Влтава в 1946 році
Хлопчик стоїть біля річки, з важкою сумкою слив,
і горює, і плаче, бо не має грошей на переправу.
І такий він виснажений, і такий недогодований,
що навіть нігті не ростуть у нього,
і на шиї в нього – наче мотузка висельника...
Коли ж заплатиш за нього, мовчить, не довіряє,
і лише мимоволі опустить руку у воду,
бажаючи, щоб переправа не була такою сумною,
і дивиться на тебе з якоюсь тривогою,
і відчуває себе членом корабельної команди,
і від того – щасливий, і від того щастя гукає:
"А я був у концтаборі..."
Та йди, не бреши! – лунає навкруги... "От вам хрест!
Ой, не бреши!.. "От вам хрест! От вам хрест!" –
тороче бідолага, але йому ніхто не вірить.
І перепливаєш з ним отак по кілька разів,
а потім – прощаєшся... Але хлопчина вагається,
а потім з вдячністю, неначе хотів обдарувати
чимось таємно-ревнивим і саме тому найдорожчим,
тихо промовить: "Пане, а у нас вдома кролики!"
____________________
Справжній поет має надзвичайно чутливу душу, котра відгукується на біди та нещастя багатьох людей, в тому числі й на нещастя дітей війни.
У вівторок на Масницю
В старій штукатурці міста, виснаженій співом небуття,
у вигуках перехожих, що звично поспішають
мимо себе по пам'яті кожного дня,
в жестах пальців, котрі імітують стоножок,
як стоножки імітують хребет піскаря,
в похмурих стінах, де більше вікон, аніж дітей,
в повітрі, якому до вподоби блакитний колір,
але місто вибирає сірий, і тому – чорніє...
Все так, але кривди, тривоги, збіднілі почуття
не додають любові до нашого життя:
з'являється лише один промінчик надії –
яскравий дитячий візок, що не ввійшов у трамвай...
І одночасно в Галілея хтось запитав: "А сонце вічне?"
І він відповідав: "Вічне? Ні! Але вже дуже старе!"
____________________
В цьому вірші відображено філософські роздуми автора про буття та небуття, тобто про вічне (любов, сонячне (Боже) світло, діти) та повсякденні побутові проблеми, пов'язані лише з фізичним, тобто недовговічним життям. Але "яскравий дитячий візок, який не ввійшов у трамвай" – то надія на на те, що діти змінять майбутнє на краще.
Вірші
Хвиля, де риба грає мелодію
з пам'яті хмар,
стіна цвинтаря, вкрита пелюшками,
голос в тумані, лист опадає, птах –
значно спрощують жести життя,
та й в історії більше тяги до природи,
котра цінує лише почуття.
Глибока обрáза тотожна горю
так просто,
наче коли рідний син
вибирає найтонші вбивчі слова –
і мати витирає фартухом сльози.
Світлі спогади дитинства (як для матері, так і для сина) можуть очорнитися взаємними обрáзами. Адже й історія людства (і у віршах, і у прозі) свідчить, що подібні обрáзи вели лише до нещастя.
Мати
Ти коли-небудь бачив свою стареньку матір
коли вона застеляє тобі ліжко,
заправляє, вирівнює і гладить простирадло,
щоб не було жодної складки, яка б тобі заважала?
Її подих, жести її рук та долоні
настільки наповнені любов'ю,
наче гасять давню пожежу в Персеполі,
а зараз заспокоюють майбутні шторми
в китайському чи в іншому, ще невідомому морі...
____________________
Любов матері, особливо по відношенню до дорослих дітей, проявляється в побутових дрібничках, але навіть ті дрібнички дарують незабутнє тепло вдячним синам та дочкам.
Це просто...
Це просто – невеличка гірська дорога...
І навіть, коли хмари почнуть розбігатися,
до свідомості Небес підніматися,
лише на мить вона відкривається
й демонструє свою самотність,
котра демонструє тяжкі почуття.
Зупинись!.. Помовч!.. Подумай, споглядай!
