Про яблуко
Хоча плід вже дозрів, не хоче себе віддавати,
він – як мить рівноваги,
непадаючого падіння...
Метелику, лети тихіше! Навіть вітер тихенько віє,
і ти, моє серденько, не хочеш бурі зазнати!
1962
____________________
Дозріле яблуко на дереві, що має от-от впасти, нагадує герою своєрідну мить рівноваги, короткий момент тиші та спокою перед тим, як перейти в іншу, неспокійну фазу життя.
Dies caniculares
(спекотні дні)
Яка спека! Живі скидають свій одяг,
а мертві – шкіру... Дивно подумати,
що звірі не можуть скинути хутро...
Гора ще може до цього прагнути.
Але пагорб – вже перестав.
1962
____________________
Хоча людина є частиною природи, від спеки вона потерпає найбільше, хоча з горами (вершинами природи) їй ще важко зрівнятися...
В процесі розвитку
Ніщо не може вибачити поета, навіть його смерть.
Та все-таки від поетових життєвих небезпек
завжди залишається щось більше:
кілька його знаків. І в них точно – не досконалість,
навіть якби це був рай,
але – правдивість, навіть якби це було пекло...
Життя поета – це його поезія, котра говорить правду, хоча ця правда часто комусь і не подобається.
Зустріч
Зупинений жінкою в брамі невідомого міста,
я просив її: "Пусти мене далі, я просто ввійду,
а потім вийду, і знову ввійду, аби знову вийти,
бо я боюся темряви, як і кожна нормальна людина".
А вона мені каже: "Та я ж там світло залишила!"
____________________
Невідомість, як і будь-яка невизначеність (темрява) лякає людей, але кохання здатне освітити будь-яку темряву та зробити людей сміливими та щасливими.
Спляча
Володимиру Юстлу
В порухах віі, на схилі сльози
дівчина спить... І у сні чогось хоче.
Ліс заплутався в її волоссі
золотом-стрілами завойовника.
Й не відпускає. Особливо сьогодні,
коли сонце падає, наче в безодню,
як, буває, до ями падає пес,
котрий хоче спіймати перстень.
Те, що раніше було у формах,
стало величною сутністю космосу.
Страх пробігає по тілу дівчини,
лякаючись навіть своєї надмірності.
Глянь! – то демон цілує їй щоку,
потім і другу, цілує рум'яно...
Щока червоніє, як після весілля
червоним буває бліде простирадло.
І знову глибокі її зітхання
руйнують усі неприємності днини...
В людей – оболонок буває декілька,
тіло в душі у людей – не єдине.
Та згодом білизна на тілі – тремтить,
торкаючись темряви власної шкіри...
В людини буває – багато тіл,
душа не буває у тілі єдиною.
____________________
Спостереження за сплячою дівчиною та за її почуттями, які вона переживала уві сні, навело автора на думку, що душа, окрім тіла, має ще декілька оболонок, тобто енергетичних сфер. Саме ті оболонки навівають людині сни, часто тривожні та страшні, бо енергетика оболонок переплутується в своєму неземному (нереальному) вимірі.
В кухні
Не був тут майже рік... Боявся сюди зайти...
Коли ж це зробив, порожнеча, що колись благала
а потім, пригнічена, мала образитись,
вперто тепер вимагала, щоб ти відбув
свою присутність, свою присутність...
Все тут тобі докоряє, тривожить твоє сумління:
лінолеум, тріски на розпал, висохла муха,
каламутний оцет тріщин, цвіль на скоринках,
і щавлева кислота плям, і тиск затхлого повітря,
і в брудних кутках – павутиння,
і на підлозі – абсолютна тиша,
куди серед білого дня світить місяць...
Та раптом між тими речами побачиш
(з жорстокою, буденною, а тому таємною
і наче довічною впевненістю)
кавову чашку, а на ній – сліди від помади,
де торкались колись востаннє
губи тієї, котра залишила тебе назавжди...
____________________
Докори сумління героя через свої провини перед коханою, котра його покинула, – це наче докори сумління поета за всі провини світу...
Танцівниця
Ти – єдина реальність, що змінює назви і світ,
не заперечуючи при цьому ні зачаття, ні рід...
Можливо, саме тому ніколи не міг тебе порівняти
з картиною, квіткою, вітром, багаттям. Можливо, саме тому
мені шкода твоїх прекрасних, терплячих і босих ніг,
забруднених пилом дошок. Можливо, саме тому
ти мені ближча й дорожча, бо тяжко працюєш і дихаєш:
від живота до грудей, неначе якась марновірна,
неначе – два урагани в купальську ніч.
Працюєш невпинно і без води... А музика лине
і хоче пити – звабливо-томно виходить потом,
скажу я правдиво на все оте диво –
цілую в думках всі місця твого тіла.
А ти відкидаєш – до самовтрати,
бо вже нічого не хочеш сказати...
____________________
Мистецтво танцівниці зачаровує поета, котрий за ту красу, яку вона йому подарувала, готовий поцілувати всі місця її втомленого тіла. Та само і поет, віддаючи всі свої сили на створення вірша, по його завершенню "вже нічого не хоче сказати..."
Терезка Планетова
Край мовчазний, край кам'яний
і до мозку – бідою вкарбований,
край без можливостей, але край,
змушений силою жорстокості
плакати й знову брехати про рай,
або ще краще – мати ту владу,
котра, наче сіль, що вполовину
вже посолила собі хлібину,
або наче цукор, цукор, який
тут ще нічого не підсолодив.
І в цьому краї є сад старий...
Дерева його, що всохли весною,
рубають мовчки батько і син.
