Грамотний

Тютюнник Григір

Яків Брус, на прізвисько Ява, за тридцять повоєнних літ обіймав навперемінно кілька різних посад: то бригадирував, то заступав голову колгоспу, то "брав у руки" ферму, то знову повертався до бригадирства. Його кидали на п р о р и в и , як танковий корпус на фронті, і він швидко з тими проривами впорувався — не кмітливістю чи сумлінням, а чавунною вдачею своєю. Яву побоювалися навіть мужики і потайки раділи, якщо котромусь із них лучалася нагода почастувати бригадира без свідків. Раз Ява прийняв від вас чарку, то вважайте, що вам поталанило: він вам і коней дасть (навіть машину, як треба), і на роботу неважку, або прибутну поставить (приміром, вагарем чи обліковцем), і трактор пришле, щоб ви найраніше од усіх присадибник виорали... І так вам вестиметься, аж поки до Яви не підкотиться ваш сусіда. Тоді — квит, ваша карта бита. Скажете, приміром, бригадирові неголосно, мовби й не казали нічого, а так собі стояли поруч з ним і дивилися в затуманену далеч:

— Купив три тонни брикету на станції, Якове Нестеровичу, треба б якось той, привезти.

— Привозь,— одкаже Ява.— Хто ж тобі не дає.

— Так машину якби...

— Я тобі давав машину на цілих півдня. Чого ж ти гав ловив? — похмуро спитає Ява і штовхне вас у груди важким чавунним поглядом з-під почорнілого на сонці лоба.

— Тоді-бо на станції брикету не було, Нестеровичу.

Однак бригадир уже не слухатиме вас, повернеться і піде геть — мовчки, показавши вам гладку спину, що повільно здригається у такт ході і аж рипить об підкладку піджака. А надвечір, бач, сусіда ваш пригнав собі у двір машину брикету, гуде веселенької пісні, орудуючи лопатою, і посилає вам через тин зловтішні оскирячки: ти, мовляв, своє одрозкошував, тепер Ява мій! Тоді вам нічого не лишається робити, як теж позловтішатися з сусіди, подумавши отак: "Підожди, підожди, він і тобі скоро спину покаже!" Але від цього не легшає. І ви кидаєте сусідові їжачка в пазуху:

— Ти не дуже лишень махай лопатою. Не бачиш хіба: усю куряву в мій двір несе. Дихати нічим!

— А я тобі що — вітер у другий бік поверну? — здивовано вибанчиться сусіда.— Ди-ихать йому нічим, панові!..

Далі — більше. І поворогували. Ні здрастуйте, ні прощайте і взагалі "хай ти пощезнеш!".

А днів через два-три сусіда перший кивне вам од своїх воріт і, нервово смикаючи повікою та жуючи зубами цигарку, скаже:

— Чув? Микиті Щурикові трактор сю ніч причеп гною на грядки притяг. Сім тонн!!

І, відчуваючи котячу шкрябанину в грудях — сім тонн! — ви, тепер уже разом із сусідою, ненавидите Микиту Щурика!

А Ява тим часом сидить ще в когось, в іншому краї села, сидить і п'є. Ні на балачку, ні на пісню його при цьому не тягне. Мовчки їсть, мовчки наливає, мовчки п'є, лиш повітря носом голосно всапує. Навіть по хаті не роздивляється. Упреться поглядом у стіл і не підніме його, доки не піде.

— Думка олії завтра забити, Нестеровичу... Одлучитися б якось треба,— скаже господар після учти, проводжаючи Яву до воріт, і забігає поперед нього, щоб хвіртку відчинити.

— Завтра — ні,— дивиться Ява у зоряну височінь, і зорі йому двояться і трояться від пригощання.— Завтра всім скиртувати сіно. У вівторок поїдеш.— І, не попрощавшись (це означало: годі й того, що я тебе в олійницю пускаю), іде додому спати.

