Не дратуйте ґрифонів

Білик Іван

Розділ 1

У десятий день місяця таргеліона[1] передостаннього літа 82 олімпіади,[2] коли сонце ще й не вставало з-за Лиману й над тихим плесом квилила перша чайка, з Наріжної вежі бевкнуло в щит. Чайка злякано зойкнула й піднялась угору, а мідному дзвонові негайно відповів інший дзвін — з вежі коло пристані. Між визубнями бійниць вишилилася скуйовджена голова без шолома й неспокійно роззирнулась на всі боки. Далеко низом Лиману вимальовувалася невиразна червонувата пляма. Тиха вода біля неї брижилась, обабіч мирно здіймалися й опускались три ряди весел, і з кожним помахом їх ставало видніше й видніше. Незабаром за першою плямою виринула друга, потім — третя й четверта. До Ольбії наближалася низка суден, і вартовий хрипким спросоння голосом відповів тому, що подав сигнал з Наріжної вежі:

— Бачу-у!.. Пильнуй-й-й!..

Той помахав довгим списом і заходився вдивлятись у далечінь.

За чверть години валку кораблів було вже видно зовсім добре, а коли сплинуло ще стільки часу, до білокам'яних стін Ольбії наблизились чотири бойових трієри. Прокинувся легенький світанковий нот-низорик і напнув вітрила суден. Три задніх кораблі, маленькі, низькобортні й просмолені, не справили б на ольбіополітів особливого враження, але перший викликав підсвідоме занепокоєння. Й не своїми розмірами — таких трієр тут бачено й перебачено, вони мали по три ряди довгих весел і при потребі могли взяти на борт вісімдесят або й сто воїв, — а своїм кольором. І високі борти, й щогла, й весла, й корма, усі палубні надбудови, й навіть величезне полотнище вітрила були пофарбовані яскравим суриком.

Порівнявшись із Наріжною вежею, червона трієра висушила весла й тепер ішла проти слабкої течії Лиману на самому вітрилі.

— Що за дивина?

Це буркнув десятник сторожі, якого викликали вартові.

— Персіяни?

— Певно…

Але в сю мить над плавнями за Лиманом зійшло сонце, й усі побачили на червоному полотні вітрила змієволосу Ґорґону — знак Афіни Паллади.

— А-а!..

Й знову трієра викликала загальне здивування, й не тому, що виявилась афінською, а що була згори до низу вся червона. Казали, буцім у давнину лиш "Арго" Ясона мав у сурик пофарбовані борти, але те все діялося хтозна й коли, та й не відомо, чи взагалі діялось, а тут яскраво-червона трієра підпливала до широкої брами й вимагала пропустити її в бухту пристані.

— Ланцюг? — запитав у десятника воїн, що стояв найближче до сходинок.

Але старшина не поспішав оддавати наказу, щоб опустили важезний бронзовий ланцюг, який замикав ухід до міста з боку Лиману.

— Ніктепарха![3] — сказав він. І воїн залопотів сандаліями вниз.

Незабаром на вежу прибіг схвильований ніктепарх і наказав негайно спускати ланцюг. Десь там глибоко в нутрощах брами зарипіли котки й шестерні, й важкий зеленавий ланцюг почав спроквола опускатись у воду. В сей час червона трієра, піднявши всі свої сто сімдесят четверо весел у повітря, підпливла до стін і засковзала між високими вежами брами до міської пристані. Решта суден на нижніх веслах правувала вслід за червоним кораблем.

Уже на причалах, коли матроси скинули товсті линви й два пристайних роби старанно прикрутили їх до колод приколу, з корабля звісили ребристу дошку, і вниз неквапом зійшов молодий чорнобородий чоловік у такому ж суриковому гіматії, як і вітрило корабля.

— Хто волею безсмертних є нашим гостем? — спитав у нього ніктепарх, відповівши на вітання прибулого помахом руки.

Молодий чорнявець відповів різким, але добре поставленим голосом:

— Протаґор з Абдери. Афінський громадянин і новий елленотамій.[4]

Ім'я гостя ні про що не свідчило, але оте довге слово "елленотамій" справило на ніктепарха неабияке враження, він високо підніс руку вгору й гучніше, ніж завжди, вимовив:

— Хайре,[5] елленотамію! Я негайно скажу про тебе архонтові-басилею.

— Басилеєві? — перепитав Протаґор. — Ліпше, мабуть, епонімові.

— Добре, кіріє.[6]

Доки посланий ніктепархом воїн бігав повідомляти архонта-епоніма про червоний корабель і високого гостя, всі судна стали коло зручних ольбійських причалів. На берег повиходили важко озброєні великими круглими щитами та списами, кожен з коротким мечем при боці, афінські гопліти в святкових, за коліна, хламидах із голубої вовняної тиснини, схоплених на правому плечі великою бронзовою пряжкою в вигляді голови Горгони. Їх було сотні півтори, й між ними вешталися десятники в зелених хламидах. Деякі гопліти попідіймали гривасті шоломи на чоло, інші тримали їх у руках. 3-од міста надходили ольбіополіти в білих, рудих та барвистих гіматіях, по низькому подолі та вгорі оторочених яскравою мережкою. Лунали вітальні вигуки, двоє ранніх пекарів пропонували гостям гарячі пиріжки, солодкі чи з рибою, й гопліти підходили й тут таки починали жувати, віддавши за штуку по срібному оболу.

Та незабаром на білих широких сходах, що вели з верхнього міста вниз до пристані, з'явився гурт чоловіків. Попереду, спираючись на патерицю, виступав поважний сивань у дорогому білому гіматії. Патериця в нього була блискуча й оздоблена вузькою срібною спіраллю. Всі голови заоберталися в той бік, і хтось вигукнув:

— Архонт-епонім Іфікрат!

