Знаєте — служба. Мені б теж хотілося в цей час сидіти в затишній кімнаті з молоденькою красунею, такою, як ви...
Вона посварилася пальцем:
— Будьте обережні в компліментах. Мій чоловік дуже ревнивий.
Попрощався з нею Сабуров. І як тільки вийшли на вулицю, хтось міцно зв'язав руки агрономові Землянці. Всіх чотирьох повезли до лісу.
Всі вони зрозуміли, куди й пащо їх везуть. Першим кинувся тікати лісничий Онцев, але влучна партизанська куля повалила його замертво на сніг...
Ніч. Тиша в містечку. Спокій. Місяць схиляється все нижче, нижче. Скоро світанок.
БУЛО Й ТАКЕ
Свою обіцянку Сабуров виконав і сьогодні продовжив нам розповідь про колишнього наймита Шульців — Василя Бурови-хіна:
— Якось повернувся він з розвідки і, як завжди, неквапливо, але точно й чітко доповідав партизанському командуванню: "Був у Севську. Тамтешній комендант, переглянувши мої документи, заявив мені: "Ви мусите їхати в районний центр Локоть і зв'язатися там з керівником народної соціалістичної партії всея Росії інженером Землею". Справжнє його прізвище Воскобойников Костянтин. Він одразу призначив мене заступником чергового коменданта по охороні "центрального комітету партії".
"Хто такий Воскобойников?" — запитує Пашкевич.
"За освітою — педагог, професія — контрреволюціонер. Оселився в добротному особняку, що належав комусь із царського дому Романових, і урочисто заявив: "Я відновлюватиму дореволюційну Росію з її церквами, порядками та законами". З цією метою він навіть виробив ,,декларацію прав народів Росії", яку поширював серед населення". "Чули про цю декларацію".
"Часто й сам він виїздив у села й хутори, скликав там наради, виступав з промовами на базарах і ярмарках. Німці всіляко підтримували його, вихваляли, писали про нього в газетах. У хвилину інтимної одвертості,— продовжував Василь Буровихін,— Воскобойников заявив мені, чому саме для своєї резиденції він обрав це місто.
"Локоть,— каже,— стоїть на порозі Брянських лісів — цитаделі партизанів, які на сьогодні є моїми найлютішими ворогами. Вони баламутять народ, підіймають його на боротьбу за Радянську владу, що ні в якій мірі не в'яжеться з майбутнім нової Росії".
У Локті зібралося біля трьохсот п'ятдесяти головорізів. В основному — це колишні офіцери білих армій, різні зрадники, запроданці й поліцаї. Вони добре озброєні, мають двадцять сім кулеметів, десять мінометів, багато автоматичної зброї і великі склади боєприпасів.
У них добре побудована система оборони як на підступах до міста, так і в самому місті. Допомагав їм у цьому якийсь пройдисвіт Ворона.
Маючи відомості, що в навколишніх лісах діють партизани, інженер Земля надрукував листівки й розкидав їх по узліссях. Ось що писалося в них:
"До вас, військові, звертаюся з таким наказом: всім колишнім червопоармійцям, командирам, політпрацівникам на протязі п'ятнадцяти днів здати зброю, яку ви маєте, старостам найближчих сіл і по три чоловіки приходити до мене здаватись. Гарантую життя, забезпечую роботою і хлібом".
"І все ж я вважаю,— продовжував розповідь Буровихін,— що оцей Воскобойников всього-на-всього тільки підставна особа, маріонетка, лялька. Справжній хазяїн цієї справи — полковник Шперлінг з своїм підручним Половцевим.
Шперлінгу років під шістдесят. Це людина, яка досконало знає французьку й англійську мови, вільно володіє також російською. Побував в Азії, Америці, в німецьких африканських колоніях. Кілька років жив у Росії".
"А Половцев? — запитую я в Буровихіна.— Є якісь відомості про нього?"
