Іван — мужицький син

Шиян Анатолій

ІВАН — МУЖИЦЬКИЙ СИН

За мотивами українських народних казок

Мальовничі наддніпрянські краєвиди.

Круча, а за нею зелене мереживо лісу. Сидить на кручі молодий коваль Іван — мужицький син, дивиться на могутню ріку, на барвисті в цвіту луги, на зелені гаї й верболози, на далекі кучеряві ліси, оповиті сизою димкою.

Та не хвилює юнака дніпровська краса. В очах його світиться журба і безнадійність...

Не помічає хлопець, як з лісу дрімучого виходить дід у білому одязі, в солом'яному брилі, з палицею в руках. Підходить до юнака, запитує:

— Чого зажурився, Іване — мужицький сину?

Глянув на того діда юнак, байдуже відповів:

— Та як же мені не журитися, коли я, молодий, щастя не маю? З року в рік все у наймах та в наймах роблю від зорі до зорі, а живу, мов той жебрак. Вирішив оце піти в світ кращої долі пошукати. Може, й знайду. Світ, кажуть, не без добрих людей.

— Правда твоя, Іване. Світ не без добрих людей. Будь завжди чесним, сміливим та добрим. Люби трудовий народ, який тебе породив, борися за його щастя, бо в щасті всього народу знайдеш ти і своє власне щастя. Бачиш, я вже старий. На своєму віку багато зазнав я горя і мало радості. Тепер ходжу по землі та добрих людей з біди виручаю.

З біди? — перепитав юнак, пильніше глянувши на Діда.

— Еге ж. Знав я твого батька, наймита, знав твою матір. Важка праця передчасно їх загнала в могилу. Знаю і тебе, сироту. Отож вирішив я тобі, Іване, допомогти, щоб ти своє щастя знайшов.

— А як же його, дідусю, знайти?

— Слухай, юначе, що тобі казатиму. Як настане ніч, з лісу на поляну вийде пастися кінь Добрян, писаної краси. Гляди ж не проспи того коня, зумій його впіймати. Та ще дам я тобі срібний лук і золоту стрілу. На заході сонця з оцієї кручі пусти її. Нехай летить вище дерев, вище гір, поза хмарами. Де впаде вона,— там і щастя своє шукай.

— Дідусю, а як же я тую стрілу знайду?

— Об тому не думай. Те все зробить кінь Добрян. Він винесе тебе на битий шлях, а над тим шляхом росте верба. Промов тоді до неї такі слова: "Вербо яра, розчинися". То й побачиш, що воно буде.

— А що ж буде, дідусю?

Та дід одразу хтозна-де й подівся. Розглядає Іван срібний лук і золоту стрілу, позирає на сонце, що вже схиляється до обрію, багрянить воду дніпровську. Потім стає на кручі, натягує тятиву, пускає стрілу золоту...

Шугонула вона вище лісів дрімучих, више гір, перетинає хмари, зникає з очей.

А юнак іде до лісу, ламає терен, вибирає зручне місце, терном колючим обкладається.

Вже ніч надворі. Злипаються повіки. Ось-ось засне молодець, та вколов його колючками терен — одразу й прокинувся. Як прокинувся, а на поляні вже пасеться під місяцем кінь Добрян, такий кінь, що ні здумать, ні згадати, хіба що в казці сказати: увесь срібний, а грива золота. Одне копито срібне, друге — золоте.

Підкрадається Іван до того коня, та як ухопить за гриву, та як скочить на нього. Зірвався кінь Добрян і поніс Івана — мужицького сина просто з кручі, через Дніпро, вище дерев, вище гір, поза хмарами перистими...

Битий шлях, а на ньому росте верба. Мчить тим шляхом Іван верхи на коні. Сонце ранкове сходить, виблискує роса на травах і квітах, співають жайворонки.

Спиняється кінь біля верби, що в її кору впилася вістрям золота стріла.

Промовляє кінь Добрян:

Отепер ти мій хазяїн, а я твій вірний кінь. Пусти ж мене, Іване — мужицький сину, по широких степах, лугах та по лісових галявинах пастися. А на прощання вирви з моєї гриви три золотих волосинки. Як потрібний тобі буду — підпали одну — я відразу ж прибуду до тебе.

