Голос здалека

Косач Юрій

У вітрі шпиталь св. Людвика виростав розпливчатою, сіравою хмарою, і нічні лямпки, позасвічувані на поверхах, мерехтіли спокійно та таємничо, сині, мов зорі. Була прикра осінь. Я прийшов дещо зарано і чекав до десятої в якійсь маленькій каварні. Приятель перебирав службу аж о 10-й. А ця історія взагалі мене непокоїла, я ні на мить не переставав думати про неї.

Приятель мій — в’юнкий і жартовливий швайцарець, що працював тут як практикант, так і не розповів мені до ладу всього. За останній час ми давно вже не стрівались. Я просиджував за актами Конвенту, а він складав якісь останні іспити, старався, щоб його перенесли до відділу прокажених, якими чомусь особливо цікавився. Аж учора, пізно ввечір, я, вертаючись із бібліотеки, зустрів його на сходах мого готелю. "Я саме хотів тебе бачити". Ми ввійшли до моєї діри і там він оповів мені справу, за якою прийшов.

Річ була в тому, що в його залі лежав від кількох днів чоловік, привезений з якогось більшого північного порту. Чоловік цей був безнадійно хворий, умирав. Швайцарець сказав, що смерть може наступити як не сьогодні, то завтра. Це була якась маловідома тропікальна недуга, від якої людина згоряла швидко, мов у вогні. Чоловік цей набавився її в кольоніях, де працював інжиніром. Але це не було суттєве. Коли мій приятель оглядав його, він, додумуючись, що це студент, запитав, чи не знає між товаришами якогось українця. Ясно, що приятелеві впав на думку передовсім я, і він сказав моє прізвище. "Чи ж можливо? — скрикнув недужий. — Я ношу це саме прізвище!" І справді, мій швайцарець глянув на табличку, що висіла над ліжком, як звичайно, прочитав моє прізвище, в тій самій транскрипції, з тим самим здвоєнням шелестівок. Але наскільки мені дописувала память і знання моєї, зрештою, не дуже численної рідні, розкиданої по різних закутинах Европи та Азії, я не міг собі пригадати родича з таким ім’ям, ані він, як розповідав приятель, не знав нікого із своєї родини з моїм іменем; до того говорив, що взагалі, не має ніде ні близьких, ні дальших по крові. Тим не менше, надзвичайно зацікавився мною і просив приятеля якомога скоріше привести мене до лічниці.

З уваги на те, що на другий день не було офіційних побачень, а стан мого іменника таки справді був загрозливий, приятель вирішив провести мене в залю ввечір під час свого дижуру, запевнившись мовчанням молоденьких доглядачок, з якими, як кожний молодий лікар, перебував у дружніх взаєминах та невинній солідарности супроти патрона. Інша річ, що мій швайцарець, людина безмежньо лагідна і напричуд філянтропійна, користувався у всіх особливою симпатією та довір’ям. Так що, якби навіть і нас зловили на переступленню правил, то він не мусив би суворо за це відпокутувати. На нього не можна було гніватися. Це взагалі був, мабуть, могіканин із племені тих добрих і тихих людей, що люблять робити людям послугу та приємність. Його гуманність не знала меж і часом просто дратувала. Побачивши, наприклад, на вулиці, десь у передмісті, людей, що мотлошилися, зараз біг їх розбороняти, переконував їх і не відходив доти, доки не розібрав усієї справи і не погодив ворогів, коли, ясна річ, не обірвав самий за втикування носа в чужі справи. Вичитавши в вечірній газеті якесь тенденційне справоздання репортера про практики якоїсь держави в якійсь кольонії, він ричав на все горло, він хотів перекидати світ, писав протести і збирав підписи всіх знайомих, доки його хтось не послав до чорта. Він не їв мяса, ані яєць, і милосердився над бездомними котами, так якби це були його найближчі родичі. Вся наша доба, ввесь світ наш із гарматами, газами, ґанґстерами, диктаторами, напоював його неймовірним жахом, але він свято вірив, що все це зміниться та епоха вандалізму безповоротно мине. В кожному випадку це був дуже услужливий і чесний хлопець.

Кілька хвилин перед 10-ю, стоячи під мокрим наметом якогось бару, на мокрім і холоднім вітрі, я побачив, як від собору щось котилось тротуаром, дрібне та швидке, мов дзиґа. Це був мій добрий приятель, що утулився у свій тоненький плащик, сліпав на світ крізь заімлені окуляри, обвантажений неймовірною текою, де ви могли найти все, часом зовсім несподіване в теці молодого лікаря. Разом із пінцетами ви побачили б там ґуму до катапульти для якогось хлопця-шибайголови із сусіднього подвір’я, медичний журнал, том Томи Аквінського для принагідного друга приватного теольоґа (причому мойому швайцарцеві було байдуже, на що служитиме цей дарунок: на оборону віри чи на вишукування слабих місць у ній), люльку для знайомого столяра, рисувальний зшиток для якоїсь панянки, в яку батьки вмовили талант до малярства. Все це ви могли найти в його торбі. Цей тип був абсолютно анахронізмом.

Ми перебігли маленьке подвір’я. Приятель мій мав щось сказати старому сторожеві при брамі. Потім ми шугнули під аркади коридорів і почали блукати в тому шпитальному лябіринті, де міг визнаватись тільки той, хто часто тут бував. По дорозі приятель мій показав на браму, за якою жили прокажені. Його найгарячіша мрія була дістатись туди. Мені ж стало моторошно: ця брама з невеликою статуєю Матері Божої Страдниці мала щось у собі таємниче та лиховісне. Мені видалось, що навіть на мене повіяло якимсь сопушним, смертоносним повітрям. Швайцарець весело зареготався, але його сміх зробив на мене вражіння сміху шибеника, бо ж і він нічим, крім обережности, не був би забезпечений, доглядаючи таких хворих, що до них Наполєон дотикався в Яффі рукою. Але на це міг дозволити собі тільки Наполєон.

