Промінь сонця

Винниченко Володимир

Оповідання

Поручик Сидоркевич ішов побіч взводу солдатів, подивлявся на двох "вольних", яких оточували багнети рушниць, і неодступно думав одне й те саме: чому той високий так покірно йде? Менший, коли його виводили з тюрми, кусав принаймні руки солдатів, лаявся не гірше самих солдатів, опинався, верещав. Йому мусили зв'язати руки, затулити ганчіркою рота й бити прикладами в спину, щоб ішов.

Сього поручик Сидоркевич розумів і, будучи на його місці, робив би те саме, а то ще й гірше. Але той, другий,— чому він так байдуже корився всьому, що йому казали робити? Адже ж він знає, куди й.ого ведуть; знає ж він, що се остання його ніч, що ніколи вже не буде для його ні сих вулиць, ні неба, ні людей, ні навіть багнетів рушниць.

Він се знає, а йде так само, як і всі, як і він, поручик Сидоркевич, який завтра ходитиме, позіхатиме, гратиме у корнета Сіпайлова в карти. Йому так само й холодно, як і всім, і спотикається так же, як і солдати, що ведуть його.

Вулиця кінчалася, і від неї вилками розбігались дві інші вулиці. Сидоркевич зупинив взвод і почав радитись з фельдфебелем Кирпою куди звернути.

"Вольні" також зупинились. Менший щось, мабуть, зробив недозволене, бо круг його тісніше стулились солдати. Високий же озирався і, очевидно, теж шукав, кудою краще й ближче вийти в поле.

Світло ліхтаря падало на його товсте, заросле колючою щетиною лице, і на тому лиці не було нічого особливого. Хіба що очі були якісь стоячі, застиглі, хоч і рухались.

Такі очі поручик Сидоркевич часто бачив у товаришів офіцерів, які напивалися до безпам'ятства.

Взяли наліво, в темнішу вуличку, й зачвакали по болоті. Вуличка була вузька та висока. Над нею, як волохаті гади, клубами повзли сірі хмари, на яких іноді блідою посмішкою танув світ захованого місяця. Ліхтарів не було,— чи погасили вже, бо було недалеко до світання, чи зовсім тут їх не світили,— і здавалося, що йшли якимсь довгим понурим коридором підземної каторги. Серед тиші заснулих будинків з сліпими вікнами тяжко й погрозливо чвакав взвод солдат. Часами багнети стрічались у тьмі, і тоді слизький дзвякіт порушував одноманітний такт солдатських ніг.

Сидоркевич всю минулу ніч пиячив, не спав, і голова йому була гаряча та хвора.

І через те, мабуть, він ніяк не міг витрусить з неї сеї цікавості до високого. Його непереможно тягнуло дивитись на чорну пляму капелюха, що ледве видно було серед лісу багнетів. Що під тим капелюхом тепер діється? Як він може так іти? Як можна не зробити ні одного руху протесту?! Худоба й та реве, пручається, коли чує, куди її ведуть. Незрозуміле.

Вийшли знов на іншу вулицю. Тут так само було тихо і безлюдне, але світились подекуди ліхтарі, від яких падали на болото й калюжки плями зеленяво-жовтого світу. Фельдфебель щось крикнув з другого кінця, і солдати зачвакали твердіше та ще більше в такт. Вступаючи в смугу ліхтарів, багнети починали грати холодним блиском, і вся маса ставала сірішою.

Високий щоразу підводив голову і тупим, п'яним поглядом дивився на світло, немов не розумів, що воно й для чого тут...

Іноді очі його сковзали по Сидоркевичу і тому робилося від сього якось моторошно й ніяково.

Щоб струснути з себе се почування, поручик одвертав голову, голосно викрикував команду.

Передмістя кінчилось. Ліхтарі знов зникли; замість будинків стали тягнутись пустирі і довгі, безкраї тини, які своєю рівністю й порожнечею прокладали в мозку довгі, гнітючі лінії туги й безнадійності.

І раптом на повороті бризнуло від невеличкого будиночка ярке, червоне світло. Здавалось, на ґанку хтось поклав велику жарину й раздмухував її. Під червоним ліхтарем стояли темні постаті людей, і від них чувся п'яний регіт, крик і жіноче хихикання. На головах і плечах людських фігур хистко дрижало червоне світло.

Коли сіра, чвакаюча маса порівнялась з будиночком, крик і регіт стихли. Люди замовкли й напруженими очима стали проводжати страшну процесію.

Сидоркевич бачив, як високий знов тупо подивився на світло ліхтаря, потім на людей, зупинився на розпущених косах дівчини в зеленому й байдуже знов похилився. Так, наче він ішов не на ту гору, звідки не вертаються, а на прохід в поле. Ніби завтра, чи позавтра, чи коли схоче він може бачити і робити все, що йому захочеться.

Перейшли якийсь місток і вийшли в поле. Праворуч, внизу, важко човгала машина довгого заводу, що світив вікнами, а вліво чорніло весняне, пухке поле.

Всі не могли поміститись на дорозі, і через те солдати йшли ріллею, гублячи такт і спотикаючись, а ті двоє— по самій дорозі. І те, що солдати пішли ріллею, а вони дорогою, приймалось всіма мовчки, як щось натуральне й обов'язкове. Тільки біля меншого йшло двоє солдатів і часами підпихали його в спину кулаками. З зав'язаним ротом і низько насунутою шапкою він здавався раненим, якому розбито голову.

Високий же йшов трохи окремо. Ступав він твердо й рівно. Коли десь узявся вітер, Сидоркевич бачив, як високий підняв комір пальта і щільніше застібнувся, а стрічаючи калюжі, обережно обминав їх і перескакував, щоб не забруднити ніг.