Бо ти навряд чи знаєш більше, ніж вона:
і про життя каміння, і про смерть будівлі.
____________________
Для автора ця "невеличка гірська дорога" є дорогою пізнання смислу життя, дорогою, що веде до Небесних одкровень. І ця дорога підказує, що природа (життя каміння) буває набагато кращою, ніж людська цивілізація, яка часто веде до самознищення (смерть будівлі).
Ода радості
Приємне літнє надвечір'я... Літнє – тому що літнє,
і безглузде – тому що приємне... Все є легеньке
і все є вгорі, а найлегшим є танець слонів...
Але в моє серце падає сльоза, яка добре знає,
що море більше, ніж земля,
але в моєму серці раптом оживає
давно забута, проста дівчина, прислуга,
котра померла ще півстоліття тому...
Було їй двадцять літ.... Дівчина-сирота,
провісник життя, але без взірця,
що навіть доля не знала, чим заслужити її любов...
Через лінь сучасників не знаємо, які мала очі,
але з нетерпіння сучасників відчуваємо,
що були вони довірливі та смиренно-пророчі.
Сама ж вона була – прекрасна...
Красою без мистецтва, красою, яка була б німа,
якби вона не співала, даруючи рай...
Але вона співала, і спів її був настільки справжнім,
що навіть найменша про неї згадка
була б насильством до її невинності...
Вона просто радувала, нічого не чекаючи навзаєм,
вона просто дарувала радість,
і вона б ніколи не зустріла тут саму себе...
Її майже не було видно... Тож цілком природно,
що чоловіки її чекали і були завжди напоготові.
Дехто міг її бачити... Тож цілком природно,
що жінки в своїй заздрості могли її і обмовити.
Потім якийсь хлопець, засліплений золотом її цнотливості,
довів, що навіть в божественному божевіллі
можна вчинити смертний гріх, наклавши на себе руки.
На що образились баби-повитухи. А всі інші,
зі скляними носами з їх соплями та волосками,
були страшенно розлючені... Люція ("курва, яка навіть
не заплакала") змушена була покинути назавжди
місця, де навіть лоза плюща набухла від обурення...
Бачу її в Ґ... Шила по хатах, по тих хатах,
в яких мідна труба не знає, як зіграти
презирство до гіпсових колон,
і завжди в суботу прибирала
в канцелярії місцевої броварні.
Робила те сумлінно та сумирно,
бо шанувала таємницю –
і я теж, якщо щиро, не розумію,
чому виникає слово, поезія, книга,
чи мова собачої руки, чи мова зміїна...
Було суботнє літнє надвечір'я... Суботнє, бо суботнє,
і безглузде, бо приємне... Все було легеньке
і все було вгорі, а найлегшим був танець слонів...
Люція увійшла до канцелярії, відкрила вікна,
і перш, ніж намочити ганчірку, побачила
з трьома царями прапор на стіні...
Яка ж вона (що так завмерла) була прекрасна...
Красою без мистецтва, красою, яка була б німа,
якби вона не співала, даруючи рай...
Але вона співала, і спів її був настільки справжнім,
що навіть найменша про неї згадка
була б насильством до її невинності...
Вона просто радувала, роздавала радість,
і вона б ніколи не зустріла тут саму себе,
і, прагнучи до людського буття (як прагнуть до чуда),
підійшла до вікна подивитись, що там є.
Було це на святого Вацлава... Побачила шафран,
а за шафраном – поле цегляного кольору,
потім – провулок, де кілька хлопців посилали
їй поцілунок... Але вона навіть не усміхнулась на те,
а почала думати про військо святе,
яке колись давно цілу ніч тут ішло
в золотих шоломах, але до бою,
через мудрість полководців, так і не дійшло...
Можливо, з тих пір ми і святкуємо Різдво,
сказала сама собі і раптом побачила маму,
котра у тісто – родзинки висипала...
