Чудовий був і менует та гавот, де танцюристки виступали в напудрованих перуках та "паньє". Непогана була й обов'язкова "русская", що цього разу мала комічний деталь: бояринями в кокошніках і душегрейках були, як на сміх, всі до одної німкені, бо ж ніхто, як вони, не надавалися так на "русских красавиц": високі, поставні, круглолиці, з обличчями, як кров із молоком, та рухами "плаваючих лебедів".
Але й на тій пробі виконали інститутки тільки деякі, вже вивчені точки. Дальша частина програми ще тільки творилася. А тому після обіду, замість вести на двогодинний прохід, зганяли "фігуранток" і "солісток" до великої зали. Та перша, маленька, безвиразна й безбарвна жінка, що видавалася тільки додатком до рояля, а не окремою істотою, покірливо вибивала на клавіятурі день у день ті самі мелодії, а Марія Федорівна, переплітаючи свої вказівки та завваги добірною лайкою й ущіпливими дотепами, відбивала такт долонями:
– Раз-два-три... Раз-два-три... Ізо, не став же ноги по-коров'ячому. Раз-два-три... Ваше преосвященство, Василевська, звольте ласкаво прислухатися: це ж гавот грають, а не "іспола еті деспота" вам співають!
– Ну, досить уже "отарного" танцю... Солістки!
Та перша жваво розсипала на роялі блиски та іскри "тореадора й іспанки". Бо ж: "Балетний виступ без еспанських танків – однаково, що стіл, обслужений без соли!"
Зацокотіли кастаньєти: "іспанка" Мальчевська заточилася перед "тореадором" – Мариною Данильчуківною. Ті, що не танцювали, могли сідати на лавках попід стінами. Несподівано погляд Марії Федорівни впав на обличчя Ноель і вловив на ньому щиру посмішку.
– А ти, сонна одаліско, чого зраділа? – Марія Федорівна "тикала" всім вихованкам і всім давала додаткові прізвища. – Ну, кажи, чому смієшся?
– Смішно ж, Маріє Федорівно, бачити, як Марина тримає кастаньєти!
– А що ж так у тім тебе втішає?
– Бо ж вона тримає їх, як гітана, а тим часом зображує торера. До того ж чоловіки чи парубки ніколи не підносять кастаньєтів таким рухом над головою, бо то рух тільки жіночий. А крім того, Марина відбиває "хоту"...
– Чи бач? – здивувалась чи розгнівалась балетниця. – В якому ж це університеті ти таких мудрощів набралась?
– На кожній "плаца", у кожному "патіо", на всіх вулицях це можна бачити.
– Де, де на вулицях – у Києві чи в Кобеляках?
– А хоч би у Сан-Себастьяні, або в Сан-Хосе. Також і в Піренеях на кожнім ярмарку повно гітан...
– Ах! Ну, то ти так і говори! Я ж забула, що ти в нас "знатная іностранка".
Біографія Ноель була відома й Марії Федорівні, як і всьому інститутові.
– У-гу-у! – протягла ще раз Марія Федорівна й продовжувала, – раз-два-три... Раз-два... – І нагло урвала та вже зовсім поважно звернулася до Ноель: – А може, й ти вмієш якийсь із тих танців?
За хвилину Ноель уже показувала вчительці, як бере в руки кастаньєти "християнка", а як "гітана", а потім під звуки балету з "Кармен", не знаного в інститутських стінах, кинула цілий жмуток рухів і постав, що зілюстрували "малагенью", "севільяну", "фламенко", "халео". Марія Федорівна вже не лаялась і не злосливила. Зміняючи один танок на другий, зупиняла вона Ноель і сама робила кілька танкових кроків, бажаючи поправок, немов вони змінили ролі. Скінчалося тим, що вчителька почала цілувати Ноель і оповістила:
– Годі з "тореадором і іспанкою". Цієї каші не буде. А на еспанські танці підеш ти, Ноель, з "хотою". Маємо чудову музику Гліпки, що її всі знають...
І так Марія Федорівна, сама того не знаючи, робила для Ноель велику послугу й давала їй повну сатисфакцію, бо поручила танцювати перед царицею ті самі "кафешантанні" танці, за які мадам Рапне грозила отій "дивовижній монастирці", що "деморалізувала" своїх подруг, вигнанням з інституту. До речі згадати тут, чим скінчився тодішній напад мадам Рапне на Ноель.
Директорка, діставши інформації від класової дами, повідомила нерідну матір Ноель, що її пасербиці грозить видалення за недобру поведінку. Мачуха ж дівчини, шляхтянка з Галичини, вельми енергійної вдачі, як і цілий її "войовничий" рід, замість відповіді, сама приїхала до інституту.
На її домагання зібралися в директорки всі "компетентні у тих справах" члени інститутського начальства. Коли мачуха почула, що всі обвинувачують Ноель "у занадто вільній поведінці", відразу згодилася, щоб ту "дівчину звідсіля забрати".
– Але на тому справа не скінчиться. Я буду приневолена подати до преси, що ваш інститут уміє так основно псувати дівчата в короткому часі, що покірлива, тиха, побожна й слухняна дівчина, взірцево вихована в монастирі, моральна в найменших дрібницях, – стає небезпечна для моралі инших. Гадаю, що мені, як її нерідній матері, дадуть віру, бо ж я, мачуха, не маю чого за неї особливо заступатись. А крім того, я спробую на ту справу звернути увагу, може, ще компетентніших осіб, як тут приявні...