Самі – по коліна в осоці дикій,
обличчя їхнє – все в павутинні,
думками своїми – лише біля їжі,
зубами клацають і вистригають
сокирами голову голоду.
Недалеко вже й листопад.
Бачиш листя, опале додолу.
На схилі того лісового кар'єру
почув я в крові пульс своїх гномів:
падіння мляве – кожного дерева.
Падіння і тиша, й падіння – знову
від того, що вже втекло, безумовно...
Ох, були вони всі конвульсивні,
бо зараз, коли озвались і квилять,
я в бунті весь – я біжу, я живу
від того, хто звів величезну вежу,
щоб потім із неї – стрибнути до смерті.
За півгодини, з воріт того саду,
коли гайвороння летіло градом,
зустрів я старого, якогось чужого.
Змахнув він рукою, неначе той,
що тільки рукою й голосить
й не має нічого, хоч просить
пульс крові, що йде від Марени,
і знічений, самовпевнено
пробурмотів туманом до плавнів:
"Це вже кінець, помре він до ранку!
Двадцятирічний!.. Збитий корінням...
Не розумію... Блукаю без імені,
і тільки свічка у цій божевільні,
котра зігріти мене повинна,
освітила, нарешті, бажання...
Чому сліпці цієї країни
осліплюють нас своїми наказами,
щоб кинути потім на вітер сліпий...
Почуйте хоч зараз, похмурі метри
носилок, котрі віднесені темрявою..."
По місту проходять натовпи людців...
Сховав би їх всіх до свого капелюха:
як у каплицях – загашують світло,
неначе жорстоко безжальний місяць
сипле яскраве проміння на сина,
хотів би погладить, та шкодять шипи...
І там, де в деревах рубали кості,
два інші мужі біля них постали
у крові глоду з'явились раптово:
Лікар і я – щоб знищити гостя.
І знову плач – наче матері плач:
"Та я ж для тебе, мій милий Степанку,
вже закінчила в'язати жакет!"
Ні, не можна, бо все це – ще наше:
стежинки, будинки, і навіть пісок,
що обривається різкою луною
й веде нас знову по дну гірському,
через природне оформлення долі,
що різко змінило грунти-дороги
в країні, отруєній сечею демонів.
"Ох, бідний цей край", – промовив лікар, –
бідний і швидко, і бідний повільно,
і бідний народ, що завжди страждає,
на кожному камені – бідність лунає
і будить його вже зранку, в темряві,
бо в темряві в'язні – тихо повстали...
Справжня пустеля нічим і нікому
не завинила... Тому й не питає,
і без причини – не дорікає,
що з глини інша земля буває..."
Перед нами – холодний туман стіною,
лиш місяць світить – сковородою,
висить над дахом будинку німого.
"Ну, я вже і вдома, – промовив лікар, –
якщо ви зі мною пройшли увесь шлях,
тобто доля сюди нас обох завела,
то, може, вже зайдете і нагору,
хоча б на хвилинку. Що скажете, згодні?"
Пахло у сінях золотом зілля –
звіробоєм, м'ятою, чебрецем, аїром...
В кімнатці з аптечним ароматом,
привітала нас жваво одна сова,
котра дивним чином відволікла
мить запалення гасової лампи,
що повільно освітлює усе в кімнаті.
Книги були – в потьмянілій шкірі
(на сторінках, де читав їх лікар
всюди лежали тютюнові крихти),
потім картина, лицем до стіни,
аби її фарби – не відцвіли.
Коли ж ту красу ми розглянемо,
то форми життя в ній побачимо,
що мають ритми, співзвучні долі –
я зрозумів ту красу лише згодом,
бо чув, що спочатку малюють ескізи,
а потім доходить до справжнього діла...
Мені стало ясно, окрім обману,
коли ми зраджуємо – то вже без жалю,
присутні ми всюди, але не безсмертні,
бо де б не були – не уникнути смерті.
І мріяв я тихо, забувши, що й нині
в Парнаса є дві великі вершини,
між ними існує й великий розрив,
розрив для поета той – дуже сумний...
А поки що старець в своїй кімнаті
шукає для себе якоїсь розваги,
шукає хліба насущного й чашу,
чашу з вином, що дзвенить ключами,
котрі відчиняють смак до базальту,
смак, про який нічого й не скажеш,
так був прихований і ледь вловимий
пульс ніжності їхньої дев'ятисили...
"Смакує вам?" – запитає господар.
В рідне село – далека дорога,
де давні Сварог, і Мокош, і Лада
ховають від нас свої виногради...
Дивовижне село... Для чого і згадувать?
Щоб знов, як колись, котився вал пам'яті:
та мука – навмисне, не навмання,
бо доля послала, а доля ще – та,
що змінює час і фатально зникає,
єдина постійність – наші страждання,
постійність, де все – занадто фатальне,
стиснуте, точне і доленосне,
неначе числа якісь в астрології,
лише постійність – вічно нова,
довіра ж буває – завжди сама,
бентежить, хвилює, ховається в хмарах,
тому що часто – багатозначна,
і нота її звучить – як не нота...
Моє дитинство... Ні, я не хочу
згадати багато – лише одну мить:
швидко, як потопаюча волосинка,
помер мій батько... Потім, на дачі,
блискавка з вихором кидала іскри...
Навіть ґрунт горів... І досі я бачу,
як падає-ламається наша веранда,як павутиння, що між стовпами,
згорає миттєво і гасне...
Шкода мені було павучка...
І як у книжках про це говорять:
якщо ти витратиш всі свої гроші,
то твій наречений, доню, втече.
Моя сестра... Але ти знаєш про те,
це – просто хвилі...