Нарешті в цих будинках, поставлених господарською рукою інжинірів великого короля, ми дібрались до залі означеної "Схід С-5" — місця служби мого приятеля. Треба було стишити розмову.

Признаюсь, що я зближався до ліжка мого іменника, несподіваного родича чи земляка з деяким схвилюванням. Уже сама ця атмосфера шпиталю, того його відділу, звідки недужі мало мали надії вийти на світ Божий здоровими, понура праосіння пора, понуре нутро старовинної майже трьохсотлітньої лічниці, ті стіни її, що крили, мабуть, не одну таємницю вмираючих тут поколінь, цей морок залі, змішаний із тяжким, своєрідним повітрям, осяяний ледве-ледве синіми лямпочками — все це заздалегідь настроювало якось прикро, неспокійно. Мій приятель виринув біля мене в мороці вже зодягнений у білий халат, і його окуляри таємниче мерехтіли в теміні. Він вів мене і ввесь час шепотів, представляючи мені своїх хворих, що майоріли під стінами якісь білі, непорушні, застиглі.

Дехто, спершись на лікоть, тривожними очима нас відводив — я уявляв собі нудьгу безсонних ночей тих людей, що спрокволу стлівали. Доглядачки де-не-де схилялись над ліжками, мов привиди; якісь цвинтарні лярви, докучливі й химерні. Я довідався, що праворуч лежав якийсь капітан сенегальських стрільців, здоровенна людина, звалена вкушенням якоїсь дивної комахи, біля нього горів у нескінченній, невилічній фебрі[165] якийсь урядовець із Конґо, десь далі лежав ловець перел із Антилів, одержимий якоюсь назверх непомітною недугою, яку тільки по довгих роках відкрили: він потахав, заїджений на смерть маляйськими мікроскопійними хробачками, що вгризлись під шкіру і снували там своє смертельне павутиння, розкладаючи клітини. Були там поштовці з далеких станиць у Кохінхіні, з багонної области моїз, були осадчі з Камеруну, жандарми з Ґваяни — всі, хто впав під недобрим подихом ворожого клімату, у війні зо звірями, гадами та комашнею, які всі разом, немов змовившись, хижо відстоювали своє володіння від білого зайди.

Справді, тут можна було бачити відворотню сторону величі французької колоніяльної імперії — все страждання тих, які безіменно та самітньо гинули на своїх становищах на те, щоб триколірний прапор повівав над оселями африканських нетрів, над кордонами Індокитаю, над смажними пісками Сахари. Може, це був тільки один маленький клаптик тієї геройської епопеї поселенців, що три століття боролися за красу та добробут Франції. І може, не багатьом, хто подивляв на кольоніяльній виставі туземні скарби, хто оглядав у фойє Великої Опери перли на шиях паризьких красунь, хто захоплений стояв у залях Трокадеро (коли ця дещо дивовижна та примхувата пам’ятка розцвіту імперії не була ще зруйнована), пощастило бачити цю залю, тиху та лиховісну трупарню муралів[166] кольоніяльної величі. А втім, може, й не слід того бачити взагалі.

Швайцарець підвів мене до останнього ліжка в тій величезній залі. Я звик уже до теміні та міг розрізняти речі. Людина лежала обернена обличчям до стіни, прикрита білим покривалом і поривчасто віддихала. Цей віддих якось непомірно збільшувався на стіні, куди падала тінь. На столику синє світло грало в високім прозорім дзбані з водою і цокотів годинник. Було якось вбого та суворо в тому куті.

— Інжиніре, я вам привів добродія Ч…, — промовив приятель, схилившись над хворим. Він миттю обернувся до нас лицем — він не спав.

— А, це гарно, це гарно з вашого боку, докторе.

Я сів біля нього на крісло, подавши руку. Мій іменник довго тримав її у своїй, його долоня була гаряча, немов вийнята з жару. Він пильно дивився на мене.

І я не забуду ніколи цієї хвилини. Це була жахлива мить. Інжинір Ч… був страшенно подібний до мене. Мені не раз оповідали про це дивне вражіння: десь у трамваї чи в підземельній залізниці ви стрічаєте не раз людину — вашого двійника, ви дивитесь на нього, не можете відірвати очей, він дивиться на вас, думаючи в ту мить про те саме, ви жадібно дивитесь один на одного, вивчаєте — це ж, може, єдиний раз у житті вам вдається побачити себе. Гра природи, схожість типу, тотожність раси, що це? А може, якесь дивне, містичне споріднення у минулому, в якійсь страшній тайні, що її ви обидва не знаєте і не будете ніколи знати. Загадка. І завжди — як мені оповідали — вас умить опановує якась нудьга, якась незрозуміла ненависть, ви навіть не хотіли би познайомитись із своїм двійником, ви жалуєте, що його стрінули, і сердито обертаєтесь до нього плечима. Та свідомість, що десь у світі є людина (а може, є їх і більше) подібна до вас крихта в крихту, зовсім чужа вам, зовсім з іншого середовища, з іншими думками, з інших життєвих доріг (може, далеко щасливіша та вартніша в житті, ніж ви), та свідомість викликує лиш пересердя.

1 2 3 4