Були в селі й такі, що не знаменувалися до бригадира. Про таких Ява думав похмуро-насмішкувато: "Горді. Ну й їжте свою гордість!" І коли хтось із отаких звертався до Яви у якійсь там справі, він одказував, повільно заплющивши очі:

— А я тут — хто! Я тобі тут нуль без палички... Іди до голови. — І так само повільно розплющався, дивлячись не на прохача, а крізь нього.

І от сьогодні Яву мають судити. Хоч і не справжнім державним судом — товариським, але ж прилюдно, перед недавніми ще запобігайлами. (Взимку Яві виповнилося шістдесят, і він вийшов на пенсію, хоч голова колгоспу вмовляв лишитися). Біля клубу на фанерному щиткові для кінореклами висіло оголошення, що його склав сільський кіномеханік — він же й завклубом, і баяніст, і писар по гаслах — Мишко Чирва. В оголошенні, виконанім густим фіолетовим чорнилом, сповіщалося:

УВАГА!!!

В НЕДІЛЮ О 18.00 У ПРИМІЩЕННІ С/КЛУБУ ВІДБУДЕТЬСЯ ТОВАРИСЬКИЙ СУД НАД Я. БРУСОМ ТА ПОТЕРПІЛОЮ БОРОЗНЯК МОТРЕЮ КІНДРАТІВНОЮ.

ПІСЛЯ СУДУ —ТАНЦІ.

У неділю після полудня до клубу почали сходитися люди, здебільша старі, бо молодші були ще на роботі: вибирали буряки, допасували череди на осінніх луках, а голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, директор сільської восьмирічки, ламав з учнями кукурудзу в полі. Старі сунули помалу, спираючись на ціпки, довго, мружачи незіркі вже очі, вичитували по літерах оголошення і розсідалися на довгій лавочці під стареньким сільбудом, поскладавши на ціпки висушені сонцями та вітрами руки. Товариський суд був у селі вперше, і ніхто із старих достеменно не відав, що воно таке.

— Думав, думав я, а й не второпаю,— шамкав дід Свиридон Мишлик, у якого жив на шиї вічний фурункул і гнув її набік.— Сказано: товариський суд. Виходе, що Ява і я — товариші...

— Атож! — дивився кудись понад ціпком маловидющими, в сльозі очима Павлентій Шкурпела, Свиридонів одноліток.— Ти, як молодший був, то косив, а він..: хекав. Знаття, товариші...— І засміявся, кахкаючи, мов старий безголосий селезень. Далі закашлявся з булькотом і писком у грудях і вмовк, щоб снагу до зборів приберегти.

— А що, хіба в городі тепер суду вже нема? — беззубо допитувалася у мужиків бабуня Вухналька, найкраща в районі (а колись у повіті) шептуха і костоправка.

— Є, бабо, суд і в городі,— тлумачили їй.— Тепер два буде! Два, кажу, бабо, два! Стала чутка — скоро судді по дворах ходитимуть... Прийдуть та: "Ану, бабо, признавайтеся, хто Семенові Вузькому ногу склав позаторік, що він і досі в колгоспі кролів краде та по чвертки в лавку галопом бігає,— ви? То платіть, бабо, штрах! І за ногу, і за кролі!"

І реготалися.

Бабуня Вухналька злякалась, зігнулася на лавочці ледь не до землі і кутуляла, кутуляла гостреньким підборіддям, безтямно дивлячись у землю.

— Чуєш, прийдуть і скажуть: ану, бабо...

І ще дужче реготалися. Доки не набридло.

Над захід сонця приїхали з поля машини, привезли до школи учнів і голову товариського суду Миколу Миколайовича Матяша; проскочили мотоциклами один за одним механізатори з польового табору, а Мишко Чирва увімкнув радіолу — як на вибори, чи свята, і вона зарепетувала на все село, оглушивши старих.

— Везуть! — сказав хтось.— Ілько бабу Мотрю везе! Усі, хто був біля клубу, заворушилися і напружили зір.

Ілько, рідний онук баби Мотрі Борознячки, "постраждалої", забачивши людей, ще віддалік почав пригальмовувати машину і підкотив до клубу повільно. Він висадив бабусю, слабесеньку, господи, як павутинка, взявши її на руки і поставивши на землю, мов дитя. Затим підвів до лавочки — вона тихо постогнувала — і посадив скраю.