Коню Добряне, ти вільний пастися там, де тобі захочеться, а як будеш мені потрібний, я тебе гукну.

Вирвав Іван з гриви три золотих волосинки, сховав їх до кишені. Помчав кінь Добрян, а юнак вийняв з кори стрілу, став перед вербою, проказав слова незабутні:

— Вербо яра, розчинися!

І диво дивнеє! Розчинилася верба, а в тій вербі дівчина такої краси, що ні в казці сказать, ні пером описать. Усміхається до Івана, промовляє слова ласкаві:

— Милий мій! Суджений мій!..

А Іван стоїть, мов зачарований, милується з її дивовижної краси.

Хто ти така? Як тебе звати?

Оленою мене звати. А була я єдиною дочкою у батька та матері. Батька мого занапастив Змій-Жеретій, а мати померла з горя. Як помирала, дала мені зернятко чарівне. Я його посадила і з нього за кілька літ виросла оця могутня яра верба. В ній і живу. Підійди ж до мене, суджений мій... Щастя моє!..

Несміливо підходить Іван до дівчини, бере за руки, очей з неї не зводить.

— Хочу в тебе, Олено, спитати: чому судженим мене називаєш? Хіба смію я про таке навіть думати? Адже я бідний, дуже бідний... наймит.

— Ні, ти не бідний. Ти багатий серцем. Ти .світлий розумом своїм. Ти незрівнянний богатирською силою. Про тебе, Іване, розповідав мені дідусь, що живе в лісі. Це він сказав, що саме ти будеш моїм судженим. Я ждала тебе цілий рік і ось діждалася... Ти поїдеш зі мною на поляну, там зібралися подруженьки святкувати день мого народження. Хай глянуть вони на тебе. Хай радіють разом зі мною. Поїдемо?

Засмутився Іван, і смуток його помітила Олена.

Чому мовчиш? Може, не хочеш їхати зі мною?

Хочу, але... Як же я посмію поряд з тобою сидіти, коли ти одягнена, мов королівна, а я...

— Не журися, Іване. Зараз буде тобі святкове вбрання. Вийняла Олена голубу хусточку, війнула нею на Івана,

і став він у пишному одязі.

Ще раз майнула хусточкою — одразу де й взялася тройка коней у дорогій упряжі...

Зелений гай над Дніпром. Поляна вся в квітах лугових. Прибувають сюди на тройці Олена з Іваном — мужицьким сином. На поляні дівчата, взявшись за руки, танцюють і співають:

Та рядочком, дружечки, рядочком Попід вишневим садочком. Та вирвемо квіточку червоненьку, Та вквітчаємо дівчину молоденьку. Та вирвемо квіточку червонішу, Та вквітчаємо дівчину молодішу.

Олена з Іваном ідуть у парі до подружок, а ті, їх зустрічаючи, співають вже іншу пісню:

Та за хатою, за світлицею,

За хатою, за світлицею

Стоїть верба із росицею.

Та хто ж тую вербу зрубає,

Ой хто ж тую росу позбирає?

Та зруба вербу молодий хлопчина,

Та збере росу молода дівчина.

Та верба, що коні поганяти,

А росою очі промивати.

Підвела руку Олена, спинила танці.

Подруженьки мої вірнії, ви вже знаєте, що пообіцяв мені дідусь. Він сказав: "Я ходжу по землі, добрих людей з біди виручаю. Коли виповниться тобі, Олено, вісімнадцять літ, у твою вербу вдарить золота стріла богатиря Івана — мужицького сина. Він буде не тільки твоїм судженим. На віку йому написано здійснити великі подвиги й добрі діла для трудового народу. В народному щасті знайдеш ти і своє власне щастя". І ось, коли завітна стріла у вербу яру вдарила, я подумала тоді: "Це ж мій суджений про себе вість подає. Ждатиму". І я його, подруженьки, діждалася. Ось він, богатир Іван — мужицький син, стоїть перед вами.

Щось таке ти говориш, Олено... Які ж я подвиги маю здійснити? Я простий наймит, сам ішов у світ щастя шукати,

А тепер будемо те щастя шукати разом.

