когось до річки вабить..., невже?..
"Пішла вслід за батьком" – всі гомоніли..
До мене ж верба тягнулась-шуміла,
але, щоб гнів наш був справедливим,
мусимо мати озлобленість ангела...
Похмурість у нас – не є особливістю.
Просто кров із вином часто змішують,
коли хлопець поріжеться в шинку...
І хоч був я колись молодий, необачний,
доля мені – сприяла, пробачила.
Але все, що мені випадало із вічності,
було мішаниною з якоїсь сірості,
і я пробурчав собі тихо під носа:
"Не знаю, білизну пере хто для Бога
але бруд від неї – п'ємо ми самі..."
Так згадував лікар, і раптом сова,
(котра привітала нас вдома сама,
а потім тихенько сховалась в тіні)
сумно злетіла й довкола кружляла...
"Ну, я захопився, ми згаяли час,
напевно, цікаві ці думки для вас? –
спитав він замріяно, – Тільки вночі
я можу так жити, неначе китайці,
коли їм у себе під місяцем гарно,
і я б так зробив". "Будь-ласка, що далі?"
І він продовжив: "Повірте мені,
не зрушить ніхто ні води, ні землі,
доки не перетвориться в них
аж на привидів... О, блукання мої
безлюдними вересовими полями,
ви добре знаєте мої хвилювання,
ви добре можете їх зрозуміти,
бо світ навколо – це таємниця,
і треба назвати все безіменне,
і бути – як перед створеням Світу.
І хто б заперечив, що бувають миті,
та в реальності це – відпускаєш...
Трагедія – сититься кров'ю,
а не успіхами чи поразками,
ти повинен нести це з собою –
бо хтось прагне щодня харчуватись,
твої стиснуті руки – стережуться...
Бо є ложки, міцно прикуті
до столів народних їдалень...
То був час – моїх великих змін,
зустрів я ту, про яку лише мріяв...
Ох, якщо сьогодні я один із тих,
кого доля вже наказала покинути –
хто подарує мені силу ніжності,
хто подарує мені ніжну силу
і райську мову адамового сина
на диво всім, без будь-яких гріхів?
Терезко, Тереза Планетова,
де прокинулись німі, нехай говорять мрії!
Було то у жнива... Місячної ночі...
Цілу ніч не спав, не міг закрити очі...
(І тут оповідач густо почервонів,
і той рум'янець щік –
видав чуттєву мить,
і він збентежено пригладив волосся...)
Дівчата і хлопці з косами,
з мотузками, з глечиками для соку
бігли по великому скошеному лану...
Чи одинока людина, коли вона сама?
Ні... Ви відчували голод повітря
після чарівної модуляції хвилі,
котру приховує сором'язлива квітка,
і виникає і вирішує,
як мусить грати скрипка чи сопілка...
Чи заспівав би соловейко в лісі
мелодію цимбалів, мелодію правічну,
і виникає – барвистий краєвид
на картині дуже живописній,
котра подібна музиці іскристій...
Потім краєм ока я побачив місяць,
побачив нову кров і нові струни,
до котрих якийсь хлопець тягнувся,
і повіяв вітерець – чистий та щирий,
не більше, ніж смів, не більше, ніж міг:
Моя маленька, я тебе гойдаю,
як вітерець, коли він тихо дме.
Яблучка з дерев – не опадають
лише хитаються, запитують мене...
Відразу ж на той спів, неначе був то сором,
озвався інший спів, сопрано із уст дівочих:
То були не яблучка,
то був лише добродій,
одеколон весільний
для мого Антонічка...
Завжди до роботи,
щоб мати купу грошей,
прагне мій Антонічок,
бо хоче він – любові...
А хлопець, розгубившись, їй відповідає:
Хочу чи не хочу, я того – не знаю,
тобою я сумую, тобою я страждаю,
не знаю, як сказати,
як серце передати...
І всім навколо знову він – відповідав,
неначе він – хорал і вічна земна висота:
Твоє серце – з каменю,
з чорного кар'єру.
Надієшся на пам'ятник,
де кругом дерева.
І той чорний пам'ятник –
як вірний сторож ночі,
коханцем уявляється,
в кашкеті для хоробрості.
Стоятиме до ранку
й обернеться в дерева.
Твоє серце – з каменю,
з чорного кар'єру.
В три такти, безповоротно,
з кущів до гаю, і з гаю до лану
лунає той дзвін святковий
і починає таємниче зникати...
Відчуваєш у ньому жіночий смисл,
бо раніше в ньому – жили лиш жінки...
І ти б, напевно, здогадався і сам
(як відчуваєш головоломку),
що не з глини зробив чоловіка Бог,
а з ребра Єви... Та поки що
бачу, як жили там різні дівчата,
що вміють й досі добре стрибати
через ялівець – розумним зльотом;
інші – торішнім сміхом плачуть,
ті, у яких – розбите вікно,
ті, котрі і раніше знали,
яким безглуздим буває сон,
та інші, котрі повноважень не мали,
але піднімали завісу й плювали...
Але бачив там – лиш одну,
і бачив, неначе в примарному сні,
що справа тут – не її красі,
просто заради Вербної неділі,
вона свій образ із рами вийме...
Її незайманість – була простою,
це – очевидно, само собою –
виходило з постійної її присутності...
І радість обвівала тобі чоло,
бо мав перед собою – безсмертну,
гріхи і чесноти – не мали вже сенсу.
І радість та – існує довічно,
з часів прадавніх, з часів історичних,
але пробуджує в нас тільки сум.
Тому й не знаєш, де буває той рай,
але сумуєш – і тут, і там,
і та журба у тобі – незмінна,
пізніше навіть – стає божевільна.
