Гіркота
Ні, не цілуй мені руку, мила, лежи!
З кожним шелестом твоєї сукні
мені вчуваються інші, померлі жінки...
Після з'єднання всіх почуттів в одну точку,
де насолода бажає тільки продовження,
кожен з моментів теперішнього –
це сіроокий дует бездушності...
Закрий свої очі, не шукай мене всюди!
Пізнання ще й досі до болю порожнє –
існує лише гіркота підземного світу любові...
____________________
"мені вчуваються інші, померлі жінки..." – це ті жінки, котрих герой вже не любить, бо чуттєвість в коханні не може бути головною, вона є лише "підземним світом любові..."
Ні, не йди ще...
Ні, не йди ще, не лякайся почуттів,
це ведмідь відкриває вулики в саду.
Скоро вже стихне. Я також помовчу
такою мовою, як поспішає сперма змія
до жінки у раю.
Ні, не йди ще, не опускай завісу.
Метилен шафрану – на луці розгорівся.
Бо ти – саме життя, хоча й гадаєш,
що, прагнучи – додаємо. Але кохання
лише одне у нас...
____________________
Герой заспокоює свою кохану, котру лякають сильні почуття, але на ті почуття його штовхає тільки кохання, схоже на поле синього (метиленового) шафрану...
Поглянь
Поглянь на ці чудові старі меблі,
які ж вони заспокійливо красиві
і ніби рятують від масиву
залізного розкладного ліжка!
Ці меблі створив старий майстер,
і створив їх – на століття,
але те ліжко, що хитається і ріже, розповідає,
що остання любов, впадаючи у відчай – не зникає,
вона прагне відновити вічність...
____________________
Вічну красу стародавніх меблів герой порівнює з вічною красою останньої любові, про яку йому нагадує звичайне залізне ліжко...
Поезія
Не відчуваючи себе втраченим,
втраченим у всьому,
що є в інших і є в ньому,
поет пише лист і описує хмари,
і запечатує і підкреслює:
"Відкрити тільки після моєї смерті!"
Втім, бути втраченим і витримати –
і ніч не лише в книзі, і місяць не лише в читанні,
не бачити в собі ні кінця, ні краю,
не бути самотнім, але бути втраченим,
то наче чужий біль, а не власний,
що народжує вже третє серце...
____________________
"народжує вже третє серце..." – то поезія, яка впливає на інших людей і народжує в їхньому серці красу, котру спостерігав поет, перш ніж про це розказав у своєму вірші...
Запитала мене...
Запитала мене молода дівчина: "Що є поезія?"
Хотів відповісти: "Така ж, як і ти, ох, така ж як і ти",
і що в страху і подиві, що свідчать про диво,
і не смію тебе цілувати, і не смію з тобою спати,
бо я той – що не має що дарувати,
бо я той – що вміє лише співати...
Але я не сказав їй про те, промовчав,
і вона не почула, як я співав...
____________________
Для поета сама краса і молодість дівчини вже є натхненням до творчості, то хіба ж можна пояснити іншими (не поетичними) словами, що таке поезія?.. Поезію можна лише відчувати, як можна відчувати пісню, як можна відчувати кохання...
Сходження
Не побачиш нічого, поки не осліпнеш
до п'янкої темряви, в якій – дивина.
Як можна знайти якісь магазини,
не шукаючи при цьому вина?
Не пізнаєш зрілості божого дару,
котрий спонукає до творчості,
коли виникає загроза раптом –
бійся загрози солодощів!
____________________
Натхнення дається тим, хто до нього прагне, тим, хто шукає чуда в повсякденному. Тврчість має п'янити, наче вино, але творчість не повинна підсолоджувати загрозливу дійсність...
Спогад про місячну ніч біля Лібоце
Невимовна темрява була тим зітханням,
тією наймогутнішою трансформацією,
що її виявляють лиш духи землі.
Туман може все... А ти й не просив,
бо вирішив, що навколо –
мовчить повітря в зачарованім колі.
І ти рухався островом мимо тих
двох божевільних святих,
що для цілого світу, напевно,
співала в них доля таємно...
Та пісня, тобі зрозуміла,
лунала коханням в дзеркалах,
бо молодість – дуже наївна,
вона лиш себе в них вбачала...
____________________
В образі божевільних святих, котрі володіють таємницею людської долі, автор вбачає і поета, пісня якого лунає, аби навчити молодих та наївних...
Біля тротуару
Це – стара продавщиця газет,
котра щодня прибуває сюди...
Коли, втомлена та нестерпна,
складає свої "Спецвипуски",
сідає на них і... засинає...
А ті, що проходять мимо,
звикли до неї так, що й не бачать –
і вона, наче відьма, таємнича та німа,
робить невидимим те, про що мала б розповідати.
Починається дощ...
____________________
Іронія автора до продавщиці, котра не хоче працювати, а також до газет, які пропонують непотрібну інформацію. Починається дощ (очищення), котрий, можливо, змиє таку непотрібну в суспільстві ситуацію...
Смерть
Вигнав її зі свого єства ще багато років тому
і закрив цей куточок долі, і забуваю про все поволі.
Бачив, чого немає в музиці, тому і співав,
бачив, чого немає в тиші, тому і мовчав,
бачив, чого немає в самоті, тому і був сам...
Але смерть про себе нагадала сьогодні,
коли вночі я побачив, стривожений,
промінчик світла під дверима в кімнаті,
в якій давно вже ніхто не проживав...
____________________
Смерть нагадує про себе по-різному, в свідомості поета вона може бути символічним промінчиком світла, котрий нагадує про блаженство іншого, неземного життя...
Це сьогодні
Це сьогодні глибоко в тобі недавно висохлий ставок,
але як швидко він наповниться сльозами.