Бере Олена свого судженого за руку, стає в коло, починає танцювати. Милується Іван, очей з неї не зводить. Ось повела вона рукою правою, майнула хусточкою голубою, чарівною — відразу з'явився сад із золотими яблуками. Повела потім лівою рукою, майнула хусточкою голубою, чарівною — з'явилося в тім саду озеро з білими лебедями.

Співають подруженьки:

Та думай, думай, та дівчино, Думай та гадай. Брести тобі дві річеньки, А третій Дунай,

Та перебрела дві річеньки, '

А Дунаю — ні!

Та й забула всі розкоші,

А гуляння — ні!

Зривають квіти дівчата, плетуть вінки барвисті, підносять Олені.

— Вибирай!

Вибрала найкращий та не встигла й одягти, як знялася раптом буря. Зашумів сад і гай, вдарили в берег сердиті хвилі, посипалося з дерев зелене листя.

— Змій летить... Змій-Жеретій!..

Мчить Олена до тройки. Розбігаються дівчата, а Іван стоїть, зорить у небо: де ж він, той Змій?

Не встигає Олена добігти до осокора, де припнуто коней. Вихором вилітає Змій-Жеретій, хапає Олену, несе у височінь... Кидає Олена хусточку голубу, чарівну...

Підіймає ту хусточку Іван, дивиться в небо, але там уже нічого не видно. Заспокоюються дерева, заспокоюється вода дніпровська.

Заховав Іван хусточку чарівну, підійшов до осокора* одв'язав коней, пустив їх на волю, а сам пішов до Дніпра, сів у човен.

— Неси мене, човнику, за водою, до рідної хатини над Дніпром. Там подумаю, що мені робити, як мені до синього моря добратися, як Олену визволяти.

Війнув на себе хустиною і знову став в одязі наймита. Поплив за водою, заспівав журливу пісню.

Вбога хатина над Дніпром. На подвір'ї цвітуть соняшники, маки, гарбузи, квіти. Входить Іван до хати-пустки, падає на тапчан, глухо ридає, не чує й не бачить, як до нього підходить хазяїн.

— Агей, хлопче, де це ти шляєшся? Я до тебе вже втретє приходжу. Що ж це ти, наймите, строку не вибув та зірвався, та й пішов блукати. А мені косаря потрібно. Вставай, ходімо зі мною. На тебе робота жде.

Встав Іван — мужицький син, косу взяв, рушив слідом за хазяїном до лугу. А луг у цвіту.

Серед косарів Іван. Там же й хазяйські сини — Пилип та Андрій. Спинився молодший Андрій помантачити косу, зорить на дорогу, каже:

— Брате Пилипе, а глянь-но, здається, наш батько сюди їде.

— Батько... І чого він так коней поганяє? Примчав хазяїн на луг.

— А чи ви чули, сини мої, що король оповістив народові?

— Ні, батьку, не чули.

То слухайте. "Хто доскочить конем до королівни, що сидітиме у високому теремі на високій горі, та здійме з руки її перстень, тому дістанеться королівна і все королівство". А в короля ні синів, ні дочок більше немає.

Та здається ж, і дочки в нього не було,— промовив Пилип.

А, може, якусь приймачку собі взяв,— озвався Андрій.

— Ото б мені глянути на неї,— прислухаючись до розмови, сказав Іван. Засміялися з нього хазяйські сини:

Куди тобі, злидареві, на королівну дивитися?! Та тебе туди у такім одязі і близько не підпустять.

А я все-таки піду!

Хазяйські сини вирушили в дорогу на конях, а Іван — мужицький син іде пішки. В'ється дорога лісом, а в лісі стоїть хатка на курячих ніжках. Вирішили в ній заночувати. Старший хазяйський син Пилип і каже:

Ти, Іване, піди до лісу грибів назбирай, а ми з братом потім їх насмажимо та й повечеряєм разом.

Добре,— погодився Іван, пішов до лісу, а хазяйські сини вийняли з торби харчі, знайшли казанок та й заходилися варити вечерю.

1 2 3 4 5 6 7