Вечірня пісня

Шиян Анатолій

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

П'єса на три дії, сім картин

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Сидір Антонович Стародуб, голова колгоспу, огрядна, хвора на серце людина.

Олена Семенів на Зима, ланкова, Герой Соціалістичної Праці.

Тетяна Г р о м е н к о, її онука, 20 років.

Санька, бригадир, молодиця середніх літ.

Сергій Андрійович Заярний, агроном.

Степанида Бережна, вдова, ще молода і вродлива.

Альоша Вертепа, юнак, закоханий в Тетяну Громенко.

Колгоспники, колгоспниці.

Дія відбувається в одному з подніпровських сіл.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Сільське подвір'я. Ліворуч — ґанок і частина хати з вікнами, перед якими розрослися й буйно розцвіли квіти. За хатою — тин і кущ бузини, а далі, скільки оком сягнеш, прослався мальовничий простір подніпровського краю.

З вулиці на подвір'я заходить Степанида Бережна, ставить біля ганку сапачку, дивиться на двері, немовби вагаючись — йти чи не йти, а потім, тяжко зітхнувши, повертає до яблуні, де стоїть столик і вкопані в землю лавочки; сідає на одну з них. Якийсь час дивиться поперед себе, але, здається, нічого не бачить. В очах її біль, і туга, і відчай.

Степанида. Як же мені далі жити в світі білому? Скажіть!..

Глухе, нестримне ридання сповнює подвір'я. Зсовується з плеча хустинка, падає на траву. Не помічає, не підіймає. А на Дніпрі зринає мелодійна, хоч і журлива пісня. Гірко плаче Степанида. З вулиці входить Сергій Андрійович Заярнийіз жмутком барвистої від цвіту трави. Почув ридання, підходить до вдови, несміливо кладе їй руку на плече.

Сергій. Степанидо, що з вами?

Степанида підводить важку голову, дивиться на нього. Хтось вас образив?

Степанида заперечливо хитає головою. Чого ж ви плачете?

Молодиця несподівано схиляє голову йому на груди,

Заспокойтесь... Ну, заспокойтесь, Степанидо... Чуєте?

Степанида (затихає, потім обривається від нього). Простіть, Сергію Андрійовичу... Не думала я... Простіть...

Сергій. А ви нічим не завинили переді мною, то чого ж пробачатись?

Степанида. Негарно якось вийшло...

Сергій (дивиться на неї). І все-таки ви можете мені сказати... Що з вами?

Степанида. Не знаю...

Сергій. Дивна ви жінка, Степанидо. Ось живу я вже з півроку...

Степанида. Я рада... Що такий квартирант у мене... Є до кого словом обізватись.

С е р г і й. А от і досі вас не розгадав. Знаю, душевна ви людина, добра.

Степанида. Тільки бог щастя не дає. (Зітхає). Покалічена моя душа, Сергію Андрійовичу... Війною покалічена. Сергій. Розумію.

Степанида. Життя моє розбите... Горем я затемнена... Сиротою зростала... Сиротою заміж вийшла. Сергій. Сиротою.,.

Степанида. Сиротою! Батька мого вбили куркулі... у тридцятому... коли він людей у колгосп гуртував, а мати з горя як злягли, то вже й не підвелися більше. Отака моя доля... Нещаслива...

Сергій. Бач, як воно виходить... Я теж, Степанидо, втратив батька...

Степанида (співчутливо). То хоч матінка жива? Сергій. Нема... Степанида. Померла?

Сергій. Від бомби... у цю війну... А я в лісі з хлопцями гриби збирав. Повертаюсь додому, а вже ні хати... ні батьків.

Степанида. Значить, і ви... сирота? Ой боже, в одній хаті живемо, а й досі нічого не знаємо одне про одного.

Сергій. Не доводилось про таке говорити.

Степанида. І як же ви потім... без батьків?

Сергій. Важко було... особливо при німцях... І милостиню збирав, і худобу пас... А коли прийшли наші війська — взяли мене в дитячий будинок. Там жив і вчився... Мріяв стати агрономом, і, як бачите, мрія моя здійснилася!

Степанида. А моя доля десь блукає за синіми морями та високими горами... Як у тій казці... І жду я її, жду, та ніяк не діждуся.

