Повернення Карела Махи
Хто сказав – поети сто років спали?
Це Еринії сто років спали,
схилившись жваво над кістками,
котрі здались колись і впали.
Це Еринії на порожній лисині
не дозволяли плачу погаснути,
але вірші поетів – по-своєму плачуть,
проявляючи – свою радіацію,
радіацію, котру ти впізнаєш,
бо страждання тебе – пом'якшує,
бо моменти бід, що зв'язані з вічністю,
відлунюються в самоаналізі.
Сьогодні ж, коли смерть ще живе,
а поети – втрачають значення,
прокидаються знову Еринії,
приходять до нас в окупації.
І радіють – своєю радістю,
підземним богам – вклоняються,
бо жінки в біді – не зникають,
а революційно – здіймаються,
і не так, як поет, а завжди – раптово,
занадто раптово, коли йдеться про те,
щоб змінити світ, де керують звірі –
ох, надто раптово, й багато темряви.
Багато темряви, як у коханні,
коли треба нам ціле поле зорати,
але все, що виросте там – лише мрія,
Натхнення теж лиш раз помагає,
а потім – назавжди зникає,
залишаючись з Дон Кіхотом,
що в битві з нічим – став неповторним,
дивовижним та надзвичайним...
– – – – – – – – – – – – – – – –
Сьогодні ж – купа кісток, сірий контур,
що вказує нам в усі напрями,
історія знову старим фургоном
котиться вниз – не до слави.
М'яко виблискує жовтневий день,
як тоді колись – у долині.
Спустошене дно жіночого черепа
наповниться новим поривом.
Поет же, мертвий він чи живий,
не знає, де має спочити...
Його кличуть до себе гори й лани,
в котрих він колись і зникне.
Чи вільно він зникне в золоті ранку,
якщо ні, то хоч сподівається, тужить,
адже є якась додаткова п'ята
сторона світу для безсмертних душ?
Тільки тут, прямо тут, ми радо впадемо,
у ночі свої прекрасні і дні!
Ми – ще спимо, але навіть у сні
пильнуємо світ, пильнуємо світ.
____________________
Еринії – це грецькі богині помсти, котрі є своєрідним відображенням закону карми, тобто відплати долі. Саме про відплату думав поет в 1938 році, коли над його батьківщиною нависла німецька окупація. Назва вірша відображає також і епоху, коли жив та творив поет Карел Маха, тобто епоху, коли національна культура пробуджувалась зі сну та створювала свою власну національну красу. Мистецтво поезії (як от поема Карела Махи "Май") подібна до чудового сну, але навіть в тому сні поет зберігає красу землі (пильнуємо світ, пильнуємо світ), а значить зберігає і свою безсмертну душу (адже є якась додаткова п'ята сторона світу для безсмертних душ?)
Сон
Пам'яті Велимира Хлєбнікова
Те, що в труні м'яким би було,
місяцем твердне – над містом...
Промені й вітер нам залишають
горизонтальні шрифти землі:
про все, що небо вже не сприймає,
від чого Божа рука – замерзає,
рука, що мала б бензину налити
на ту історію, нами прожиту,
і, гнів свій навівши, навіки спалити –
голод, грабунки, кровопролиття.
Цей шрифт, написаний на землі,
цей шрифт, що кличе нас до помсти,
байдуже ковтнув і зразу зригнув
галасливий рух велосипедистів,
що їдуть розважатися в місто –
щоб відпочити й добре поїсти,
та випиту якусь дешевизну,
і модних жінок зустріти,
з хутром лисиці на шиї,
що здатні їх – зрозуміти.
Трішки далі – ніч уже падає,
манить нас – прохолодою.
Можна сказати, що радує
скрученою цигаркою,
чуттєвою насолодою.
І справді – всією долонею
відчуваєш все, що ти знаєш,
до чого встиг уже звикнути,
до свого задоволення –
до давнього стану язичника.
Праця, що згодом зробила вибоїну,
швидко стрибає в тісний трамвай...
