Сенйор Ніколо

Косач Юрій

Розділи з роману про Миколу Гоголя

ВПРОВІДНЕ СЛОВО ДО "СЕНЬЙОРА НІКОЛО" ЮРІЯ КОСАЧА

Уривки з Косачевого роману, що їх пропонуємо читачеві, друкувалися в дванадцятьох числах тижневика "Український Прометєй" (Детройт, США) з 15 липня до початку жовтня І954 року. Редакція супроводила текст таким вступом (подаємо його повністю):"Сеньйор Ніколо" — це лише кілька розділів із великого історичного, але й актуально-проблемного роману про Гоголя, над яким працює тепер Ю. Косач. У романі автор поставив собі метою поглибити істоту малоросіянства на прикладі Гоголя. Роман побудовано виключно на детально простудійованих автором історичних першоджерелах, отже – всі ситуації і їх тло – правдиві, а всі слова самого Гоголя і його думки – автентичні, взяті з його записок, листування та записів його сучасників. Це треба мати на увазі при читанні цього твору".

Спроби розшукати рукопис роману не дали наслідків. Ні вдова письменника, ні члени тодішньої редакції "Українського Прометея", хто ще в доброму здоров'ї, нічого порадити не могли. Сьогодні питання лишається відкритим: чи опубліковані розділи – лише початок задуманої праці? Чи, як твердить автор у заключному слові, невеликий фраґмент закінченої роботи? А коли так, то де ту роботу шукати? Після І954 року в доступній для перегляду закордонній українській пресі додаткових уривків роману не знаходимо. Щоправда, стосунки Юрія Косача з післявоєнною хвилею емігрантів з України катастрофічно гіршали, і не кожен пресовий орган наважився б дати місце творам опального автора, – а все ж здається більше ймовірним: якби роман був закінчений, його б таки хтось надрукував.

Тема "Сеньйора Ніколо" для письменника не нова. Ще 1946 року в післямові до Косачевої новели "Ноктюрн b-moll" Юрій Шерех зауважив, що "одна з улюблених тем Косачевої творчости — зустрічі України з Европою". Може, це й звабило автора почати працю над романом саме з тієї частини, де герой перебуває в Европі, відсунувши решту "на пізніше"?

Велика втрата, коли твори зникають, не дійшовши до читача. А ще прикріше, коли втрачається кілька речей одного автора, й обличчя мистця втрачає чіткість. Навесні І948 року драматичний ансамбль Володимира Блавацького показав у таборі ДіПі в Німеччині п'єсу Юрія Косача "Ордер". Рецензії на виставу є, і вони цікаві. На превеликий жаль, текст п'єси ніколи не друкувався. Хто порадить, де його шукати?

Оксана Соловей

ІЗ ЗАПИСОК ХУДОЖНИКА ПЕТРА ШАПОВАЛЕНКА Березень 1839, Рим

Тінь, незримий сучасник, брат, що йому приречено жити й щезнути в невідомості, бо тільки я горів і згоряв у страшному прозрінні й о г о, я йшов за ним усюди, де лише він з'являвся. Я чатував на нього в сутіні, коли він виходив із двома ченцями з вілли княгині Волконської, що за Латеранським Йоаном; я сидів у найглибшому закутку тратторії Фальконі, де він розважався з німецькими художниками; я відводив його до робітні Іванова, до дому Вієльгорських, я блукав за ним опівночі вулицями Риму, коли він задивлявся на собор св. Петра або на кінну статую Марка Аврелія.

Чертков, якому замовлено портрета дружини генерала N, оповідав мені про розмову, що відбувалась оце вчора в генераловому сальоні. "Не можу бачити ТІЄЇ людини, – сказав генерал, – подивіться на цього ГУСАКА, як за ним ходять, який він певний свойого значення. Що за а т т і т ю д, що за а п л о н!" – "Так це ж революціонер, перебив його хтось із співбесідників, – я просто дивуюсь, як його пускають у порядні доми. За його "Ревізора" його слід було б заслати в таке місце, де крук костей не заносить...".

