"Кізонька"

Тютюнник Григір

На п'ятдесят сьомому році життя Степан Секремент розійшовся з жінкою. Сталося це, можна сказати, через дурну оказію. Пішов якось над вечір у лісосмугу недалеко від села вирубати держак до лопати — старий переломився,— ходив, ходив, шукаючи підходящої деревини, і натрапив на жінку свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером — з отих, що приїжджають щороку помагать жнивувати. Шофер чи комбайнер утік, шаснув поміж деревами — Степан не встиг навіть розгледіти його обличчя, а Дарка зосталася. Сиділа у траві на торішньому листі, притиснувши руку до розхристаної кофтини, і дивилася на чоловіка знизу вгору хмільними, аж білими від недавнього кохання очима. Степан привів її додому під конвоєм, з сокирою на плечі,— мовчки привів. А вдома, дарма, що чоловічок дрібненької породи, таки подужав Дарку, хоч вона й одбивалася по-звірячому. А коли вже подужав, то бив. Не так бив, як шарпав та кулаками розмахував. Потім метався по хаті захеканий, здряпаний, у розпанаханій на плечі сорочці, з прихлипом затягався цигаркою, ледве попадаючи нею в губи — так руки трусилися,— і вигукував, затинаючись:

— В-вон!.. В-во-он!..

Дарка, хоч і плакала, дужче від жалю до себе, аніж від болю, не злякалася, одначе, того "вон", а вмовкла, глянула на Степана ненависними, в сльозах, очима й сказала:

— Сам вон.

— Ш-шо-о?

Степан зупинився посеред хати, остовпів. А Дарка сиділа на підлозі у подраній кофті і дивилася повз нього в куток затятими очима. Потім ще поплакала трохи і додала:

— Каліч.

Якби вона не сказала так, якби хоч не таке слово, Степан, може, й стерпів би, і простив, як, бувало, раніше. Він і раніше знав за жінкою прогрішки. Щоправда, на гарячому не застукував, як оце, а люди переказували. То вона йшла з райцентру з якимсь гевалом, бачили, йшла від обідньої нори до смерку, хоч райцентр ононо на пагорбах ("Автобуса не схотіла ждати, от і йшла... Що ж тут такого?"); то дерево у лісництві рубала та одлучалась з лісником на часину ("Води ходила пити під Броварську гору... Що ж тут такого?"). Вона вимовляла оте "що ж тут такого?" не винувато, а з презирством, навіть сміялася отаким собі коротким робленим смішком і мружила очі мимо Степана,— ще ясні, жаркі ще й тупі від цього жару. Степан уже давненько не пробивав своїм поглядом тієї гарячої тупості в її очах, лише розмахував кулаками після кожного її зальоту дівоцького й вонкав. Але раніше Дарка не казала так, такого кусючого слова. Взагалі нічого не казала, крім свого презиркуватого: "Що ж тут такого?", і Степан, випивши після сварки, подобрішавши, розм'якнувши, гордий зі своєї влади над жінкою, виголошував їй прощення — урочисто, велично, як султан якийсь.

— Живи! — тицькав пальцем перед себе і трохи вгору, широко водив рукою з боку в бік, ніби показував неозорі свої маєтності,— і в хаті й поза хатою: ліжко, шафу з одягом, рушники з голубами на стінах, паперові квіти у зеленій пляшці на столі, телевізор, два велосипеди, старий і новий, хлів з коровою і телицею, хлівець з кабаном, колодязь на дві корби... — Живи! Тільки... Щоб була мені шовкова! Щоб глухо мені було, як... як у танку.— (У війну Степан ремонтував підбиті танки).— Щоб я більше не чув отого й не бачив!.. — І лиса од потилиці до лоба Степанова голова блищала від лампочки під стелею, як у справжнього султанчика без чалми...

Степан довго стояв посеред хати, втупившись у Дарку,— ждав, що вона ось зараз підніме на нього благальні очі і заплаче покаянно, але Дарка так само затято дивилася в куток.

— Значить — отако? — сказав Степан, і губи йому жалібно сіпнулися.— Значить — я вон? Я — каліч. Ага... Ну, що ж... Тоді зоставайся лавка з товаром! — Степан заметушився, поліз у шафу, вхопив навіщось нові Дарчині чоботи, вихідний свій капелюх капроновий, подушку й кинувся до дверей.— Ти ба! Виходить, то я качався на листі?.. — Коло порогу він замикався, занишпорив по кишенях, шукаючи сірники, знайшов, креснув похапцем, прикурив.— Тоді на чорта мені така ти здалася!

— На чорта цеп, а, на тебе вірьовка,— сказала Дарка мстиво. Мстиво за те, що отак по-дурному вона вскочила. І знову заплакала зозла на себе, на свою промашку.

Степан вибіг і хряпнув дверима так, що вони підскочили, одчинилися навстіж, і знадвору потягло прохолодою. Ніч уже була.

Тиждень Степан жив у лісі коло річки з якимось приїжджим рибалкою. Копав йому черв'ячки у березі, вчив, як ловити сомів уночі, спам разом з ним у палатці, скраєчку, на своїй подушці, варив юшку, бігав на хутір по "продухту", а ввечері при багатті дивився з-під лоба на вогонь і розказував про Дарку.