В крамницях, наповнених одинокими,
в пекарнях гордості, в погрозах ям,
в пивоварнях майбутнього пияцтва,
в кав'ярнях, що знищують довгий піст,
в кроках, направлених тільки на себе,
можна побачити помираючих мертвих
та інших мертвих – з одним бажанням:
клясти та лаятись собі під ніс.
Збільшена поширенням
бацила страху
гризе кровообіг осінньої хмари...
Завжди діяльна, без відпочинку,
темрява створює фігури-привиди,
зганяє до купи дерева, будинки,
скелі, стовпи, вершину замку,
прив'язує ріки до гільйотини...
Крик гайвороння, крик історії,
для чого вам жадібність брати,
барабани та чорне сукно кидати
на загіпнотизований час,
який марно шукає основу,
і ціле людство – вже тоне знову,
людство, що любить питати у нас:
чи є безсмертя, котре не дасть
ні вічна молодість, ні юний дух?
Людство, що плаче лише тоді,
коли готує святковий хрін
до м'яса і крові усіх своїх воєн.
Як потім страждають... Майже співають,
оспівуючи – негатив,
коли з розбитих дзбанів-об'єднань
пливли до нас прапори-знамена,
інстинкти, що прагнуть права для всіх,
щоб матері завойованих держав,
годували грудьми їхніх цуценят;
ті інстинкти, що майже примушують
відрізати вухо, і ніс, і мужність,
кожному, хто потрапив у пастку.
Те, що в труні м'яким би було,
місяцем твердне – над містом...
Промені й вітер нам залишають
горизонтальні шрифти землі:
про все, що небо вже не сприймає,
від чого Божа рука – замерзає,
рука, що мала б бензину налити
на ту історію, нами прожиту,
і, гнів свій навівши, навіки спалити –
голод, грабунки, кровопролиття.
Майже мовчки зуміє погладити,
а потім – знищити... Отже... Загадка...
Народи топчуться... Бачиш їх спад
і чистиш чаші терезів,
купецьких терезів із ринку Літіц...
Якась повія у хмарі квітів
поправляє панчохи,
підтягує їх обережно,
а потім каже про пивні бари
та про судові покарання.
Вліво, від стіни казарми,
обідрані липи варили вариво
від чорного кашлю потягу,
стоячи на нерівному протягу,
відкидаючи дурне прохання:
"Не запалюйте каміну завтра,
розвішуєм білизну, до десятої!"...
Потім знову – тихо і затишно,
і опущені брови, й закриті повіки
на все, що колись було пережите.
Це той момент, коли дівки кладуть
копійки – до своїх черевичків,
коли для гри на багатострунній
волосся укладають – кучерами,
закручують його на палички,
закріплюють в сіянні свічки,
й чоловіки незрозуміло тремтять
на чистому полотні пам'яті.
Дівки вже дорослі, але не кидають
слідів таємниць своєї дитячості.
Це той момент, коли діряві баби
(відьми та ворожки) йдуть спати,
розпускаючи слюні по шовку,
неначе хочуть когось покусати –
прогризти дірку до нових планет
чи до сиру, чи до п'яних ідолів,
чи до свого сумнівного світла...
Словесні маски тануть –
не вистачає слини
в западинах гортані.
Це той момент, коли цілуєш груди
і нудьгу, і пещені руки жінок...
Егоїстична непокора – лиш губить,
як губить двічі сп'янілу любов,
попадаючи в пастку до жіночих стегон,
шукаючи забуття від усіх незгод,
доки той факел – не спалить нерви
і вперту хтивість твоїх думок.
І в тому існує вічність життя –
як найчистіша форма буття.
Це той момент, коли метаєшся хворий
і віддаєш свій імпульс фантому,
який зачаровує тим, що творить –
жахливо просте в порожньому колі.
Загадкові звуки дряпають вухо
картоплею страху в душі боягуза,
і він вже не знає, що є темрявою...
Хто його голову обіцяє залишити?
Хіба можна в подушці зашити
орла, що тріпоче крилами?
А поки що місто в цей час
нібито спить – як звичайно,
і бореться з раптовою різкістю
нещадного крику та плачу,
що в стінах міста – лиш слабшають,
бо їх відразу ж заглушують
пучками волосся із фальшу.
Що то було?.. Щось доленосне?..