Сергій. Ви її з-за моря виглядаєте, а вона десь, може, тут, поряд з вами... доля ваша.

Степанида. Ой ні! Коли б поряд була — озвалася б до мене, вість подала... (Зітхає). Ось ви питалися, чого плачу... А я, вірите, і сама не знаю. Часом немов гадина біля мого серця обів'ється і жалить, жалить... І так тоді гірко стає, так журно, що не можу я.,, не заплакати.

Сергій. Ви... дуже любили... свого чоловіка?

Степанида. Не знаю.

Сергій. Отаке...

Степанида. Коли правду сказати, то я не роздивилася на нього добре.

С е р г і й. А як же ви... заміж?..

Степанида. Пам'ятаю, десь, мабуть, за місяць перед війною здибав мене в полі. "Здрастуй, Степанидо!" — "Здрастуйте,— кажу,— Гарасиме!" Пішли разом до села. Він і питається: "А що, Степанидо, чи пішла б за мене.. коли б я тебе засватав?"

Сергій. Отак зразу? Чи, може, ви раніше з ним зустрічалися?

Степанида. Де там! Я про нього ніколи навіть і не думала. Стою, дивлюсь на нього,— не знаю, що відповісти.

С е р г і й. А скільки ж вам було тоді літ?

Степанида. Сімнадцять. Мовчу, а він жде... Втекла я від нього.

Сергій. З переляку, чи як?

Степанида. Мабуть, з переляку. А потім сусіди почали мене вмовляти: "Він тесляр добрий, тихий, не п'яниця". Сергій. Умовили?

Степанида. Умовили. Тільки пожити не довелось... Забрали на війну... Сергій. Та-ак.

Степанида. Одержала з фронту "чорнову"... Поліг мій Гарасим під Тернополем. А я вам скажу: "Краще сім раз горіти, аніж один раз вдовіти". Отак і живу.

Сергій. Життя невеселе.

Степанида. Невеселе, що й казати. Є в мене що їсти, є що пити, є в що одягнутися, а радості нема. І ходжу я по' землі з своєю журбою, мов з каменюкою на серці.

Сергій. Тяжко вам.

Степанида. Так буває тяжко, що світ мені не милий. Ото мені за багато літ наче сонечко засвітило... взимку... Коли ви мене до школи передовиків запросили. Пам'ятаєте той вечір? Падав сніг, тихий, лапатий...

Сергій. Пам'ятаю. А ви, Степанидо, трохи боялися йти до школи.

Степанида. Не трохи, а таки добре боялась. Освіта в мене мала... всього п'ять класів. Ті дні — найщасливіші в моєму житті.

Сергій. А чому... найщасливіші?

Степанида. Я слухала ваші лекції.

Сергій (засміявся). Невелике це щастя.

Степанида. Для мене... велике.

Сергій. Ви здібна учениця... І ви, і Тетяна Громенко.

Степанида. Тетяна... Це моя гордість. Закінчила десятирічку з золотою медаллю... Чуєте? З золотою! І пішла працювати до мене в ланку. Робить добре, та ще й заочно вчиться на зоотехніка, та ще й подруг своїх підбиває до науки. Хіба не молодець дівчина?

Сергій. Бідова! Свого доб'ється. Ну і механізатори — теж добре вчилися. Народ все жадібний до знання. Не криючись, скажу, що сам я мав велике задоволення.

Степанида. А хочете, я вам тільки тепер признаюся.

Сергій. В чому?..

Степанида. Отож як ви розказували нам про агротехніку і як вирощують на полях високі врожаї Євгенія Долинюк, і Степанида Виштак, і Блажевський, я слухала вас, Сергію Андрійовичу, і знаєте про що думала?

Сергій. Скажете.

Степанида. Думала... "Невже, Степанидо, ти не змогла б отак працювати, як вони? Адже ти змалечку знаєш, як біля землі поратись і якій рослині чого треба давати. Хіба ти не заслужила б Героя Праці, і ордени, і медалі, і повагу від людей".

Сергій (милуючись нею). Заслужила б. Знаю!.. Вірю!.. Ви, Степанидо, трудолюбива жінка, наполеглива.