Це сьогодні глибоко в тобі недавно залишений аеропорт,
але як швидко він заростає травами.
Тож мусиш йти зі своїм джерельним горем пішки...
Але ти завмер, наче свічка, бо прямо перед собою побачив,
як таргани провулком переїжджають від різника до пекарні...
____________________
Сумна іронія з приводу того, що на примітивних людей (таргани) не діють переживання, яких зазнають творчі особистості...
Жовтень
Повітря настільки прозоре,
що виділяється схожість...
Двійник відмовляється свідчити
про провид, яким живемо... Невидимість
зростає до такого божевілля,
що просто закриваємо очі...
Добре вино є саме по собі... Мистецтво – також.
____________________
Автору буває дуже зрозуміле (прозоре) навколишнє життя, коли на божевілля (щось неправильне) люди часто закривають очі...
Тріскання льоду
Давно закінчились гостини,
але на гостей ще – чекаємо.
Не вміючи впоратись з горем,
котре не зважає на тріскання льоду
і прагне проявитися в іншій подобі,
і поки що йде на уступки духам,
йде невблаганно тобі назустріч...
І ти впевнено відчуваєш,
що не мусиш кохати – щоб тільки тебе кохали,
що не мусиш кохати – щоб бути знову коханим,
що не мусиш кохати – коли й так вже давно закоханий,
але мусиш кохати і тих – хто в тебе ще не закоханий...
____________________
Поети та інші творці своєю творчістю піднімають дух людей, тобто дарують їм свою любов та свою увагу, дарують навіть тоді, коли люди і не здогадуються про це. І ці почуття, закладені у творчості, здатні зламати лід недовіри, лід горя, нещастя та страху.
Голос людини
Камінь і зірка не нав'язують нам свою музику,
Квіти теж дуже тихі, і речі теж щось замовчують,
тварина відмовляється від себе заради нас –
це наче співзвучність невинності з таємницею.
Вітер завжди має цнотливість – це просто знак,
а що таке пісня – знають лише онімілі пташки,
котрим на Різдво ти кинув трішки зерна.
Достатньо нею бути, але про це – не скажеш.
Та все-таки – боїмося, і не тільки в темряві,
але навіть і в світлі врожаю
свого ближнього – не помічаємо,
і налякані так, що люто заклинаємо,
переходячи на крик: "Ти тут? Кажи!"
____________________
Спів пташок – то наче вірші поетів, яким люди можуть щось кинути на свята, бо лише в свято люди згадують про духовність. Але коли вірші поетів критикують людей, вони їх бояться – і в темряві, і навіть під час благополучного життя (і в світлі врожаю). А фраза "тварина відмовляється від себе заради нас" – це натяк на те, що люди вживають в їжу м'ясо свійських тварин. То чим же люди повинні віддячити тваринному світу і взагалі природі нашої планети? Чи не тим, щоб стати людянішими? У поетів голос їхньої совісті (Голос людини) проявляється у віршах.
Пам'яті Йозефа Гори
Допита вже чаша, допита...
Яскравий Твій смуток – знищено...
Час Тебе відпустив і залишив...
Хоча й спотикався в коріннях ірису.
І Ти, наче вітер, що віє
легенько, напів-емоційно,
ідеш скульптурою з глини,
що взята з метеликів цвинтаря.
Ідеш в протилежну сторону,
ідеш у вічність, ідеш у вічність,
яку Ти шукав в своїх віршах,
і часто знаходив, хоч був її гостем.
Не буде та вічність Тобі чужою,
любив Ти і тілом, та був разом з нею,
та вічність – стала дуже простою,
бо Ти співав про неї – душею.
Якщо Ти вже там, то дай мені знати,
що хочеш нам на землі побажати,
яким Аполлонам нам треба вклонитись
яких лірохвостів нам треба зловити?
Але вже не буде тієї яскравості,
що має смисл у твоєму читанні:
Твоїх нових віршів нове звучання,
звучання – самореалізації...
Поета, якого постійно бачив,
хоч рік минулий був і не з кращих!
То що ж означає з Тобою прощатись?
Найкраще прощатись – мовчанням...
26. VI. 1945
____________________
Вірш на честь Йозефа Гори (1891-1945), поета, перекладача, журналіста та літературного критика, відзначається яскравістю та ліричністю, характерузуючи його легку особистість.
Радість
Радість! Вона дійсно є. Вона справді є!
Але якщо для "великих" вона тільки бажання,
нечітке, мов останнє слово під час вмирання,
то в дітей вона – постійно й надмірно живе,
надмірно, бо могла б постаріти та зменшитись,
але, немічна, співає або просто – усім довіряє...
Так зустрічаєш дівча, котре емоційно гука,
бо не вміє в руках себе ще тримати,
з поглядом в майбутнє, в доросле життя,
"Я, – каже, – на три сантиметри вища, ніж має бути.
А в кого шістдесят сантиметрів, той може вчити плавати,
а я на три сантиметри вища за правило,
то мене й прийняли..."
Мала сім років, була худенька й усім говорила:
"Я така щаслива, я така щаслива!"
і справді, випромінювала якусь забуту сутність,
наповненість долі нашого життя.
Побігла до інших дітей, щоб ту радість їм розказати.
Але, коли повернулась – іскорка вже й погасла,
й вона промовляла: "Вони мені кажуть, що для вступу
потрібно посвідчення, але я те добре знаю,
і пані вчителька – мені довіряє..."
І знов засіяла, але подружок заздрість
додала в її душу – дрібку нещастя.
"Коли народилася, я не знаю, але запитаю", –
прошепотіла нарешті вона...
____________________
Надзвичайно емоційне оповідання про дитячу радість та дитячу заздрість, котра може заглушити ту радість.