Танго

Іван Білик

Сторінка 13 з 50

До них і потяг Сергія Коляда.

— Не забувай: сьогодні с-субота!

Здаля долинали співи. Протяжна пісня з кожним кроком дужчала. Коли Матвій рипнув дверима, співи нараз поголоснішали. В обличчя вдарило потом, ладаном і паленим воском. Сергій опинивсь у великій кімнаті, вщерть повній людей. Були тут і молоді, й досить літні. На прибульців ніхто ке звернув уваги. Всі співали. Ряжанка від несподіванки отетерів. От тобі й маєш! Цей паливода привів його з церкву. Він хотів був повернутись і вискочити надвір, але Матвій ще й досі міцно тримав його під руку. Не битися ж із ним!.. А що ж це за церква така? Свічки, правда, горять, а де ж ікони?

— А-а!..

Цей вигук вихопився з грудей у Сергія мимохіть, але на нього знову ніхто не звернув уваги, тому що пролунали слова молитви: "…А-а-а-амі-і-і-ін-нь!"

Сергій мало не вилаявся. Це стерво Матвій привело його знову до сектантів!

Він потягся назад, та сталось несподіване. Богомольці раптом перестали молитись і заходилися гасити свічки. Приміщення затемнилось, мов погріб. Люди ворушилися, притамовано гомоніли. Ряжанка з Матвієм, які досі стояли позаду, опинились у самісінькому центрі. Сергій спробував силою пробитися до виходу, та в пітьмі втратив орієнтацію й замість дверей грюкнувся головою в стіну. Потім сіпнувсь назад, але об щось спіткнувся і впав на когось. Його боляче штовхнули ногою в пах. Він до нестями злякався І втратив голос. А гомін у кімнаті дедалі дужчав, звідусіль долинали незрозумілі стогони, сопіння. Чиясь невидима рука мацнула Сергія за плече, провела по неголеній щоці, й раптом уже дві цупкі руки стисли його за шию. Сергій знову втратив рівновагу й повалився на того, хто так нагло з ним жартував. Але й по цьому лабети не розчепились, а на губах відчув пристрасний цілунок. То була жінка. її слизькі вуста дихали жаром і шукали відповіді.

Сергій осатанів. Руки й ноги раптом напружились, і він видерся з бридких обіймів, неслухняними пальцями дістав з кишені запальничку й клацнув. Від того, що побачив у мерехтливому світлі, волосся стало дибки. По всій кімнаті, просто на долівці, звивались і корчились пари. Зухвалий вогник запальнички викликав люте багатоголосе гарчання. Сергій пошпурив запальничкою в живу купу й югнув до дверей, стрибаючи просто по ногах, спинах і животах. Услід лунало дике ревіння. Хтось погнався за ним, але відстав. А Ряжанка біг і біг, оглянувсь аж на обійсті в діда Гомона. У вікнах уже не світилося. Тільки люто хрипів собака на цепу. Сергій постояв, згадав, що сюди ж має повернутись і Коляда, переступив через перелаз і поплентався до сусідів, де ночував Буено й стояла машина. Він заліз у джип і скоцюрбився на передньому сидінні.

Думки снувалися повільно й мляво. Це навіть були не думки, а поплутані уривки: "Ач, собаки… Падлюка Коляда!.. Погасили свічки… Ну, я тобі цього не подарую… Невже то "божі люди"?… А руки й досі тремтять… Паскудство! Паскудство!.."

Заснув удосвіта. Прокинувся ж од відчуття, що на нього хтось дивиться, Над ним, відчинивши дверцята джипа, нахилився Матвій Коляда, який посміхався й підморгував. Оддалік стояв Буено й нерозуміюче дивився на свого начальника: чому це раптом спало йому на думку гнутись у джипі, як люди запросили ночувати до себе.

