Інакше нічого, що було б на це навіть схоже...
Мрії, знаки, óбрази і навіть вологість стін
могло б врятувати лише щось надприродне...
Кохав, тому й не пам'ятаю, для чого.
Приходила до мене смерть – по моє життя,
але на одне і те ж місце не приходила ніколи,
невігластво ще не означає щастя буття...
Моя самотність – жахлива, наче чиєсь німе веління
не для того, щоб бути для когось ніким... Поезія –
то велике спасіння... Так, сказати легше, ніж написати...
Але що б я віддав за приятеля!
____________________
Самотність поета є його щастя і нещастя. Щастя – бо лише наодинці з собою поету найкраще вдається виразити власні думки, а нещастя – бо йому хочеться з кимось поділитися тим, що він написав, відчути, що писав він недаремно, що його поезія теж комусь приносить радість.
60) При безсонні
При безсонні – коротка дрімота...
А потім – пробудження, викинуте
до вогких черевиків свідомості...
І таке відчуття, ніби йде дощ
і ти маєш вийти з поїзда в Хухлі,
в той час, як ті, що з Бероуна, переконані,
що перш ніж доїдуть, дочекаються сонця...
Морозно навіть від своєї тіні... І все – буденне,
наче вірш, надрукований на машинці
чи добре натоплена церква...
____________________
Безсоння поета – то вічний неспокій його душі, яка мерзне, але змушена виходити під дощ. Виходити для того, щоб ті, хто їде далі, дочекалися сонця.
61) Інші
Цвинтарна каплиця, що видніється через мур,
на якому сидить кішка та їсть солов'я –
таким було мені видіння мого життя.
Пройшов і через це, але не знаю, чому маю вибачати
будь-кого з тієї братії.
Навіть найгучніша демонстрація любові –
то наче знищення всіх живих водночас.
Навіть наймовчазніше зізнання в любові –
це наче воскресіння всіх могил водночас.
До мене приходять все інші і інші...
____________________
Любов поета до людей проявляється в його творчості, тому така любов – мовчазна, але саме така любов здатна воскресити багатьох мертвих – і тих духовно мертвих, що із заздрості готові "з'їсти" творця, і тих інших, які вже померли, але в наступному житті (наступні покоління) прочитають вірші поета і знову воскреснуть. І тих інших буде все більше і більше.
62) Нехай мертві ховають мертвих
Якби живі були правдиві перед мертвими,
настав би кінець взаємним наріканням...
Якби живі були правдиві перед мертвими,
живі давно були б у вільному плаванні...
Але так воно й буває:
нарікання є, а крил злетіть – немає!
____________________
Вислів з Біблії "Нехай мертві ховають мертвих" означає, що ті, хто мертві душею і не вірять у воскресіння, тобто в безсмертя душі, більше думають про тіло, навіть, якщо те тіло давно мертве. І у всіх своїх нещастях люди, бідні душею, звинувачують не себе, а покійників, бо живих вони бояться звинувачувати – "якби живі були правдиві".
63) Кому?
Він відчував себе таким спустошеним,
ніби фонтан, що не наситився водою,
ані рікою, ані пляшкою вина...Навіть коли казав,
що сьогодення минає надто швидко за собою,
аби не переходити ніколи в майбуття,
і відчував, що в них обох він, як людина,
не терпить, власне, лиш безглуздого життя...
Якщо ж він терпить так, чому не плаче сам,
як плачуть часом дзвони в небесах?
Але він завжди терпить – тут і там...
____________________
Поети покликані боротися проти безглуздості життя, але та боротьба часто спустошує їх та завдає болю, тому їх вірші тужно плачуть (дзвенять, наче тривожні дзвони). Кому дзвенять ті дзвони? Чи почує їх хтось?..
64) Суд
Ще мить тому твій впевнений погляд на життя
здавався тобі безперечним. Чому ж це безперечне,
що не втомлюється і не відпочиває,
раптом пригнічене двозначністю одкровення?
Бо є безодні... Бо в Римі до цих пір є сходи,
по яким здіймався Христос, а за ним йшов Пілат...
____________________
Суд земний і суд небесний відрізняється один від одного, як відрізняється правда Понтія Пілата від правди Ісуса Христа. Але з часів Сина Божого пройшло більше двох тисячоліть, а більшість людей до цих пір повторюють помилки, які зробив іудейський суд і римський прокуратор.
65) По смерті сестри Ружени
Померла ти, мені ж, як докір, – є куча телеграм
з найнепередбачуваніших місць,
котрі з мого сумління творять гори.
Їх висота така значна й така висока,
що я кочуся з них, немов у прірву –
і лиш тоді, коли мені ти все пробачиш,
можливо, знову я заплачу, наче ріки,
що течуть з усіх земних джерел...
____________________
Ріки живляться джерелами, а вірші поета живляться жалями та докорами, особливо, коли це докори совісті по відношенню до найрідніших людей.
66) Мисливець змій
"Ви знаєте?" сказав мисливець змій, –
"Одного вечора, раптово, з'явилася мені
зміючка, наче хмарка серед хмар на небі.
Хоча наполовину ще в зимовім сні,
але вже самобутня... То був березень!
Але якщо це правда, що ті шати,
котрі носили наші предки ще в раю,
зі шкіри змія, котрий Єву спокушав –
то я повірю, бо тепло їм узимку,
а влітку – не спекотно,
десь на пеньочку, в скелі, на піску
або в жінок..."
____________________
"або в жінок..." – іронія автора по відношенню до біблійних нісенітниць, цією іронією він засуджує недалеких людей, котрі готові будь-кого звинуватити в своїх гріхах, але тільки не себе. А співчуття такому цікавому явищу природи, як змії, тотожне співчуттю закоханим, особливо Єві (жінкам), котру примітивні люди вважають "грішною".
