Шевченко бо в трьох різновидах був неодмінно присутній в рославицькому домі. Дехто, з невідучих, гадав навіть, що Тарас Григорович належить до роду Рославців. В шапці і в кожусі, з кволо повислими вусами, він глядів із стіни, в кабінеті Василя Михайловича. З такими ж вусами, лисіючий з високим чолом, вже літній, із сумним посміхом він перебував у вітальні, над канапою, вмаяний рушником. Але Олелько любив найбільше той третій портрет, на якому Тарас Григорович був ще зовсім молодим. Із свічкою в руш він сидів біля столу, за ним вирили хмари, свічка кидала на його обличчя жовто-малиновий відсвіт, чоло було опоке, ясне, над ним буйна чуприна. Так, це був натхненний поет, який тільки що зривався до орлиного лету. І таким він був Олелькові наймиліший. Олелько з дитячих літ знав напам'ять уривки його віршів, книгу або читано часто й при всякій нагоді і кожний вибирав свій знайомий, улюблений твір: економка над усе воліла "Катерину", що її читала Олелькова мати рівним, розповідним голосом; тітки кохалися в "Тополі" й "Причинній"; дідусь умів палко і по театральному читати "Гамалію", "Івана Підкову", але найкраще читав Олельків батько й то дрібні вірші — як хочби ті, що починалися словами "Мені однаково" чи "Огні горять", вони западали як зорі в глибокий яр; речення карбувались у пам'яті раз назавжди і їхня влада над людьми була довгий час для Олелька невиясняльною. Та й ніхто не старався це пояснити, ця влада була заснована раз і до віку.
Згодом, коли Олелько одну за одною проковтував книги, виструнчені в золочених палітурках по етажерках і шафах, коли увесь будинок сповнявся знечев'я брязкотом Вальтер Скотового Айвенго чи Квенті на Дорвада, коли вбігали, висвічуючи рапірами і гаскон-ським дотепом "Три Мушкетери", коли хотілось плакати, читавши Дікенсових "Давіда Коперфільда" або "Миколая Ніклбі", коли зловісно промовляла, шеле-віючи важким брокатом сукні леді Макбет і схрещували мечі Генрихи і Річарди, реготав шалапут і мочи-морда Фальстаф, його "Кобзар", немов знаючи, що треба перечекати, книга з ілюстраціями Сластіона, лежала статочно на столі у гостинній, де кожний міг розгорнути її навмання і прочитати те, що вчило його жити і діяти.
То ж було радісно цієї провесни повернутись до Тараса Григоровича як до давнього знайомого і вчителя, він тепер з'являвся зовсім іншим, ще ріднішим, ще глибиннішим і ось у відсвіті розчахнених блискавиць так проникливо і дзвінко промовляли слова:
... і найшли зелену хату і кімнату у гаї темному, в лугах, в степах широких і байраках крутих глибоких...
Олелько задумався, в чому саме була крилата, громова сила цих тихих, звичайних слів?
Буря минала і ставало ясно від зненацька повеселілого дня, від тремтіння прозорих краплин на обважнілих вологою бузкових гронах, від срібних калабань удворі. І будинок оживав, всі зривалися і гомоніли, бігли на волю, в сад, у подвор'я, дзвенів посуд,
скрипіли раз-у-раз двері у кухню, у сіни, у комори, у вітальні сміялися і обривали мелодію на клавішах роялю, собаки з мокрющими лапами радісно скиглили і спиналися і вигинали спини, на тому дворі дітвора виспівувала:
Весно ж наша красна, Що ж ти нам принесла?
Дівкам гуляннячко, Хлопцям ораннячко. Бабам по платочку, Дідам по кийочку.