Та ще більше здивувався, коли той з кабіни виліз і з розмаху заїхав Коляді в нижню щелепу. Коляда змахнув руками й розпластався горілиць на траві. Але рвучко схопивсь на рівні й посунув на Сергія. Очі йому палилися кров'ю, губи міцно стулились. Проте, не дійшовши на крок, одвернувся й рівною ходою подавсь на вулицю.

Розділ 9

Хоч як не хотілося Ряжанці залишатись у Малій Українці, а довелося. Одного разу, на другий чи третій день після неприємних пригод у молитовному домі, технік-геолог Мігуель приніс цікаві зразки порід. Такі породи, як правило, супроводять уранову руду. І хоч руда ця могла бути звідси за багато кілометрів, Сергієві хотілося розпочати пошук саме звідси.

Треба було на тому місці, де Мігуель знайшов свої цікаві зразки, пробити кілька шурфів, щоб простежити залягання шарів. Для цього доводилось найняти чоловік із двадцять робітників.

Це входило в обов'язки Матвія, і вже на ранок наступного дня в дорогу зібралися довгого валкою. Йшли бездоріжжям, дикою пампою, тому машину залишили в селі. Крізь зарості цупкої трави, різноманітних колючок та велетенських кактусів продирались, як хто міг. Майже всі йшли пішки. Коней найняли тільки для Сергія та Коляди.

Попереду, вказуючи шлях, дибав технік Мігуель. Поряд із Ряжанкою на баскому жеребці похитувався Микола Чіп, новий хазяїн Сергія, в якого він тепер мешкав із Буенавентурою.

Це був енергійний чолов'яга років під сорок. Здавалось, він ніколи не сидить без діла. Навіть у сідлі, приладнавшись до луки, Микола Чіп сукав із валу мотузку: сталка проста, сталка червона. Односельці жартували:

— Гей, Миколо, впадеш із сідла!

Але видно було, що ставляться вони до нього з шаною. Буено якось розповів Сергієві, що в Чопа, крім добрячої цегляної хати, ще й чимале господарство: пара волів, дві корови, жеребець, вівці, реманент. Він заорав добрий шмат цілини і вважався найсправнішим хазяїном у всій Малій Українці. Ще й наймита часом брав.

Тільки після цього Ряжанка збагнув, де взялися в Чопа така поважність і самовпевненість. Іч, куркулик! Усе йому мало. Навіть на коні без діла не всидить. Мотузку суче…

Сергієві чомусь здалося, що та мотузка рано чи пізно повинна опинитись на шиї в Чопа. Від такого дурного жарту аж самому стало неприємно, й він люто шпигнув коня під боки.

У цей час Микола Чіп зиркнув на Ряжанку, їхні погляди схрестились, і Сергій одвернувся.

Ото ще чого не вистачало. Почервонів, як панночка. Неначе цей хазяйчик упіймав його на своїй груші.

Микола Чіп дивився, як Сергій совається на кобилячому хребті, а ледача шкапа ще й спотикається.

— Ади, пане, гуцає? Не я-м казав, аби-сте яку опанчу підстелили?

Щось гомонить. Ніби й по-українському, а зразу й не второпаєш. Ряжанка вдавав глухого. А що? Правдоподібно. Кобила спотикається, цокає по камінні — й не чути.

Їхати доводилося дуже обережно. Необачний дотик до кактуса — й довгі, мов жала, та їдучі, незгірше від жал, шпильки впивались у литки й коліна й роздирали шкіру до крові. Поколоті місця починали пекти й пухнути. Недаремно, виявляється, ковбої, сідаючи на коня, начіплюють до пояса два фартухи з цупкої волячої шкіри. Виходить, не все те — безглуздя, що на перший погляд здається кумедним?