67) Цього достатньо?
Ні, не можу я на маску – протимаскою!
І не можу повернути все назад!
Нехай вже краще моє бачення буде без слів,
Нехай вже краще я позбавлюся всіх почуттів,
і меланхолія мене знову охопить,
і повернеться до мене неспокій!
Хоча так воно бувало майже завжди –
це єдиний прояв реальності, який я пізнав...
Невже цього недостатньо!
Навіть лавр пахне тоді, як зів'яв...
____________________
Поети мають своє призначення і не можуть від нього відступити ("Хоча так воно бувало майже завжди"). І це стосується не тільки тематики їх творчості, але й стилістики викладу ("це єдиний прояв реальності, який я пізнав..."). Але майбутнє віддасть належне всьому новаторському мистецтву поета ("Навіть лавр пахне тоді, як зів'яв...")
68) Dies caniculares 1951
Липень зухвало розлігся між хмар,
наче собака в ліжку...
А внизу – пагорб, що дивиться боком і косооко,
а внизу – ти, скручений так за борги,
що боїшся розрізати щойно куплену книжку...
Задуха і спека лише натякають
про смерть, котра стоїть біля гирла в озеро –
але вона завжди є загрозою!
Гаразд! Я завжди виходив із дому сам,
але завжди аж двох коней сідлав:
другого коня – для свого двійника.
Коли ж нас сьогодні обох роззули,
поскачем зі шпорами на босих ногах!
____________________
Латинський вираз "Dies caniculares" означає найбільш спекотні дні літа, але для автора, безумовно, найбільш гарячими днями є дні боротьби в моральному плані. Адже поетична творчість вимагає сідати на Пегаса навіть босим (бідним, з боргами), але впевненим у своїй правоті (подвоєним) і озброєним гострим словом (шпорами).
69) Non cum Platone
Її краса руйнує моє кохання,
бо, руйнуючи мрію, ми руйнуємо й дійсність.
Його кохання руйнує мою красу,
бо коли я отримала маску, то хочу й завісу.
Який тяжкий світанок... Село,
в якому давно з'їли всіх півнів...
____________________
Латинський вираз "Non cum Platone" означає "йти не з Платоном", тобто герої не дотримуються платонічного кохання, але від того їм в їхніх стосунках – не легше, бо духовність в будь-яких стосунках має стояти на першому місці.
70) Спогади II
Франтішеку Тихому
Коли ми стільки годин хрест-навхрест ходили,
даремно шукаючи траву бедринець,
то вийшли опівдні із гаю на вигін.
Повітря розжарене – мов металу пластина.
Навпроти – виднілись кущі і ялини,
від спеки вони, як і ми, – остовпіли.
І я вирішив дещо спитати
(питання було – нагальним),
зачарований багатством дерева,
що стояло на видному місці,
що я навіть почав тріпотіти –
камертоном, без жодного звуку.
Ви б сказали – це радість серця,
наче радість пригоди і герцю.
Але дерево потім почало шелестіти,
як шелестить срібло, що має чорніти.
Але дерево потім почало тремтіти,
як тремтить сукня жінки, що доторкнулась
одягу чоловіка, що читає в притулку.
Але дерево так затряслось й зашуміло,
наче трусив його хтось що є сили,
хтось, хто побачив безодню кохання,
й мені стало лячно, що я – помираю....
"Не бійся", – сказав мені батько, "це осика!"
Але й досі пам'ятаю, як він зблід,
коли ми підійшли туди ближче
й побачили під деревом порожнє крісло...
____________________
Особливістю осики є те, що вона шумить навіть від найменшого вітру. У поетів така властивість осики викликає містичні переживання, пов'язані з коханням та смертю. До цих переживань автор додав ще й дитячі спогади свого героя про спекотний день та одиноке крісло.
71) Очі чоловіка
Які в нього очі, чоловік узнає тільки в жінок,
і не обов'язково то мають бути жінки,
що дивляться в дзеркало темноти,
і не обов'язково ті, що зупиняють час
й примушують вогонь у каміні погаснути,
а дерева хитатися від вітру страсної п'ятниці.
Ти дізнався про те колись у циганки,
що сиділа за чашкою охололої кави,
в той час, як десь поряд йшла молотьба –
і саме тоді ти зрозумів,
що цнотливість та хитрість –
то двозначні слова...
Вдруге це було під час вечірки в Ґагатаґаті.
І ти не знаєш, чи була заміжня та дама,
котра впевнено тобі сказала,
що обоє ми втратили страх і реальність,
і обом нам назад вороття вже немає.
І тоді, з почуттям вбивці від ревнощів
ти зрозумів нарешті,
що поцілунок не дарують, а лише позичають...
____________________
В очах чоловіка жінки часто бачать приховані почуття, адже недаремно кажуть, що очі – то дзеркало душі. І поцілунок дарують не просто так, а ті, хто кохає, надіючись при цьому на взаємність.
72) Лише за стіною цвинтаря
Це обитель, де людина дає обітницю хрестом,
щоб позбутися власних гріховних думок –
це обитель, де їжею тілесною
є лише пов'язка на стегнах,
це обитель, де шия чекає
на ритуальний ніж, що відсікає твій подих,
це обитель, де на камені
зображений ангел на півні, а півень – на черепі,
це обитель, що існує сама по собі,
бо тотожна славі поетів лише за стіною цвинтаря...
____________________
Обітниця монаха-відлюдника схожа на усамітнення поета, бо тільки наодинці з собою (тобто наодинці з Богом, зі своєю божественною душею) творці можуть пізнати вічні істини.