Олелько і собі вийшов на подвір'я, подивитись, що інші домашні роблять: старі тітки-приживалки вийшли із свого флігеля і вигрівалися у сонці наче сови, дідусь-полковник роздобарював на ґанку з кухарем, либонь замовляючи свої улюблені страви на вечерю, Оксана Олексіївна сиділа під каштаном і стишено розмовляла з літніми жінками, що приходили до неї за всілякими порадами (вона колись у Цюріху ще перед ув'язненням, студіювала медицину), тітка Катря підв'язувала до палічок троянди на клумбі, понівечені грозою і байдикувала із студентами, що покинули свій картіж, Мирослав, "австріяк", як його називали в селі, стояв біля воріт з парубками-косарями і мабуть розповідав їм про свою Коломию та Львів, про свої "Січі" та "Соколи"... Доктор Крученюк, погладжуючи чорнющу бороду, почерез свої окуляри позирнув на Олелька і спитав: "Ну й що ж, молодий чоловіче, як ся маємо і як живемо? Що нового чувати в королівському замку Ельсінорі?" Це було його стереотипне, докучливе і недотепне звернення, яким він постійно вітався з Олельком і яке йому завжди неприємно нагадувало, що до нього все ще ставляться як до жовтодзьобого молодика.
У себе, Олелько подивився в дзеркало: справді, його обличчя було відбиттям якоїсь брунчіючої в ньому тривоги, бліде, з легким огаром, з неспокійними очима, постійно задивленими в нетутешні світи, може в чорну прірву тієї заклятої криниці в Коло-дяжному урочищі, між старими дубами, де сповза-ються вужі до своєї царівни, з очима, що зраджували його нез'ясований, терпкий неспокій. Адже він був тільки що в передсінку життя, тільки що на порозі найчудесніших досвідчень, його туга могла за мить стужавіти крицевою силою, шо крилить най-кволіших до найяскравішого подвигу; та — оця думка про неодмінний подвиг, нехай ше зовсім неокресленого змісту, докучала як кажан, що іноді бився в шибки його кімнати; найважливіше було найти плян до того подвигу; недаремно пан Крученюк говорив, що молоді, мовляв, треба вимріяти світ. Остаточно, це мало й свою назву — романтизм. Олелько навіть пишався свідомістю того, що й він — романтик.
Дим ішов у синю вись. Пахло, аж вдаряло резедою, розцвилим жасмином. На доріжках, у саду, пер-лились люстра вологи. Йти попід деревом і воно стрясало бурун крапель; сад став ще густіший. Дерлися коси, дроздики, вовтузились чижі й цінцьо-брюшки. Біля куреня в саду, на колодці, поряд з дідом Силою сиділа Мотря. Олелько спалахнув, вона засміялась.
Біля куріня — стиха дзвеніло сонце, що вийшло зза снігових хмар. Тиша тишенна, тільки бджоли гудуть над квіттям, над кущами агреста й малинником. Дід Сила дер лико й, блимаючи хитро з-під ока на Олелька, продовжував монотонно:
...й от знацця, як того Ставра турський цар Мага-мет посадив у тюрму, то його жена, тая Василина й думає,як би його та виручить. Обрізає вона собі волосся, одягає парубоцьку одежу і виїзжає а гори кругом високії, ліса дрімучії — Кавказ називається. Сама на коні і за салдата перебрана: ружжо, піка, шабля, все чисть-чисто. Приїхала вона до царя Магаме-та, (а вже знає, що її Ставро ось такенними ланцюгами, сказать кайданами, до височенної скали прикований, рида-плаче гірко). Ти, кае, до Магамета, ви-ньон нашому індійському государю подать, цілих дванадцять літ не платив, дак тепер, просимо, плати. А як ні, кае, то тобі наш государ все твоє царство знічтожить. І ще, кае, хочу, щоб ти мені свою дочку оддав. Цар напудмвся й питає дочку: будеш, кас, мене виручать, підеш за цього парубка? Л дочка кае, та як я, тату, кае, за його піду, як він —— женщина, хіба не бачите, як утінкою ходе? Цар турськиіі не в тім'я битий тоді собі галас, даваіі я його на еі замен возьму, хто ти такий. Покликав що найдужчих своїх сал-датів, по два сяжні завбільшки та й велить їм з тим салдатом боротися. А тоіі парубок як узяв одного-другого попід кольки та як жбурне їх лобами ід землі, так зразу іі духа випустили. Цар, брате мій, аж заплакав, що йому таких людей побив...