І відчула себе раптом дитиною, тобто безсмертною,
було їй знову дев'ять років, дев'ять ангельських пісень,
бо вже тоді вона радо співала свої колядки
і нічого не знала про питання статті,
про лоно, що розкриває губи, наче риба...
Питання статті? Так! Деякі хлопці до неї сватались,
але вона мала руку, занадто важку,
аби одягати весільний віночок,
але вона мала руку, занадто легку,
аби рятувати закоханих з ополонок...
Як швачка, що часто тримає шпильки між зубами,
мимоволі торкнулася своїх губ руками,
згодом відійшла від вікна та взялась до роботи.
Сама доля не знала, чим заслужити її любов,
тому кинула її голову вниз, до водних потоків,
що витікали з підступних скель Сімплегади –
мила та вбирала їх волоссям земного Ангела...
Але раптом стемніло, стемніло так несподівано,
наче хмара була покарана за гріхи найменшого проміння...
Піднялася з підлоги, запалила гасову лампу,
а потім знову натирала від кута до середини кімнати...
В тому натиранні було щось від пилки-ножовки,
котра нарізає дошки для ліпшої підлоги,
в тому натиранні було щось від ткацького човника,
котрий мав би виткати килимок для ніг Христових.
В тому натиранні було щось від халдейської астрології,
що світилися з неба її колін двома зірками.
І в цьому натиранні зустрілись слово і кохання,
а коли вони зустрілись, настало мовчання...
Але в тому мовчанні раптом муха задзижчала,
літаючи в неї перед очима,
чи пасмо волосся різко впало на обличчя:
Люція швидко підвелася,
змахнула рукою і вдарила гасову лампу.
І краплі гасу, що вже палали,
впали на її спину, наче мошва перед дощем...
І вона горіла і кричала... А через два дні померла...
1950
____________________
Дівчина дарувала радість – і своєю скромністю, і своїм чарівним співом, і цим різко відрізнялась від свого оточення, і саме за це її зневажали... І саме тому її смерть під час пожежі – то є символічна смерть ангельської душі, котра невимовно страждає від зла та наклепів примітивного земного світу.
Будинки
Будинки стомлених ніг –
мають найбільше сходинок.
Будинки паралізованих рук –
не мають перил і поручнів.
Будинки сліпих очей –
мають найбільше світла.
Будинки розбитих сердець –
створені із цементу.
Будинки вмираючих –
мають в підвалах бари.
____________________
Сумна іронія автора по відношенню до несправедливості та байдужості, котра існує в людському суспільстві.
Життя
Хто стукає в двері до нас?
В чорній запасці – вугляр.
Біля печі вже буде тепло –
хоча б через день.
Але ще не дочитаєте книгу про сни,
хто постукає в двері? Двірник!
____________________
Філософська усмішка автора про швидкоплинність життя, коли вслід за вуглярем, що приносить вугілля для каміну (символічний образ буття, що не завжди дає тепло), майже відразу приходить двірник, щоб забрати попіл (символічний образ смерті).
Стерня
На стерні – опудало стоїть...
Кого воно має ще налякати?
Його туману – ніхто не боїться,
з очима осені, з холодними ночами.
Немає птахів, що крадуть зернята,
немає нікого, хто кричить за країну...
І серце моє – давно вже порожнє,
але смерть мене – ще й досі лякає.
____________________
"але смерть мене – ще й досі лякає" – поета завжди лякає духовна смерть, бо саме вона робить пусткою не тільки осінні поля, але й людські душі.
Смертонька
Куди ж так пізно вона поспішає,
срібна смертонька, поспіхом золота?
Нічних пішоходів – зі сміхом вражає.
За хвилю – вона вже йде по вокзалу.
Бачу її – у швидкісному потязі.
Де вона зійде? В якому краї?
Потяг лиш зрідка там зупиняється.
Вона ж виходить – на всіх своїх станціях.
____________________
Філософські роздуми автора про неминучу смерть для всіх людей – і для тих, кого вона зустріне вдома (нічні пішоходи), і для тих, хто постійно знаходиться в інших краях (на роботі, в мандрівках).