То є кохання... Котре упевнене,
що смерть послужить йому за сцену.
Бо всі ми – смертні... Ідеш невеселий.
Моя красуня – пішла погуляти,
але тремтить, неначебто мала
листя осикове у себе під п'ятою.
Неначе вранці – росу збирала,
неначе з туману зла виринала,
з густого колосся сюди поспішала,
неначе несла воду чи кошик –
і могла тебе запитати: Ти той?..
Весільний калач і цимбали
до насолоди її ще – не звали.
Я часто бував в виноградниках,
але й там її славили – більше,
навіть всі захмелілі чужинці...
Я знаю, що діти і досі граються
в античних богів та богинь,
немовби міфи ті – повторяються...
Але вона цвіте – неповторно,
зростає в скульптурі богині нагої.
Мала стигмати, що їх заховала
в малих рукавичках своїх...
Ще юним я ніколи не прагнув до жестів,
й нічого для себе не шукав в Альмагесті,
аби порівняти її – із зорею...
Коли ж під час того будівництва
я підійшов до неї так близько,
що дух захопило від відстані раю –
єдине стало для мене реальним:
що завжди вона – проста перед Богом,
й на противагу диявольским взорам,
завжди – невидима і невідома...
– – – – – – – – – – – – – – – – –
"Кажете, що й святі не завжди святі,
що й вони забруднюють одяг,
котрий їм дарований Богом? –
нетерпляче спитав співрозмовник...
Але я у вас запитаю й таке:
чи нап'ється тоді їхня душа,
коли проявиться та чорнота?
"Ох, невже і я – меланхолік?
На світі не стане ще більше тиші,
коли я не вимовлю ці слова ніжності".
І він продовжив: "Як може світати
в моїй довгій темряві, котра не знає
нічого про моє, хоча й дике, кохання...
Зрештою, я швидко від неї втік...
І як часто чинять закохані,
що мають у серці своєму розпач,
я божевільно зупинявся
на кожній пошті, неначе чекаючи,
сумними очима коней вдивляючись,
надію пив – із доріг жебрацьких,
і блукав, наче вітер в деревах блукає...
Так... Довгу дорогу душа моя має,
хоча я мости за собою й не спалював,
назад вороття мені вже – немає,
бо я пілігримом у світі став...
Є чутки про долю, а є – сум'яття,
мені ж – найдорожчі мої роки
з невизначеними поняттями –
коли перш, ніж зрозуміти свої стежки,
я зношував всі своі черевики.
Босий, без документів, без речей,
(книжку мандрівника я мав, проте,
в нагрудній кишені ангела),
поза Платоновими ідеями –
бо завжди творив свої власні ідеї.
Але коли доля принижує
невинних та слабких – йди до них.
Інші це знають... Ніяких чудес...
Посивіє навіть собача шерсть,
під їхнім нашийником злим.
Життя!.. Це завжди щось вище
нав'язаного, більше, ніж звичне,
більше земного чи органічного,
більше повноти... Тому й не дивно,
що наша воля – мало що зробить...
Бо не народився ще жоден
добровільно... Йдеш, швидко перебувши,
від цвинтарної малини на розвідку...
– – – – – – – – – – – – – – – – – – – –
І дивно тобі, що ти тут живеш...
дивно, що й досі живий, ще живий...
Але вже світає... Пробачте мені...
Як вам вдавалось бути німим,
як добре ви слухати вміли!
Тепер я – до тих, хто з горя сивіє.
Надія шепоче: "А ти сподівайся!"
Або інакше: "Ти не здавайся!"
Та все – намарно, як в забавлянці...
Бідний той хлопець, дереву друг!
Бачив його кілька тижнів тому,
як ворожити ішов до циганки..."
І вийшли ми в край кам'яний
і до мозку – бідою вкарбований,
в край без можливостей, але в край,
змушений силою жорстокості
плакати й знову брехати про рай,
або ще краще – мати ту владу,
котра, наче сіль, що вполовину
вже посолила собі хлібину,
або наче цукор, цукор, який
тут ще нічого не підсолодив.
Було то – наче під час потопу,
"Сонце тоді – було дуже широке",
писав Геракліт у той самий день...
Мусив коваль почати кувати,
його ж дружина, глянувши ген,
не припиняла іще підрізати
нігтики вже не малому дитяті...
Зрубаний сад – напівзруйнований...
Люто погрожував засохлим коренем,
навіть ржаві кущі були втяті.
На півдорозі від дому купця
до злиденної лісорубової хатки,
перед якою (моторошно блідою,
вкритою мохом ранкового туману,
наче день і ніч там разом постали
в норі недосипання біля млина)
розмовляв трунар, мружачи свій зір,
коли до очей проникало світло...
"Нічого! – закінчив він, – Я почекаю!"
і наче обскубаний птах, пошкандибав далі.
А в тій хатині – жахливо тихо.
І тільки мати, прибита лихом,
б'є себе в груди – судорожно.
Вседозволеність – завжди сліпа,
знову наосліп граємо в життя,
і вже не бачимо, що квітка – в'яне,
і своє свавілля – доля покаже:
сліпими будуть – навіть серця...
І ось ми знову закинуті вітром –
в сльозах прощання він і вона.
І хоч доля затримує нас на хвилинку,
не буває затримка та без насильства:
господар може тихо вколоти
виделкою руку незваного гостя,
що встає від столу – змінити куток...
А навколо нього – стіни в'язниці...
Тому я не вірю в усмішку п'яниці,
не вірю в усмішку мертвих... Помиляються всі...
У смерті – двозначно дзвенять ключі...
Відкриває?.. Закриває?..