"У далекому минулому це білий офіцер, наближений генерала Корнілова. Батько Половцева — багатий таганрозький поміщик, був найближчим другом генерала".
"Чи тобі, Василю, відомо,— цікавиться Пашкевич,— що Шперлінг і Половцев стежать за тобою... Не довіряють тобі?"
"Звідки ви знаєте?"
"Я мав розмову з нашою розвідницею — Мусею Гутаровою. Вона живе в тому самому будинку, що й Шперлінг". "Знаю".
Я був запрошений якось на різдвяний вечір до Шперлінга і там зустрівся з Мусею. Це була дуже несподівана для неї зустріч. Половцев познайомив пас. Л Шперлінг посадив її поряд зі мною. Я вибрав непомітно таку хвилинку й шепнув їй: "Му-сю, тримайся! Зроби вигляд, що ти закохана в мене. Так треба". Я почав до неї залицятись, цілував їй руку, говорив різні компліменти.
Шперлінг уважно стежив за памп і звертався до Половцев а.
"Але ти, мабуть, не знаєш, що говорив Половцев після вечері Мусі Гутаровій?" "Не знаю".
Вона, пославшись на втому, пішла до своєї кімнати. Раптом заходить Половцев, зачиняє двері й дивиться пильно на неї: "Я вам даю доручення. Мені здається, Буровихін не той, за кого себе видає. Він радянська людина, але приховує це... Або агент гестапо. Спробуйте зблизитись з ним, узнайте його краще. Це, мабуть, буде не так уже й важко, бо ви йому сподобались.— А потім підійшов до неї впритул і тихо попередив: — Майте на увазі — я все знаю і все бачу. Одурити мене не пощастить".
"Це важливо,— сказав задумливо Буровихін.— Важливо, бо я і сам помітив, що вони приглядаються до мене. І зараз пригадую, коли в ту ніч, після різдвяної гулянки, Шперлінг прощався зі мною, він затримав мою руку і, люб'язно всміхаючись, сказав: "Користуючись тим, що я старіший від вас, я дозволю собі дати корисну пораду молодій людині. У кожного з нас є велика або маленька таємниця. Не поспішайте розповідати про чужу таємницю до того часу, поки повністю переконаєтесь, що той, про кого ви говорите, пе розкриє вашої таємниці. На добраніч". Розумна, хитра й небезпечна бестія!"
"А чому він підозрює тебе в зв'язках з партизанами? — запитує Пашкевич.— На чому ти спіткнувся?"
"Я переконаний: Шперлінг не думає, що я партизан, інакше б він негайно заарештував мене. Шперлінг боїться, що я агент гестапо. Ллє чому? Це, звичайно, пов'язано з Воскобойни-ковим... А можливо, Шперлінг і вся ця компанія причетна до якоїсь змови проти Гітлера? Може, намічається в Берліні "двір-цевий" переворот? Хто його знає... Але, як би там не було, вони не посміють розправитися зі мною, бо за моєю спиною стоїть гестапо. Та, мабуть, і не встигнуть... Коли намічається удар по Локтю?"
"Скоро, Буровихін. Скоро,— кажу йому.— Залишаються лічені дні. Ми мусимо розгромити це гніздо контрреволюції, а самого "керівника" добре було б захопити живим".
"Може, я в цьому вам допоможу, товаришу командир?" "Ну що ж, Василю,— прощаюся з ним.— Як кажуть, ні пуху тобі ні пера!"
"До зустрічі в Локті!" І відважний розвідник зникає.
...Напад було намічено здійснити в різдвяну ніч — на святвечір. Сабуров викликає командирів, і кожний з них рапортує про кількість бійців, озброєння й додає:
— Всі на санях. Коні добрі.
— Виступаємо рівно о двадцять четвертій,— віддає наказ командир.— Рух по маршруту в загальній колоні, потім вихід на большак у напрямі села Бобрика. Прошу звірити годинники, товариші командири.
