Збірка "Нічна варта серця", 1963.
Комусь –
Комусь – залізо, а комусь – подув вітру
йдуть до рук своїм володінням,
комусь – під світлом яскравим
тчуть верстати велику пам'ять,
а я – перекину відвар моїх днів на килим одкровення
і пляма скаже – я є.
Комусь – дерево, а комусь – камінь
за руку майстра до слави ведуть –
але підземні джерела, я знаю,
тіньову, але участь мою – складуть.
І невизнана розлука закоханих
завжди вабить мене, зачаровує.
Комусь потрібні лиш букети в домі,
але менше тоді говорять "Наприклад..."
____________________
Кожна людина має своє призначення в житті, але не завжди те призначення приносить славу чи матеріальні вигоди. Але автор впевнений, що підземні, тобто невидимі джерела допомагають творцям-новаторам, а ті, хто переповнені славою (букетами в домі) менше тоді будуть запитувати про смисл їх новаторської творчості та менше запитуватимуть про аналоги ("Наприклад...").
Символи плачуть
Ні, ти не з'являєшся, ти ревниво
ховаєшся в тиші.
Ти є в полум'ї, ти є в гриві,
ти є в масті рожево-білій.
Крик птаха, кування вітру, роки чужої долі
тримають тебе часто в полоні.
Але треба йти, а не втікати,
коли наближаєшся до своєї любові.
Блаженні ті сцени, котрі позолочені
таємницею душі і тіла.
Але вони – лише завіса, лише завіса,
котра – тремтіла.
І ти – ховаєшся, тому ревниво
з'являєшся в тиші.
Немає тебе в полум'ї, немає в гриві,
немає в масті рожево-білій.
____________________
Масть білого коня вважається елітною в людському суспільстві, у міфології вона теж має велике значення, але скромність поета, котрий створює своє власне бачення світу, заперечує свою появу серед відомих та успішних... Тому для поета – "Символи і плачуть".
Пісня коханки
Місячний човен в захмарених луках –
ми мусим тебе кохати.
В саду ж свого тіла – соромимось чуда,
хоч прагнем його відчувати.
І десь всередині – мене ти пізнаєш,
а може, і – з краю,
бо образ крові твоєї зростає,
до тебе я – віддаляюсь.
Єдині ми тут чи просто самі?
Хто ж рахував наші ночі.
Є груди і ноги, над ними – ти,
Крик птаха над містом, очі.
Тваринне було в тілах і долонях...
То просто – моя присутність,
Ти слухав мене, як завісу Додони,
в яку я лише загорнулась...
____________________
Вечеря –
Вечеря – готова, вино – розлите,
йдемо від столу по свічку та квіти,
вечеря оніміла, вечеря зблідла
на вимогу оракулів та їх видінням!
Від своїх кроків – людина відходить
дуже повільно, як від тваринного.
Але несподівано – з'являється спокій,
і чим далі, той спокій стає сильнішим.
І ми наголошуєм на славі привидів,
що знову танцюють – так дратівливо,
перед стрілою з отрутою ніжності
нарешті стихаємо ми і мліємо,
бо срібло гармонії ночі – безмежне,
ми увійшли вже до влади місяця,
нас прийняли, хоч ми й не надіялись,
що нашу іронію приймуть й повірять.
____________________
Символ вечері – це символ зробленого протягом всього життя і надія на відпочинок. Але саме в кінці життя людина відчуває силу провидіння, тобто силу невідомої їй долі, яку можуть віщувати оракули. І прожите життя згадується нам тільки емоціями, тобто ніжністю кохання та іншими проявами космічної гармонії, яку люди змогли відчути та реалізувати.
Дорога на Ісфаган
Та відкладена дорога на Ісфаган
знову в мені – зростає,
ароматом з кущів троянд
надію в уста – вкладає.