— Вона молода в мене ще... їй ще тільки сорок дев'ять і два місяці, а мені оце восени п'ятдесят сім буде. Звісно ж, підтоптаний... Ну, як на іншу, то вона б мені, хоч і лисий там, і все — ноги мила б... Я хати вкривать умію так, що ніхто так не вкриє. Залізом. Кружева всякі виріжу — на веранду, на гребінь, на ринвах теж. Не хата стоїть, а мадістка. Мою роботу здалеку впізнаєш. Гроші є... А що? Покрити хату зараз дві, а як велика, то й дві з половиною сотні коштує. Під тверде залізо, під м'яке — там ціни всякі... Молода вона в мене ще — от і заграла журавля... Губи червоні, щока червона, тіло, як отой чобіт...— Степан кивнув на Дарчині чоботи, що лежали під палаткою і полискували від вогню,— блищить... Того вона і басує.

Рибалка приїжджий ледь посміхнувся до багаття, непомітно, делікатно посміхнувся.

— Любите ви її.

— Оце ви точно попали! — тицьнув пальцем у рибалку Степан.— Тут ваша правда.— Степан замовк і похнюпився. А в голові бухкало: "Каліч... Каліч... "

Рибалці було шкода дядька, хотілося йому якось допомогти, і він сказав:

— А ви знаєте що? Ви пошукайте в ній щось таке... Ну, як би вам сказати... Погане щось у ній знайдіть. Пригадайте, приміром, якийсь недолік за нею. У всіх людей вони є. Ну там, як вона ходить, їсть, позіхає, сміється, чхає... Щось таке. Рису якусь негативну. Це підніме вас над нею, дасть вам перевагу, і тоді вам буде легше.

— Нема в неї нічого поганого! — сказав Степан швидко, не думаючи, і очі йому блиснули при вогні.— Нема!.. — Він знову втупився у багаття і промовив у задумі: — Молода вона в мене ще... А може, я здурів...

А якось на шостий чи сьомий день прискочив до річки на велосипеді хлопчина, Ванько, синок Дарчиної сестри. Взимку Ванько ходив до школи, а влітку підробляв у колгоспі — бігав кур'єром з ранку до вечора. Ванько поздоровкався захекано, видно, крутив швидко.

— Хух! Насилу знайшов нас, дя!

Степан саме куховарив у вихідному своєму капелюсі, бо сонце припікало в лисину. Коли забачив Валька, у грудях солодко щемнуло: "Прислала кликати..." — і спитав, устаючи назустріч племінникові:

— Що, Ванько, дядька шукати потурили?

— Угу,— труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька.— Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора перекривати: залізо нове привезли.

Степан насупив брови.

— А більш ніхто нічого не казав?

— Ні, дя...

Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не обертаючись до Ванька, сказав:

— Передай голові, що не прийду.

— Чого, дя?

— Того, що... раз вони зі мною так, то і я з ними так.

— Хто, дя? — не зрозумів Ванько.

— Усі вкупі. Я їм там тільки для роботи й нужен... був. Тепер хай оті приїжджі вкривають.

Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.

Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:

"Помагальщики, секрремент!.. "

Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.

А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село.

Було дуже поночі, хмари позасмолювали усі до одної зорі в небі, дерева в лісі злилися в чорне, тільки подушка біліла у Степана під пахвою.

"Укрию гараж,— думав Степан, придивляючись до тьмяної смужечки стежки під ногами,— це карбованців п'ятсот, не менше. Куплю якусь хавіру, хоч дохлу... Хе! Отак: своя хата як дзвін стоїть, а ти, Степане, тиняйся глупої ночі лісом, як бездомний пес!.. " — І його раптом так ошелешила ця думка про себе як про бездомного пса, що він зупинився, гехнув Дарчиними чобітьми об землю і вилаявся вголос:

— От же ж гадюка!

Тоді навпомацки познаходив чоботи, затис під пахвою і рушив далі.

Він досипав ніч у колгоспній плотні на верстаку, поклавши під голову чоботи, а поверх них подушку.

Невдовзі Степан і Дарка ділилися.

Власне, ділився не Степан — він навіть не подумав про це й разу,— а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий, приїжджий з Донбасу чоловік— щось таке було в нього зі здоров'ям, що лікарі нараяли йому жити в селі,— і Дарка. Голова усміхнувся до Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка дивилася у вікно.

— Радчич Степан Силович? — спитав голова і заглянув у якийсь папірець. І ще раз усміхнувся, простіше.— Я, самі розумієте, не всіх людей у селі ще знаю.

— Так точно,— сказав Степан.— А що?

— Тут, бачте...— голова подивився на Дарку, затим на Степана,— ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити спільне майно і розійтися...— Голова помовчав.— До речі, ви розписані?

— Були колись розписані, та розписку загубили,— криво посміхнувся Степан. І спитав у Дарки, так само криво посміхаючись: — Чого це тобі так приспічило ділитися? — Всередині йому — у

грудях, у животі — все здригалося, наче він перемерз.— Боїшся, що твоїх отих од нашого з тобою хліба гикавка нападе?

— І тобі одгикнеться, брешеш,— кинула Дарка через плече й ще крутіше одвернулася до вікна. Вона була в новій кофті строкатій, зап'ята святковою квітчастою хусткою, низько, і через щоку, мовби в неї боліла вся голова — страдницьки, печально, по-вдовиному зап'ята.

Степан це помітив, крутнув головою, аж у горлі йому щось писнуло: "Ну й проява ж!.. "

... — знатимеш, як руки простягати на живу людину, навік запам'ятаєш.

— Товариші! — голова легенько постукав пальцем по краєчку стола.— Ви ж у сільській раді, а не... посеред вигону. Прошу до порядку.

Дарка повернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі лясонуло: — Та не було ж нічого такого, товаришу голова! Нічогісінько ж не було, Ну йшла з чоловіком разом з роботи, з поля, лісосмугою йшли...

1 2 3