А то не парубок був, а дівка, вкинула Мотря.
Звісно, що дівка, але це ми знаємо, а турський цар того не знав. А лучче сказати — молодиця. Ну й що ж — загадує тепер цар їй інше. Поставили дванадцять самих луччих стрільців, які були в турецькому царстві, принесли, розумієш, стрільбу на дванадцять зарядів, а цар тоді кае, ануте, хлопці, стріляйте, кае, он в того дуба, чи дострілите. А дуб може на яких дванадцять верстов, на такій горі Арарат стоїть. Ось тоді той парубок, а лучше сказать молодиця як гахне з тої гвінтовки, дак тут дуб і розчахнувся навпіл. Ну, нівроку, кае цар. Давай кае — погуляємо в шахматні королі. Сіли — гуляють. А Магамет, треба сказати, самий лучший гравець в тії королі. Та, куди там — молодиця шах-шах і в дамках. А ставка у їх така: як цар виграє, то вся подать буде йому дарована, а як програє, то молодиця всьо його царство-государство забере. Зажурився цар, плаче.
Шкода йому царства, завважила Мотря.
А ти що собі думаєш, не шкода? Там. брате мій, у нього в одних льохах добра може на тисячі карбованців. А збіжжя всякого, а худоби, то не злічиш. Тільки свиней вони не тримають, бо у них віра така — все їж, а сала ані в зуб. Ну, нічого. От тая молодиця й кае: не хочу я твого царства-государства, а от віддай мені лучче Ставра, шо ти його в плену тримаєш. Цар собі думає: грець з ним, з тим Став-ром, покликав старшішого, дав йому ключі, щоб одім-кнули. Поліз старшіший на скелю, розкував Ставра, а йому вже орел, розумієш, тіло до кості шматував. Худий та жовтий виходе той Ставро, не пита, хто той хлопець і чому він його визволя. Не пізнає, та й годі. А тоді молодиця заходить в шатро, скида з себе салдацьку вдежу, одягає корсетку, а на голову кимбалку плахту виходе: а що, кае, пізнаєш? Дак ти дружинонька моя, кае Ставро й слізьми заливається. Тільки де твої коси русяві? А я, кае тими, кае, косами тебе з тюрми витягла. І повертаються вони знов до Магамета, а там сміху з нього, просто животи рвуть. А що кае його дочка, не казала я вам, тату, дівка, а-не парубок, он як утінкою ходе. Ну, сюди, туди, поставив їм цар могорич, балюють, брат ти мій, і от іменно з того часу, індійський государ ніколи з турським не воює. А все тая молодиця так спорядила. Тіки ніхто про це не знає.
Та то казка, — сказав Олелько,™ я навіть чув десь таку саму...
Казка, казка — загримав дядько Сила, звівши брови, а що по твоєму не казка?
Мотря, як прокинувшись, потяглася, хруснула пальцями. Великі її очі світились, а на обличчя впала темна тінь од гілля.
— Там он божий чоловік прийшов, манах, дак у кухні сидить і розказує теж. Він і в Єрусалимі був і в Києві, странний такий чоловік... Він каже, діду, що в Єрусалимі така росте рожа, що цілий рік суха, аж порох з неї йде, а тіки святою водою поллєш, то зразу й розквитас пишно... Правда цьому?
Сила задумався й нічого не сказав. Автім, він усе це, може й казку говорив про себе, може нікого не зауважав.
— Прийдеш на перелаз, Мотре? Зашепотів Олелько й йому забирало віддих від спогаду про недавні цілунки.
— Не знаю, промовила Мотря й підвелась; її думки були далеко.