Коротко кажучи, вислід тієї "милої" розмови був такий, що Ноель і надалі залишилася в інституті. Про "хоту" ніхто ніколи не згадував, але її товаришкам і вчительському зборові наказали пам'ятати, що дівча "виросло під зовсім иншим небом, ніж те, до якого вони тут звикли". До того ж, ще й здоров'я Ноель із весною дуже погіршало, її остаточно примістили в окремому покою в інфірмарі. Так стала вона інститутською самітницею.
Інститутський лікар д-р Артур Шефер оглянув хвору й вислухав її. Між иншим, креслив їй лінії на плечах та грудях. Коли ж дівчина вийшла з його кабінету, махнув рукою.
– Може, до кінця науки в інституті ще витримає. А далі – то вже не наша річ.
– Хіба ж таки й справді так серйозно? – захвилювалася добросердна Юлія Миколаївна, лікарська помічниця – "старша сестра". Вона жаліла кожне молоде життя й усіма способами намагалася зберегти його. – Але ж можна ще спробувати, докторе...
– Сестричко! – перервав її мову лікар, – що спробувати? Які можуть бути спроби побороти систематичний абсурд? Та й не один! Цілу низку класичних абсурдів, що з них складається вся тутешня система. А найбільший – це наш інститутський статут, взорований на давнім, зложенім ще мадам де Ментенон для виховної жіночої установи у Франції. Відомо ж, що, "что русскому здорово, то немцу смерть". Але ж ця думка залишається правдива, коли її відвернути. Подивіться самі... – лікар почав вичислити характеристичні своєрідності інститутського життя. Згадав насамперед одежу: важкі, камлотові сукні з таким декольте, що з нього мусять виступати плечі "на два сантиметри". Прикриті ж вони тільки батистовою пелеринкою. Тим часом у клясах по кожній лекції відчиняються усі вікна, незалежно від того, скільки ступенів морозу надворі. І на наукою раз у раз "провітрюють" усякі помешкання, а між ними й спальні, які потім ніяк не можна нагріти. Видима річ, що все те було б добре для Франції, особливо для її тепліших країв. Далі спинився доктор на укладі лекцій та щоденних праць. Дівчата мусять щодня просидіти по 10 годин на одному місці. Бігати, кричати, скакати на перервах їм не дозволяють. Можуть вони тільки поважно проходжуватись. Замість руханки й вільних танців, щоб бодай трохи зменували б дошкульну недостачу руху, – балетні вправи з безконечними ходами, поклонами, "позиціями", "шассе-круазе", "глісадами", мало не "пуантами". Далі – їжа. Напричуд несмачна й нераціональна. Зовсім природно, що діти її їсти не хочуть, а натомість напихаються всякими солодощами.
– Коротко кажучи, – щиро обурювався лікар, – і для здорової загартованої дитини, все те – велика й тяжка проба. А ця ж – із сонячного Провансу, де вона звикла не тільки до сонячного тепла, але ж і до теплого усміху, до ласкавих облич черниць, що навіть у чорній рясі ніколи не тратять життєрадости, бо ж їм немає чого журитись. І от, цю дівчину привозять у холодну, сіру казарму, вчать "ставати в ряд", їсти нестравні "пиріжки" й товаришувати з людьми, що вважають за ідеал пристойности "тільки те, що трохи нудне", а за "хороший тон" – ніколи ні з чого не бути зовсім вдоволеним, пристосовуватися до психології людей, що... ну, що починають свій день прополіскуванням своїх кишок гарячою водою, званою "чаєм", "русскім чаєм", чорт би його взяв! Ні, ця дитина ніколи не навчиться "тужити за недосяжним" і прямувати до "туманних ідеалів". Кажу вам, сестро, ця дівчина мусить умерти не від туберкульозу, а від того, що вона тут без коріння, вирвана зі свого ґрунту й пересаджена в цілком чужий. І тому вона й сама всім і завжди – чужа, чужа й одинока, самітня. Так чим же їй поможете?..
Юлія Миколаївна сперлася па стіл, її втомлене й зів'яле обличчя порожевіло. Трохи звогчені очі заблищали. Докторове порівняння Ноель із рослиною без коріння викликало в глибині серця несвідомий образ хирлявої пеларгонії в засохлому вазонку, що, може, в садку, на світлі й у теплі, була б помітною "кольоровою плямою"... Чи ж не така й вона сама? Не усвідомляючи собі, кого якраз їй жаль – себе чи Ноель, схвильовано запитала:
– Але ж, Артуре Олександровичу, є ж якийсь спосіб?
– Гм... Ну, є. Аж два! – різко, як це буває у добрих із природи людей, відрізав лікар. – Перший: зробити з цієї дівчини тверду суху єгоїстку, що цікавилась би тільки своєю власною особою, а ніколи інікому не дала б і частиночки свого серця. Бо ж тут для неї дружба – розчарування, непорозуміння, коротко – трагедія. Або…
– Або? – підвелася голова сестри, зв'язана білою хусткою. – Або другий: порадити їй, щоб не зважала на ввесь тутешній порядок: на "товариство" з його традиціями, тоном і забобонами та опінією громадянства. А передовсім не зважати на власну родину й із "кисейної баришні", на яку її дресують, перетворитися на одиницю, що знає, чого хоче, але не має нікого, на кого могла б покладатися, крім себе самої. Це – моя прогноза для неї. Коли ж вона не схоче жодного з тих двох ліків, то ви, сестро, що сприяєте їй, будете проводжати на цвинтар її труну. Так! Бо вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечі, з душевного холоду, з недостачі душевної поживи. Одне слово, як рослина без коріння...
Ноель остаточно перевели із загального помешкання до окремої "рогової" кімнати в шпиталю, де вона мала постійно проживати. Був це запасний покій, що його тримали на випадок масового захворування інституток. Тому й він майже завжди стояв пусткою.