Місце, куди квапив людей Ряжанка, виявилось кілометрів за двадцять од села. А приблизно ще на стільки плоскогір'я кінчалось і починалися перші відроги високого хребта Сьєрра-Муерта. Мертва гора. Досить дивна назва. А втім, у цій країні багато такого, що європейцеві спочатку здається дивним. Та згодом він звикає до всього. За кілька років його вже не здивуєш навіть снігом на екваторі або пустелею на березі річки. Та що це! Дрібниці. Є речі суттєвіші…

Хоч сонце вже підібралося досить високо, але промені його не були такими пекучими, як там, у долині чи на узбережжі. Усе-таки два з половиною кілометри над рівнем моря. Клімат майже дніпровський… Тому люди, відпочивши з дороги хвилин тридцять, узялися до роботи. Ряжанка разом з техніком Мігуелем уважно обстежили район, де було знайдено цікавий зразок, і визначили місце для перших шурфів, які мали підказати напрямок і кут залягання породи.

Микола Чіп спочатку попросив виділити йому окрему "яму", та коли збагнув, якою вона буде завбільшки, відгородив собі лопатою частину майбутнього шурфу, скинув сорочку, пов'язав її на голові чалмою й моторно запрацював киркою, раз у раз поглядаючи на спутаного та ще й стриноженого жеребця.

Ґрунт був дуже твердий, і робота посувалась повільно. До самого надвечір'я грабарі не заглибились у землю й на два метри.

Назад усі троє вершників — Сергій, Коляда й Чіп — їхали поряд. Коні йшли повільно, ще дужче спотикаючись, ніж уранці. Люди ледь пленталися від утоми.

Ряжанка кілька разів намагався вийти вперед або трохи відстати, а Коляда щоразу рівнявся з ним. Неначе навмисне. Певно ж, навмисне. Сергій не наважувався дивитись у вічі йому, але Коляда поводився так, ніби між ними нічогісінько не сталось. Ряжанку це виводило з рівноваги. Невже в чоловіка немає самолюбства? Чи відчуває свою провину? А може, затаїв лють? Тут, у дикому царстві кактусів, поквитатися з ворогом — то найлегше. Сергій непомітно скосував на Коляду, але на обличчі в того грала несмілива й винувата усмішка.

"Мабуть, даремно-таки я на нього дмусь", — подумав Сергій і попустив повід. Конячина вдячно помахала головою.

Шурфи довбали з тиждень, потім покинули й заходились колупати в іншому місці. Минув ще тиждень у безрезультатних пошуках. Жила показалась тільки раз — і мов хвостом майнула. Невже знову помилка?

Сергій інколи залишався вдома, приводив до ладу занедбані карти й щоденники. Настрій в усіх підупав. Один тільки Микола Чіп, хазяїн квартири, був, як і раніше, невсидющим і бадьорим. Повернувшись увечері з роботи на шурфах, він довго порався біля худоби, а потім заходив до Сергія й годинами мовчав, дивлячись, як той пише.

Одного разу після вечері завітав старий знайомий: "брат" Даниїл. Він поздоровкався й прослизнув у другу кімнату. Через день чи два з'явився знову. А потім почав навідуватись щовечора.

Сергія пересмикнуло. "Невже ходить за мною назирці?" Одного разу так і бовкнув:

— Чи не по мою душу, бува, пороги оббиваєте?

Брат Даниїл відповів, сумно посміхнувшись:

— Тут моя дочка живе.

Ряжанка розгубився. Але сказане слово — як горобець: вилетить з рукава — шукай вітра в полі. Сергій відчув, що червоніє по самі вуха, й ще дужче нітився. Спробував повернути все на жарт, але й з того нічого путнього не вийшло. Навіть навпаки.

Раптом йому захотілося подрочитися з "братом" Даниїлом. Недовго думавши, він бовкнув, з удаваним сумом похитавши головою:

— Я не вірю в бога.

Така зухвалість аніскільки не здивувала того.

— Ну що ж, усяк живе, як йому совість велить. А ви думали, збираюся вам проповідь читати? — Й знову блідо всміхнувся.

А Сергієві було не до жартів. Цей сектант угадує його думки. Проте таке відкриття, яке раніше завжди виводило Ряжанку з рівноваги, тепер не дуже бентежило.

10 11 12 13 14 15 16