Сонячна машина

Винниченко Володимир

Присвячую моїй сонячній Україні

В. В

ЧАСТИНА ПЕРША

Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта — будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, після трьох днів різних заходів — смішних і образливих, потрібних і цілком зайвих — нащадок могутніх, всевладних монархів Німеччини добувся-таки до воріт палацу "короля гумових препаратів". Тепер його ще мають обшукати з голови до ніг і тоді вже безборонне й милостиво пропустять на світлі очі біржової величності. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срібним гострим наконечником, помалу підводиться і сходить із авто. Вузькі, старечо-сині уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. І коли агенти охорони його гумової величності ведуть нащадка німецьких імператорів у масивні, монументальні ворота палацу, і коли вони його делікатно, коректно, але пильно й діловито обшукують, і коли він іде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от він, палац Мертенса! От він, новітній. Версаль фінансового самодержця.

Він стоїть на горі; на горі, створеній серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бога на землі. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом, і з глухим гуркотом кадить йому тиміями своїх фабричних димарів.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, і підводить голову догори, до колосальної будівлі. І тоді на устах його видушується тонка посмішка людини, що знаходить заслужену сатисфакцію у своїй вищості. Стиль омнеїзму! Розуміється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тільки можна зібрати, купити; щирий витвір біржової, нажертої честолюбності й претензійної нездарності. О віки, ви проминули недурно, тут зібрано — не бійтеся! — все, що творив ваш геній: і шпиляста, напружена в небо, в потойбічність, у тайну готика; і округлий, заспокоєний у святій урочистості візантизм; і брутальний, але змодернізований амсриканізм; величезне депо стилів і епох, накопичена страшна кучугура дорогоцінних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних і зганьблених негідними руками. Понурі, стіжкуваті башти — і розлоіі, сміхотливі тераси. Аскетичні шпилі — і череваті бані. Над дорійським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами — у виступах, прищах і гримасах неомнійська башта на дівочих, незайманих, святих ногах — тіло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого біржового махера.

Пишайся, Німеччино, ти досягла найвищої слави! Століття твоєї боротьби, грім твоєї славетної зброї, десятиліття тяжких поразок, іспитів, ощадності, збирання сил, твоя вперта невтомність, шляхетна сувора брутальність, твоя кров, піт, наука, праця — все кінець кінцем утворило Мертенса!

А нащадок твоїх королів, підпираючись паличкою, смиренно і слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклін, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. І слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королів (чи не має він, ідучи на сором свій, наміру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмішками погано видресованих холопських пик.

А от і знамените переддвер'я до святого святих — приймальна зала пана президента Об'єднаного Банку. Тут із мурашками поштивості у спині дожидаються авдієнції міністри "республіки", тут не один уже монарх за показною величністю й награною вибачливістю ховав тремтіння тривоги. Храми, будовані колись на честь бога, могли б уміститись у цій залі разом із своїми дзвіницями, банями, хрестами.

Так, так, біржа не любить шкодувати грошей на імпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихітну грудочку, мізерну, безпорадну перед цією величчю, перед височінню гранітних стін, об'єднаних кольоровим склом бані, пообкладуваних мармуром, пообвішуваних скарбами мистецтва, позбираних із усіх віків людськості, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчістю. Відчуй і проймися свідомістю своєї нікчемності. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурі підлоги, швиденько, боком просунься поміж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнічене обличчя, пірни тихенько в оксамит і шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.

З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових і хорих устах, залізно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-білими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому місце. Попід стінами шелестом пробігає шепіт — впізнали. Значить, сьогодні ввечері екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу.

Ну, розуміється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потішити свою амбіцію, — він не одну годину потримає в своїй приймальній залі нащадка німецьких монархів. Як кухлі доброго пива, він прийматиме наперед отих усіх банкірів, урядовців, модно поодяганих дам і смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого, упокореного ворога.

Вінтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з підібганим животом і довгою фізіономією хорта, безшумно й легко то входить, то виходить із дверей кабінету, подібних до царських церковних врат. І князь по лініях його тіла, по рухах рук і нахилу собачої голови може судити про ступінь значності того, до кою Вінтер підходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собі щонайменшу різницю в еманації істот у фотелях. Він, як червак, здається, має здатність то робитись іще довшим і тоншим од поштивості, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстішим і меншим од погорди.

От він виходить із царських врат, з побожністю причинивши їх за собою. Нюхнув управо, нюхнув уліво, перегнув хортяче тіло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, підбігає до князя. Пан президент просять його світлість до кабінету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його світлість моментально.

Чудодійна, страшна річ — надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.

І вона оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією.

"Пан президент благають вибачити". І вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тілі, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподібною до біржової стайні. І паличка вже не цокає так ізневажливо й демонстративно по мармурових квадратах підлоги.

Мертенс приймає князя стоячи, навіть трохи підійшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, він коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Ні іскорки тріумфу.

Після кольорової, врочистої, холоднуватої пітьми приймальної зали очі мимоволі мружаться від жовтого, сліпучого світла кабіннету. Сонце — майове, щедре, реготливе — з розгону б'є крізь розчинені широченні вікна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелітає в жовті дерев'яні стіни, в дерев'яну стелю, грає скрізь зайчиками від металу апаратів, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. І нема йому ніяких перепон. ні одної м'якої меблі, ні портьєри, ні завіски — дерево, книжки, метал, папір та солома на плетених сидіннях фотелів і стільців. Оце такий кабінет президента Об'єднаного Банку.

На величезному столі, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженій, веселій готовності блискають телефони й телеграфні апарати — з екранами, без екранів, слухові, світлові, мідяні, сліпучо-блискучі й матово тьмяні — рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грізно, боєво купчиться пірамідою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берліном, Німеччиною, всім світом.

Сідаючи, Мертенс надушує ґудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:

— Припинити. Давати тільки світло.

І зараз же повертається всім важким, туго збитим тілом до князя. Поклавши обидві короткі цупкі руки з товстими пальцями на поруччя, він злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сірі, гарні, на диво молоді та свіжі серед цього іржавого м'яса обличчя очі спокійно, твердо й чекальне зупиняються на старому князеві. А на втиснутих, блідих, із зеленкуватими жилками висках нащадка німецьких монархів виступає ріденька, спітніла рожевість Він спускає очі додолу, довго мовчить і, нарешті, тихо, рівно говорить у підлогу:

— Вам, мабуть, відома ціль мого до вас візиту?

Мертенс спочатку ледве помітно киває головою, потім з деякою натугою розчіплює м'ясисті голені губи й рипить:

— Точно невідомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

І знову стулює уста. А над верхньою губою дрібно-дрібно, як вогкість на стіні, мокріє піт. Мокріє він і на бурому чолі, випнутому згори, ввігнутому посередині й випнутому знову на бровах, подібному до сідла. Розхристані майже до живота за останньою модою (що пішла трохи не від самого Мертенса) грубі й червоні груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю між свої гострі коліна, кладе на неї обидві свої руки з видушеними по них фіолетовими жилами, на руки спирає погляд і все тим самим рівним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсові давно вже добре відомо.

Мертенс, підігнувши короткі, товсті ноги під фотель так, що коліна кругло, як у жінок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цікавістю розглядає князя. Часом він скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманітно то з'являється, то зникає ніжно-синій круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спітніли, але він не витирає їх, бо знає, що вони тремтітимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

— Так.

1 2 3 4 5 6 7