І решта співбесідників у генераловому сальоні однозгідно визнали, що він –"небезпечна людина".

Але я реготався про себе, я реготався так, як може реготатися всевідущий диявол. Бо ніхто, крім мене, так не знає й о г о, й тільки я один – нікому невідомий і ніким непомічений, можу справді сказати, хто він. Може я, мов той його ж Басаврюк, може, той його ж знахар-вовкулака, синявою лютого, передпекельного відсвіту осяю його душу й виверну навиворіт всю муку його наймистецькішого чарування, його чортівської маски.

...Я підійшов нарешті до тихого завулку: Віа Феліче. Був сонячний березневий ранок. Римське сонце стояло високо, овіваючи золотими віями цямриння цього старовинного, скупченого кварталу, заселеного годинникарями, власниками тратторій, торговцями скрипок, гравюр і вина. Просто в сонці стояла в брамі мальовнича неаполітанка, з кошиком у руці; художник у зношеному циліндрі й у довгій, чорній мантиллі сердито вибирав гравюри біля ятки з мотлохом папір'я, старих книжок і свічників; замурзані діти гралися біля фонтану; старий катеринник із мавпкою ладнався награвати свою одностайну мелодію; сновигали яриги; пройшов із молитовником старий священик і поглянув на мене зукоса, з-під свойого чорного капелюха. Я спинився перед домом число 12. Слуга з близької джелатерії розважався, од нудьги, з двома чорноокими красунями, що, може, жили в цьому домі. "Чи тут живе СЕНЬЙОР ГОГОЛЬ?" — спитав я. Красуні поглянули одна на одну. Слуга нахабно витягнув оливково-смагляве обличчя: аджеж, я не виглядав заможнім чужинцем. Сеньйорини знизали плечима. А втім, одна з бистрішими, ніж у другої, й лукавими очима спалахнула: "Може, це до сеньйора Ніколо?", — "Так, напевно, до сеньйора Ніколо", — засміялась і друга. А втім, на мене, тобто майже коло мене, виплеснуто щось із посудини з другого верха, так що я зніяковів і поступився: ніколи вже не буду стояти так близько до римських будинків. "Та це ж і сам сеньйор Ніколо!". Вони сміялись із мене якнайщиріше; я задер голову: в вікні вже нікого не було. Вони всі навперебій розповідали мені, як найти сеньйора Ніколо, а знутра дому, з його крутих сходів із залізними поручнями, потягло цвіллю, павучим шепотом, приглушеною луною давнини. "Ось ви, залізні віки минувшини", – думав я й о г о словами, ступаючи рипучими сходами, але й сюди вдиралися золоті блими весняного дня.

...Ми сиділи в його кімнаті, продовгастій, мов труна. У розчинені вікна билася, співала невблаганна синява римського неба. І в кімнаті, з низькою стелею, пахло вологістю і павучою старістю. Припалі пилом ескізи, естампи, його власні рисунки краєвидів Риму вроздріб лежали на овальному столі. У куті біля вікна висилась контора з каламарем, заткненим у нього гусячим пером та розпочатим якимсь писанням.

"Так це ви — художник Шаповаленко? – сказав він, сидячи проти мене, і, при­щуливши око, роздивлявся мене. – Так це ви – земляк? Із Гетьманщини, бува?" –"Я – з Кононівки, – влесливо сказав я, – що не так далеко від Сорочинців та й від Яворівщини, в якій ви зволили колись перебувати". – "Аякже, – гуняво сказав він, – Яворівщину добре знаю, ми з матінкою ще їздили... Так ось воно як. І як це так, що ви здумали земляка провідати? Та ж ви у Римі чи не давненько зволите перебувати?"...