Очолив цю операцію Олександр Миколайович Сабуров. Агентурна розвідка донесла Воскобойникову, що в напрямі містечка рухаються партизани. Він вислав назустріч свій загін.
Сабуров дивиться па годинник:
— За моїми розрахунками, хвилин двадцять тому мав бути струмок з крутими берегами.
Струмка нема, і комісар віддає наказ:
— Провідника до мене!
Провідник з'являється разом з начальником головної похідної застави, тоді ще живим Кочетковим.
— Куди ви нас ведете? — запитує Сабуров у провідника.
— На село Тросне.
— Цього села в маршруті нема. Воно повинно залишитись на сході. В чому справа?
— По наміченому маршруту не проїхати, товаришу командир,— сніг у пояс. А цей шлях коротший. Все буде гаразд.
— Продовжувати рух! — віддає наказ Сабуров, і колона рушає далі.
Глибока ніч. Ясне зірчасте небо. Яскравіше за всіх сяє Полярна зірка. Чути цокіт копит, форкання коней, скрипіння снігу під саньми.
На цей раз Сабуров їде спереду колони поряд з Кочетковим. Назустріч мчить людина.
— Хто це? — запитує Сабуров.
— Пізнаю Калашникова з нашої розвідки,— відповідає Кочетков.
Боєць підбігає ближче, доповідає:
— У Тросному ворожий гарнізон. Прибув ще звечора, нікого з села не випускали, сиділи в засідці. Опівночі зняли пости, зустріли свят-вечір, понапивалися й сплять.
— От тобі й безпечний шлях,— говорить Бородавка.
— Рушаймо далі,— наказує Сабуров.
Ось уже й Тросне. На посту стоять п'яні поліцаї. Микола Пашкевич підходить до одного з них, запитує:
— Чого стоїш?
— Охороняю село, щоб партизани не пройшли.
— А ти знаєш, хто ми такі?
— Ні, не знаю.
— А коли б оце з'явились партизани, що б ти робив?
— Стріляв би в них, он що!
— Ну то стріляй, ми партизани.
Поліцай аж очі вирячив, а Пашкевич з усього розмаху вдарив його в обличчя. Обеззброїли поліцаїв, взяли з собою, безшумно вийшли знову на большак і там після короткого допиту розстріляли зрадників... Одному з них пощастило втекти. Через деякий час втікача наздогнала партизанська валка, і він, гадаючи, що зустрів своїх, почав доповідати:
— Ведіть мене до начальника поліції. Швидше! У Троєному партизани. Вони вже забили кілька наших хлопців, а я втік. Ми їх застукаємо й винищимо всіх.
Постріл урвав йому життя.
Попереду видніється село Городище. Воно на відстані двох кілометрів від Локтя. Розвідка доповідає:
— В одній хаті сидять озброєні люди й пиячать.
— Значить, і тут нас ждуть,— говорить Сабуров,— але, на щастя, зустрічають різдво. Що ж, глянемо, що за люди.— І Сабуров з командирами й бійцями підходять до хатини. Вартових нема. Крізь щілину в завішеному вікні видно стіл, пляшки, а за столом гуляють п'ятеро чоловіків.
Стукіт у двері. Відчиняє старенька жінка, пропускаючи до хати. В хаті нікого. Тільки на столі залишки їжі, недопиті пляшки з самогоном, димить поспіхом кинута цигарка.
— Хто був у вас? — запитує в господині Сабуров.
— Звечора прийшли, повечеряли,— відповідає господиня, а сама очима показує на двері до сусідньої кімнати. Потім переводить очі на ліжко.
Пашкевич витягує з-під ліжка переляканого чоловіка. В сусідній кімнаті Захар Богатир знаходить решту. Вони тремтять і мелють всяку нісенітницю про те, що, мовляв, ніякого відношення не мають ні до Локтя, ні до Воскобойникова, а просто йшли з Брасова і вирішили в Городищі зустріти різдво.
І тільки один із них, що його витягли з-під ліжка, признається:
— Брехня! Не вірте...