Я легше зникаю там,
де дерева шелестом грають,
де місячні скелі у чудо-краях
в келих вино наливають,
де кожну секунду, в кожному світлі
тікає надія з маленьким сміхом
тужливою смертю, тією, що дітям
рай обіцяла, рай дуже тихий,
ніжна маленька смерть, що піратом
дає сигнали той світ грабувати,
світ, що існує, як марево,
де в'язні – дивляться птахами...
Над ними – лиш небо та наші погляди,
діти це бачать, пірати – знають.
"Ви вже заснули?" – "Там рай і колодязь!"
ніжно питає смерть і ніжно відповідає...
____________________
"Дорога на Ісфаган" – це символічна дорога до раю, про який нагадує стародавня краса іранського міста Ісфаган. Але рай буває лише в потойбічному світі, і в той рай вірять лише примітивні люди, схожі на дітей, котрі вірять в казку. В реальному житті історія Ісфагану нагадує лише про піратів та рабство (в'язнів, що надіються на викуп).
Молитва
Ні, залиш мене, боюсь, що не зможу
стати оком, що побачить вхід в твою таємницю,
там, де тебе вже немає, будуть твої пророки –
дозволь мені тільки злетіти, тільки злетіти.
Ні, залиш мене, боюсь, що не зможу
стати рукою, що торкнеться ліри вічної тайни,
там, де тебе забагато, там будуть твої поети –
а мені дозволь політати, лише політати.
Там, де шукаєш бажання дитинства –
щоб знову дитиною стати,
між двох твоїх кедрів – повісиш завісу,
щоб міг я тебе – колихати.
____________________
Поетова молитва до Бога – то подяка за натхнення і прагнення ще раз проспівати вічно прекрасне, а бажання стати дітьми – то бажання бути більш безпосередніми та щирими.
Іноді –
Коли якийсь гіркий голос, чутки чи докори гостей
Звинувачують нас в порожнечі –
Наполягаймо на загалу! Можливо, вино майбутнього,
Більш зріле та наповнене, зрозуміє нас!..
Коли велике ясне майбутнє, створене через надлишок,
Сумно звинувачує нас, наполягаймо на тіні!
Можливо, ця тінь висвітлить маленьку тріщину
Всередині великої вази. І це піде їй на користь!..
____________________
Символічні рядки цього вірша є надзвичайно пророчими, бо наголошують на одній із Божих заповідей "не судіть та не судимі будете". Для поетів та інших творців єдиним взірцем в їх творчості мають бути загальнолюдські цінності, і тільки майбутнє може впевнено сказати, чи правильно вони чинили чи ні.
Але коли у світлому майбутньому, створеному не без допомоги творців минулого, хтось за щось буде цих творців засуджувати, варто згадати ситуацію, в якій вони жили та творили. І такий показ власних помилок піде майбутньому лише на користь.
Завжди –
Нехай то буде гончар, ювелір чи щасливий садівник
троянди, але ти відчуваєш – хтось тебе спокушає,
наближуючи ніжність камеї чи рівність стіни
до небезпечної близькості ковадла.
Нехай суворий каменяр чи коваль, надмірна
твердість яких перетворює скелі на воск та глину –
але є хтось, хто прагне до ніжності шовку і кашеміру,
але є хтось, хто зміцнений сльозами і сонячним пилом.
____________________
Завжди були люди, які проявляли силу і твердість духу не тільки в тяжкій фізичній роботі, але й у створенні ніжної краси (троянда, шовк), у милосерді, умінні прощати, допомагати тим, хто слабший.
Святкування
Самотній, сам, залишений на терезах,
Зважуй свій біль, що вразить тебе завтра,
Сьогодні ж зродився рясний виноград,
На тарілці пробудження – ранок.
Папір і квітка, шліфований вплив чаші,
Вінок і стріла – для всіх існуючих мелодій,
Зумій скласти таку, що схожа на фонтан,
Який зачаровує струменем своєї вроди.