Степанида. А потім інші думки напливали... як хмари. "Для кого старатися? Для себе?"

Сергій. Чому ж тільки для себе?

Степанида (не слухаючи). "Чи в тебе є діти, сестри, родичі? Одна ти, Степанидо, в світі. Навіщо воно тобі... оте все?"

Сергій. Оце вже недобрі думки. Людина мусить мати в житті якусь мрію... свою зірочку...

Степанида. А я не маю зірочки... Загасила війна.

Сергій. Хотілося б, та не знаю, як розвіяти вашу журбу, повернути вас до життя, до радощів. Не можна ж так у світі жити! Не можна!

Степанида. А я живу.

Сергій. Таке життя — неповноцінне. Я співчуваю вам, Степанидо. Ось ви розповідали мені про свого батька. Степанида. Сумна то розповідь.

Сергій. Він організовував колгосп, життя своє віддав, щоб у тому колгоспі трудові люди жили в добрі, у щасті. Невже вам, Степанидо, не хочеться продовжити його справу, увічнити світлу пам'ять, бути достойною дочкою...

Степанида. Не думала про це... Горе мене прибило... І досі ніяк не отямлюсь.

Сергій. Ми скоро відновимо навчання.

Степанида. У школі?

Сергій. Ні, безпосередньо на полі будемо вивчати агротехніку. Проведем додаткове запилення кукурудзи, соняшників... Зберемо більші врожаї. Хіба це не радість, Степанидо, коли людина робить щось хороше не тільки для себе — для людей, для всього народу.

Степанида. Іншої хочу радості... душевної.

Сергій (дивиться на неї). А хіба ви, Степанидо, за стільки літ... не зустріли...

Степанида (не зводить з нього очей). Зустріла... Та невідомо, де лежить стежечка до його серця.

С е р г і й. А ви б запитали.

Степанида. Боюсь.

Сергій. Та й чому?

Степанида. Не знаю.

Сергій. Жінка ви молода, гарна...

Степанида. Гай-гай! Пропливла моя молодість, як вода на бистрині... (Помовчала). Бач, не сказала вам... Я ж сьогодні іменинниця.

Сергій. Та чого ж ви зранку... Я б же подарунок купив.

Степанида. Добре слово — теж подарунок.

Сергій. Е, ні! Словом не відбудуся. Завтра зранку зайду в сільмаг. А зараз просто вітаю... від щирого серця... Бажаю вам, Степанидо, і здоров'я, і щастя, і всього-всього найкращого! (Цілує її в губи).

Молодиця рвучко обіймає його за шию, застигає.

Степанида. Господи! Що зі мною сталося?

Сергій (розгубившись). Я зараз... Я збігаю до сільмагу... Може, не закритий... Візьму хоч пляшку вина.

Степанида. Є в мене вино... І горілка знайдеться... Настояна... (Усміхнулась). Чого ж не питаєте, скільки мені літ?

Сергій. Про таке не питають... у жінок.

Степанида. То сама скажу... Аж тридцять п'ять. Чуєте? Сьогодні виповнилось.

Сергій. Це розквіт.

Степанида. Не втішайте. Он скільки літ прожила, а що бачила? Якої радості зазнала на віку? Невже й далі отаким буде моє життя? Скажіть!..

Вулицею йде Тетяна Громенко, а слідом за нею на певній відстані Альоша Вертеп а. Дівчина погрожує йому кулаком і заходить на

подвір'я.

Сергій. Таня?!

Таня (стрілась поглядом з агрономом, одвела очі). Добрий вечір!

Сергій. Добрий вечір! Степанида. Засоромили дівчину. Т а н я. Я до вас, тітко Степанидо.

Степанида. А то ж хто там, за кущем, ховається? Т а н я. Та Альоша... І чого ходить за мною. Степанида (усміхнулась). Чого ходить... Сергій. Запрошуй його сюди. Таня. Навіщо він тут... потрібний. Степанида (гукає). Альошо, заходь!

Входить Альоша. Високий, худий, позираючи на Таню, мовчки вітається за руку з Степанидою, з агрономом і стає потім осторонь.

1 2 3 4 5 6 7