— Здрастуйте, люди добрі,— немічним голосом мовила Мотря до всіх і вклонилася великою, закутушканою чи не десятком хустин головою так, що лише очі було видно.

До неї підсунулися, підступилися з усіх боків — і мовчали. А вона попросила:

— Скажіть... хай оте не грає, бо головочка ж моя... розпадеться, розколеться, недоколена...

Але Мишко Чирва сам побачив бабу Мотрю з віконця кінобудки і вимкнув радіолу.

— Бабо, ось послухайте, що я вам скажу,— нахилився до Мотрі Сьома Кухта, лавошний вантажник і знавець усіх законів.— Ви, бабо, от що: сходіть зараз... або хай Ілько підвезе вас до лікарні, і хай вам знімуть експертизу з голови. Ми того гада полосатого в тюрму упечемо!

— Та, може ж, воно, сину, й само... без тієї спертизи загоїця... Я подорожнику приклала, ватки...

— Експертиза — це не лікарство,— пояснив Кухта,— І не уколи. Вам тіки рану обміряють і довідку дадуть про побой.

— О-о-ох, ні, сину, не хочу,— захитала головою баба Мотря.— Воно й так пече... а як ще мірятимуть... Може ж, воно й само перестане... Я ж і подорожничку приклала...

Сьома розсердився, закурив і сказав:

— Гад полосатий. Зайняв би він мене! — І повів худими гострокостими плечима.— Зайняв би він, чуєш, мене!

А до клубу йшли і йшли люди, з усіх кутків села, навіть з хуторів, що тулилися до нього,— гуртами й гурточками всі, хто був удень на роботі, ішли, хоч дома не впорано, і не повечеряно як слід, і діти самі зосталися... Хай. Адже судитимуть не когось там, а самого ЯВУ!!!

Один по одному пройшли в клуб, не зупиняючись коло людей, заклопотано-зосереджені (як і личить суддям) члени товариського суду: завідуючий кооперацією Тельнов у військовому галіфе офіцерського крою і цивільному кітелі; за Тельновим сердито процокотіло підборчиками по цементованих східцях молодюсіньке й ловке дівчатко Соня Касян, ланкова-передовичка з орденом "Знак Пошани" (брівчата Сонині були так по-дитячому нахмурені, так гнівно тремтіли, що сторонній подумав би: новеньку прокуроршу прислано); за Сонею пройшов і директор школи, голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, людина чемна не лише за обов'язком, а й за вдачею: він розкланювався до всіх особисто.

Суддів не дуже дарували увагою — всі ждали Яву. А коли нарешті забачили його ще за мостом, умовкли як один.

Ява йшов не сам, а зі своїм товаришем і таємним радником Іваном Івановичем Шпугою — драмгуртківським суфлером, вічним колгоспним об'їждчиком, а нині пенсіонером. Шпуга говорив дуже швидко і дуже чітко — як стукоче дятлик на сухім дереві, за що його прозвали Ваня-Ваня. Він був не тільки добрим суфлером, а ще й дивитися вмів за гріхами людськими, як ніхто в селі, а може, і в цілім світі. Навіть зараз, коли гріх перестав бути насущним для односельців Вані-Вані, він не забув свого другого після суфлерства ремесла. Стоїть біля свого двору і водить голівкою (дятлячою) сюди-туди, сюди-туди, так само швидко, як і говорить. Іде з лавки жінка, пудить повен кошик з хлібом і ситром, здоровенька, грудаста... а Ваня-Ваня пильно мружить на неї око, і йому видається, що там, під плюшкою, в неї не груди, а торбинки з житом чи буряки.

— Ти-багато-не-балакай-з-ними, а-мовчи,— стукотів Ваня-Ваня, задираючи голову до Явиного вуха,— Скажеш: ненарошне, спересердя. Незчувся-й-як, Нерви підвели.

Ява заплющився повільно і сказав:

— Знаю.

І знову розплющився, і нічого більше не сказав, а дивився на люд біля клубу.

1 2 3