Хтось дзвоном келиха з вином,
сміється десь тихо і тонко...
Подвійні звуки – лише одурманюють,
як це часто буває в темряві,
і той, хто звикнув прямо стояти,
з боків відчуває – беззахисність,
тому що цим світом видимим
керують істоти – невидимі,
і точать там свої пазурі...
Їх стогін і сміх – подразнюють
і смикають нерви із мозку,
і вгадують слово ворожки.
З дірок оракула – свистять поради,
як змити сумніви, як змити плями,
як зачинити нам свої голови,
забити вуха громами із вати,
як зберегти насіння міфу,
що заховалось в глибинах віршів,
як захистити те первозданне
в свободі, творчості, уподобаннях,
щоб зберегти суть Воскресіння,
добром наповнити ритми спасіння...
Але знову і знову – той плач і крики
Все ближче і ближче бідою кличуть.
Недавно вітер був – невеликий
(писав якимось нерівним курсивом),
а зараз росте і росте в руйнуваннях
минулих часів і майбутніх риданнях,
ридання ті – то самотності привид,
привид, що впевнено котить
голим асфальтом похоронні вінки –
вінки на смерть самоти.
Або перед взором твоїм виникає,
що ж таке братство і його рід...
Йде перпендикулярно моїй безнадії,
наче німий громовідвід,
коли ж це (як думаєм) – вже можливо,
що всесвіт по-своєму – благочестивий,
то рухається він – цілком протилежно,
ніж рух оцих людських голосів,
записаний нами в звуковому поясі,
навіть якщо там – запис всіх мрій...
Кульгаві ліхтарі блимають з вулиці,
освітлюють натовпи монстрів...
В грязюціі й ганчір'ї якісь волоцюги
вторгаються до пам'яті кожного.
Жебраки і сліпі, глухі і німі,
навіть одноокі, крокуючи поряд
з тими, що мають і друге око,
потім – дівчата, що розмотали
прядиво вуст підозріло сміливо,
бо існують тепер – без прикрас.
Прийти й роздягтися –
це не ігри на вбивство,
античні личинки – теж хочуть жити...
А дітям допомагають вийти
(кращі з жінок) – їх матері,
стукаючи кулаком по міфічному столу,
коли простір навколо – то сама доля...
Метаючись вперед, назад, у сторони,
не маючи на вибір майже нічого,
прислухаємось до крихкості стін.
Кінь, запряжений до надгробку
встав на диби в стрімкому ампірі
і розтрощив його на осколки,
відчуваючи на спині вампіра,
що вже присмоктався до його шиї...
Довго ще потім кров кровоточила...
І в юному серці – болем шипіла...
Бо всі вони – в чорному... Дивись:
Меланхлени давнини –
теж чорний одяг носили.
І такою ж похмурою барвою
наче старці, що кимось повалені
в колючу бездушність часу
зі скелі свого презирства.
І знову мужі – у чорних шатах,
оперезані незрілими батогами,
котрими їх доля – загартувала.
Мружаться, бліднуть обличчям,
а в вухах – коливаються кільця
(знак рабства колись на Русі).
Пливуть зі мною холодні звуки,
і кожен відає, кожен знає,
що ти – інструмент, котрий готують
баби-повитухи зі свого небуття.
Повертаються, тягнуть, пильнують,
затягують бантиками на грудях
і штрикають в потворне гузно...
Тоді відчуваєш, на коротку мить,
що надію, цей плід благородний,
з'їдають ті, хто плаче-кричить,
і що з того плачу повинно бути,
коли він блазнює – немов папуга...
Пухирі секунд вже здіймаються
гострими краями айсбергів,
що ріжуть мертвими почуттями
і червоною прірвою фатальності
аж до вибуху – в якому ти виріс,
бо ти вже розумієш цей хаос,
і досягаєш (хоча й без пам'яті)
кольорів божевільної райдуги.
Потім простір знов просідає
лемуроїдним натовпом.
Нижче і нижче, вище і вище,
як лезо, що вже затупляється,
і в клітці – повільно тягнеться
тимчасовими поняттями,
навіть такими, де була душа –
в будинках та харчах.