Він усе так прищулено і дедалі єхидніше і лукавіше споглядав на мене, неначе він уже знав усе, давно знав наперед, що я його провідаю, і як молюсь йому, й як я прозріти його хочу, та надаремно, надаремно, братику, не такі були вже. І ми дивились один на одного і мовчали. Він не був ні надто худий, ні блідий, як я собі його уявляв, чувши постійно про його хворіння в Римі, – навпаки, колір його гладкого обличчя був навіть приємний. Волосся його – темно-русяве, розчесане на обидві сторони рівного проділу, гривкою, на козацький спосіб. Вражав його ніс, пташиний, як хтось сказав, дійсно, дещо задовгий і гострий-гострий. Під таким же русявим вусиком він увесь час сміявся – немовби глумливо, але водночас немовби й соромливо, як панянка. Він був у вишневому шовковому архалуку, з-під якого видна була, мені вже відома з розповідей, камізелька "жаб'ячого" кольору – тобто, зеленява з оранжевими і червоними цятками, зовсім жаб'яча шкірка. Штани були вузькі, сірі, зі штрипками. На шиї була косинка, вибагливого орнаменту, шовкова. Він пробачився, що приймав мене не в фраку, й я згадав розповіді про його хотіння бути завжди наймодніше одягненим, от його фраки –рожеві, кольору "маренго з іскрою", вохряні й вишневі, що відбивали від таких же кричущих і неймовірних камізель і штанів; на репетиціях "Ревізора", як оповідали, актори глумилися в кулак і рисували карикатури з автора: "невисокого бльондина в золотих окулярах на довгому пташиному носі, зі щільно затисненими губами і прищуленими очима; в зеленому фракові з перламутровими ґудзиками, в коричневих штанях і в циліндрі".

"Рим, – заговорив він, знічев'я зірвавшись із крісла й осяявшись, – прекрасний Рим! Я починаю знову вчитання Риму!.. О, Рим! О, Рим! О, Італія. Чия рука мене вирве звідси? Яке небо, яке повітря! П'ю і не нап'юся! Ви знаєте, коли я побачив Рим, мені здалося, що я побачив свою батьківщину, оту Україну, якої я вже стільки літ не бачив, а де жили тільки мої думки. Ні, ні, це все не те, – він заходив ще жвавіше по кімнаті, – не свою батьківщину я побачив, а батьківщину моєї душ і!" – "Справді ви, – сказав я і повторив, – ви, Миколо Васильовичу, побачили Україну вашу?.."

Але він продовжував, немов не почувши мойого питання. Я завважив пізніше, що він часто не дочував деяких моїх питань. "Ви знаєте, який я щасливий із цієї подорожі. Я розробився з Петербургом, так, розробився, ви розумієте, земляче? Годі! Годі! Годі цього зборища просвічених неуків! Я забув тут, що таке "совітник", починаючи від титулярного і аж до дійсних таємних! Я не можу, ні, я не можу забути моєї вітчизни, але, пробачте, переносити пустинну пиху безмозкого клясу людей, які перед тобою дмуться, а навіть пакостять, о, ні, слуга покірний! Я все готовий перенести на чужині, я готовий, повірте, витягти руку жебрати, але у своїй землі – ніколи, ні! Так ось, – про що це пак я? Я був у Любеку, в Гамбурзі, в Аахені, де ми з земляком Данилевським пронудьгували декілька днів, у Франкфурті, в Крайценаху, звичайно, в Парижі, який, до речі, зовсім не такий поганий, як я собі уявляв, я навіть там блаженствував! Але, врешті, приїдається все там, і люди, дуже легкі, і природа, а крім того Париж зайнятий політикою, тільки політикою, а де вже нам до того, нам, смиренним художникам!.. Так, бачився, звичайно, з добродійкою моєю і землячкою нашою Александрою Осипівною Россеті-Смирновою! Співали ми з нею наших пісень чудових, і про бур'ян згадували, і про вареники та галушки, і про журавлів.

1 2 3 4 5 6 7