бо збирався подорожувати...

Протягом читання "Подорожі до Ліліпутії" ставлення читача до імператора дуже змінюється. При першому знайомстві ще не виявляються його негативні риси характеру, та з кожним розділом читач розуміє його справжню сутність. Особливо це проявляється у ставленні імператора до Гуллівера. Чоловік спершу отримує від імператора нагороду, слуг, йому шиють вбрання, та згодом, за вимогою високопосадовців, імператор доходить до того, що дає дозвіл вибрати Гулліверу очі...

Після того, як імператор та придворні після знайомства з Гуллівером повернулися в місто, чоловік лишився сам під сильною вартою. Коли Гуллівер сидів біля дверей свого житла, дехто наважився вистрілити в нього з луків. Одна стріла мало не влучила йому в ліве око. Полковник, що командував вартою, наказав зловити шістьох заводіяк і віддав їх Гулліверу. Лемюель проявив щодо полонених великодушність і відпустив. Це справило добре враження на солдатів та народ; згодом це прислужилося Гулліверу й при дворі.

Коли ліліпути лише знайшли Гуллівера, йому не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п'ятдесят чоловічків і скинути їх на землю. Однак, герой розумів, що їх багато, тож йому можуть заподіяти більше лихо. Також він дав власну урочисту обіцянку (так тлумачив свою покірливу поведінку), а ще вважав, що це була б невдячність до людей, які так гостинно поводилися і щедро частували його. Гуллівер дивувався хоробрості ліліпутів, і коли їх стало ще більше, йому спало на думку спробувати розірвати пута...

Свіфт увів у роман розповідь про закони і звичаї Ліліпутії, щоб показати їхню парадоксальність, піддати гострому нищівному висміюванню людських недоліків та суспільних вад. Головний герой здивований наукою та освітою ліліпутів, їхнім суспільним життям. Наприклад, дітей забирають від батьків, виховують у закритих громадських закладах. Але ж таке виховання має негативні наслідки, оскільки дитина позбавлена батьківської ласки, у неї немає почуття власної домівки...

Терміново покинути Ліліпутію Гуллівера примусили таємні підступи, що велися проти нього. Якось один поважний придворний таємно прибув до чоловіка і розповів, що державна рада ухвалила рішення щодо Гуллівера. Скайреш Болголам, який був його запеклим ворогом, у спілці з канцлером скарбниці Флімнепом та ще деким склали акт, де Гуллівера обвинуватили у державній зраді та інших злочинах, за які карають смертю.

Однією з придворних розваг були змагання на канатах, у яких брали участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хотів запобігти великої ласки при дворі. Описуючи цю розвагу, автор глузує над тим, як нечесно отримуються посади, адже часто перемагали особи не вельможного роду або гарного виховання, а ті, хто лише вмів добре стрибати. Більш рідкісною розвагою була нагорода претендентів нитками трьох різних кольорів...