В полі хмари клубилися вище і стало ясніше, хоч місяця так само не було видно. Вітер був холодний і злий. Він нервово, запихкано накидався на сірих людей і роздратовано свистів між багнетів. Потім, немов сам злякавшись, замовкав і прислухався. Але, бачачи, що йому за те нічого не може бути, знов налітав, задирав поли солдатських шинелів і кидав в лице краплі дощу.

А рілля незримо пашіла свіжим, повним наготовлених сил духом. Чорне лоно побожно готувалось дати нове життя. Хмари любовно клубились над ним.

А між хмарами й лоном землі хутко посувалась сіра маса людей, посувалася серйозно, торжественно, заклопотана чимсь важним і необхідним, більше необхідним, ніж ся рілля, ніж сі хмари, ніж їхнє кохання. Ішли всі мовчки, ішли довго, так що здавалось, що повз завод проходили учора чи позавчора. Спускались в ярки, піднімалися, знов спускались.

Коли прийшли до ліска, де дорога повертала угору, Сидоркевич насторожено озирнувся й закричав:

— Смірно! Сомкнісь!

Солдати хапливо й мовчки збились в тіснішу купу, оточивши дві чорні постаті арештантів.

Кущ,! тріщали під важкими чобітьми, багнети дзвякали, часами хто-небудь понуро лаявся.

Від схованого в хмарах місяця просівався ледве помітний світ і надавав кущам та деревам химерні й несподівані форми. Іноді здавалось, що попереду стоїть купа людей з наготовленими рушницями. Вони стоять ніби непорушне, але зараз же кинуться вперед — і загримлять вистріли.

Через те поручик Сидоркевич майже кожної хвилини покрикував на солдатів і не зводив очей з двох "вольних". Але ті йшли так само, як і в полі,— нижчого підпихало двоє солдат, а вищий ішов сам, похиливши голову й нічим не цікавлячись.

Непомітно небо ставало сіріше й сіріше. Коли вийшли на гору, можна було вже бачить обличчя і пару від дихання спітнілих людей. Обличчя були стомлені і, як здавалося Сидоркевичу, немов розтеряні й винуваті. Особливо було щось в очах, не то злих, не то зляканих. І, головне, ніхто не дивився на "вольних", хіба що скоса кине поглядом і швидко одведе очі вбік.

Коли піднялись на саму гору, по хмарах розлилася легка, ніжна рожева фарба. То десь зійшло сонце. На набухлих, мокрих вітах голих дерев з весняним, особливим писком пурхали якісь птички з довгими хвостами. Сі хвости хилитались то вгору, то вниз, наче птички от-от мали попадать з дерев.

Вітер зробився немов м'якше і ніжніше. Хотілось умитися соковитою росою, яка лежала на торішній жовтій і густій, як гриви буланих коней, траві.

— Смірно! — крикнув Сидоркевич.

Наближалося місце, куди вони йшли.

Високий, чи зачув щось нове в голосі поручика, чи просто знепокоєний криком, підвів голову, зупинився й несподівано голосно й хрипло спитав:

— Ще далеко?

Але йому ніхто не одповів. Єфрейтор Заборний, що йшов поруч з ним, злякано схопив його за руку й потягнув уперед. Але сам не будучи певним, чи так зробив, чи ні, озирнувся з боязким питанням на лиці до офіцера. Сидоркевич, ніби не помітивши озирання єфрейтора, одвернувся. Високий же знов віднісся до всього того байдуже.

Рожева фарба лягала на небо сміліше й густіше. Хмари немов теж скинули з себе нічну сонливість і рухались бадьоро. Земля скрізь була чорна, насичена вільгістю, і тут, так само, як і в полі, липла великими шматками до чобіт, так що приходилось іноді зупинятись і зчищати її з ніг. Високий теж ставав і зчищав. І коли він се робив, солдати старались не дивитись на його й на себе. Вони мовчки стояли й, потупивши очі в землю, терпляче чекали.

Сидоркевичу теж було тяжко дивитись на його, і він в такі мінути виймав цигарку й старанно закурював її.

Серед рідких дерев і кущів заясніла попереду лощина. Там видно було людей і прив'язаних до дерев коней. Недалеко стояв чийсь екіпаж.

Солдати без команди ще більш підрівнялись, "сомкнулись" і скоса поглядали на офіцера, ловлячи очима кожний його рух. Так добрі коні водять вухами в бік строгого кучера, хапаючи найменший згук від його.

Фельдфебель Кирпа дрібненьким підтюпцем підбіг до Сидоркевича і щось запитливо прошепотів до його. Солдати всі скосили на їх очі.

Тільки "вольні" нічого не помічали і йшли з похиленими головами. Очутились вони лиш тоді, як зачулась команда "стой!". Високий раптово підвів голову. Просто перед ним на фоні рожевого неба на другому боці лощини чіткими й чорними лініями вирізувалась шибениця, похожа на букву Т. А кроків на п'ять від неї стояла купка людей воєнних і штатських, між якими кидалась в очі ряса священика.

Менший вмить глухо замичав і забився в руках солдатів. Солдати зблідли, але держали його міцно й стривоженими, напруженими очима подивлялись на поручика.

Приказ був вести перше нижчого. Сидоркевич хитнув фельдфебелю, і той чудним голосом, якого ніколи Сидоркевич не чув у його, звелів солдатам вести зв'язаного "вольного".

Він не хотів іти, сей "вольний". Тоді його взяли на руки і понесли, стараючись не дати йому бити ногами по головах.

Сидоркевич одвернувся. Він два рази був уже на вішанню, але не міг призвичаїтись. Йому ставало млосно, коліна підгинались, і він міг би впасти, якби не одвертався.

Роблячи вигляд, що він слідкує за другим арештантом, офіцер повернувся спиною до шибениці.

1 2