Створи навколо повітря зі скла,
Щоб він задзвенів, як сміх і кришталь,
Зумій розпалити вогонь і... відійти,
Нехай біля нього... танцюють жінки...
Хто знає, чому почуття зникають?
І до яких зірок вони відлітають?
Залишається тільки самотність,
Щоб творити і... святкувати...
____________________
Для поетів найкращим святом та найприємнішим його святкуванням є процес творчості, який можна порівняти з початком нового дня, з чистотою порцеляни, зі струменем фонтану, з почуттям любові...
Поема
Є казка (чому б і ні?)... про тебе...
Коли хочеш піти на бал таємно,
і перевтілюєшся тілом опівнóчі
в чарівну світанкову скромність,
в тій казці квіти – стають плодами,
розкриваються здогади розуму,
в тій казці голос – говорить віршами,
бо так комусь краще висловлюватись,
і кроки вагання запалюють сяйво,
ніч – заховається в килим.
Мудрість у серці палає коханням,
темрява – швидко загине.
Є казка, нова... Її, можливо,
твоя чарівна душа – відкрила!..
Самотність, що прагне вдягнутись
у шати, такі ж яскраві, як квіти
кущів шипшини, кущів шипшини.
____________________
Казка про Попелюшку та про її чарівні перевтілення може здійснитися з кожним, особливо, якщо люди щиро прагнуть до Прекрасного...
Обоє
Були черевички, бузок, вокзал,
обличчя – в сльозах того дня.
Як повернути минуле назад?
Кохання – буває буквальним,
бажанню – потрібен знак.
Слова в кімнаті – рубали сокирами.
Були ми деревом чи, може, людиною?
Трагедій наповнені бочки життя.
Пристрасть – буває буквальною,
коханню – потрібен знак.
____________________
Стосунки між людьми, в тому числі і в коханні, визначаються культурою людей, але висота культури виробляється лише тоді, коли вона проходить через дно сварок та непорозумінь (Слова в кімнаті – рубали сокирами).
Весна
Знову шумить гай і вода ще слабка,
аби розбити холод льоду...
Знову трава, сонячна та дзвінка,
затягує нас до свого полону.
Діти пускають сонячні зайчики
і скачуть веселіше –
наче кавові зернята при смаженні,
і навіть трохи більше.
І твоя туга за чимось далеким
бачить обман повсякдення.
Наче вокзальні колії, перекреслена
твоя долоня... Залишишся сьогодні?..
____________________
Весні радіють всі – і діти, і дорослі; радіють її теплу, соковитій траві та шуму дерев. І весною більше, ніж будь-коли, хочеться, щоб кохані нас не залишали, бо без кохання суспільна діяльність (суєта вокзалу) втрачає свій смисл.
Світанок
Протиборством шаленої пристрасті
ви, закохані, хочете правити.
Але, змучена блаженством тіла,
насолода – швидко зникає.
А як же інакше? Сповнені бажання,
з'єднуються, нарешті, вітер і сяйво,
щоб, віддавшись хвилям кохання,
подолати життя океан.
____________________
Пристрасть в коханні – то тільки початок (світанок) великого життєвого океану, котрий можна подолати тільки за допомогою справжнього кохання.
Купальщики
Лиш формою квітки латаття
вгамуєш нічну свою спрагу,
що виникає у спалахах
місяця, що купається.
Довіра до ідеалу
вертає демона слави,
та різні бувають випадки,
і крові тут – не уникнути,
і довго коли сумніваєшся,
у сумнівах – бачиш істину,
лише в постійних ваганнях
дух твій – стає чистішим.
Підійти, повір моїй пісні,
у воді ти замерзнеш голою,
проминає бабине літо,
зустрічає голками осінь.
____________________
Головна думка цього вірша тотожна цитаті Сократа: "Я знаю, що я нічого не знаю", тобто вагання героїв можуть бути корисні, якщо ці вагання примушують їх мислити.