Шістдесятип'ятирічний архонт зупинився кроків за чотири від молодого чоловіка в яскраво-червоному гіматії й підніс руку:

— Хайре, елленотамію!

— Хайре! — відповів Протаґор.

— Як плавалося в нашому Понті?[7] Чи прихильні були кумири до наших друзів-афінян?

— Мій друг мандрівник і лоґоґраф[8] Геродот з Галікарнаса нарік сьогодні Понт Евксінським,[9] — сказав Протаґор і кивнув на кремезного чолов'ягу в рудому грубому гіматії. Той, кого назвали Геродотом, ступив крок уперед і підтвердив:

— Евксінським назвав це море ще Гекатей. Але я зроду не бачив такого чудового моря, архонте. Щасливі мусять бути люди, як живуть на його берегах! І ваше місто хвалить кумирів за се.[10]

— Море наше гостинне для друзів, — навернув на стару думку архонт-епонім, і всі зрозуміли, на що натякає він. Ті, що прийшли з ним, поважно закивали бородами, а Протаґор ледь помітно всміхнувся й зручніше закинув край гіматія за ліве плече.

— Привіт тобі від стратеґа нашого Перікла, — мовив він. — І вам усім привіт, шановні бористеніти.[11] Від Перікла й від Фукідіда.

— Вони й досі змагаються між собою? — спитав архонт-епонім.

Протаґор відповів:

— У тім і демократія.

І знову поправив гіматій на лівому плечі, мовби підкреслюючи, що про такі речі не слід говорити отут, на пристані, де так багато люду.

Архонт-епонім зрозумів натяк і схилив срібноковану патерицю в бік міста. Протаґор з п'ятьма своїми пішов услід. Архонт-епонім, лунко стукаючи патерицею по брукованому березі пристані, повів усіх широкими сходами до Верхнього міста. Приступкам, здавалося, не буде кінця, й старі архонти, стратеґи й судді, що прийшли вітати афінського урядовця, раз по раз відпочивали, дивлячись назад, униз. Тепер під ними, здіймаючись одна над одною, тулилися терасами хати й теремниці, й часто дах однієї оселі правив за дворик для іншої, розташованої над нею.

Тоді сходи кінчились, але вулиця йшла й ішла вгору, вимощена голяками та череп'ям. Нарешті архонт-епонім вивів усіх на ширший брук і звернув управуруч. З обох боків тепер тяглись оточені мурами оселі з брамами та хвіртками. Туди й сюди їхали вози й двоколи, запряжені кіньми та волами, й доводилося притискатись до чужих мурів, аби дати їм дорогу. Кроків за двісті попереду, за великим перехрестям здіймалась урочиста колонада, але місто вже прокинулося, й іти доводилось у тисняві. Нарешті проминули перехрестя й ступили на білі плити колонади. По той бік починалась аґора, священна площа Ольбії, де збиралося й торжище. Тут творилося щось невірогідне: галасували безарювальники, мукала й іржала худоба, та попереду всіх ішов роб-крикун і закликав селян та ольбіополітів:

— Дайте дорогу… Дорогу афінським булевтам! Дорогу!..

Греки, й скіфи, й калліпіди, й алазони, й тракійці, й перси, й фінікіяни, які зібралися на аґорі, неохоче поступались крикунові, займаючись своїми справами. На протилежному кінці майдану височіли стрункі колони з фронтонами храмів Зевса Вседержателя, Зевса Фратрія, Афіни, Аполлона та інших великих і менших кумирів. Перед кожним храмом стояли кам'яні вівтарі й триноги для треб і узливань, й архонт-епонім спинився біля Зевсового, який мав форму покладеного на землю важкого хреста. Йому подали дві амфори: одну, з вином, він простяг афінському гостеві, другу лишив собі. З прибудови за храмом двоє робів привели офірованого бичка, й усі налаштувалися принести жертву Зевсові та хлюпнути оливи й вина покровителям Ольбії, й Афін, і всім іншим кумирам, яким належало робити се в такий час і які заступалися за еллінів.

По обіді, коли скінчились усі демосійні учти та врочисті прийоми, архонт-епонім повів афінця до себе.

— Поки тобі влаштують достойне твого сану житло, будеш моїм гостем, Протаґоре.

Він мешкав у великому будинку неподалік аґори, до якого з Борейського дромосу[12] вела вузенька брукована вуличка. Дворище було з усіх боків оточене мурами. З вулички всередину вела брама з чотирьох колон, критих двосхилим фронтоном. З маленького віконця виглянула стрижена сива голова приворітного роба, й архонт мовчки зиркнув на нього. Роб вибіг з комірчини й подався в двір попередити про гостя. Господар із Протаґором затрималися в брамі, бо не личить сторонній людині, чужому чоловікові, отако ґвалтом уходити до чиєїсь хати: на подвір'ї можуть бути жінки, і їм треба дати час поховатись у ґінекеї.[13]

Та роб незабаром повернувся й мовчки схилив голову перед господарем. На подвір'ї не чути стало жодного голосу.

— Будь гостем, — повторив архонт-епонім, і вони ввійшли на подвір'я, мощене великими й не дуже рівними вапняковими плитами. Правильний видовжений чотирикутник двору був з усіх боків оточений колонадою й навісами — перістилем. Попід сим перістилем блимали маленькі віконця, й кілька дверей вело в світлиці, та кліті, та комірчини. Головні двері були навпроти брами, й перед ними височів кам'яний жертовник Зевсові Геркійському, покровителеві домашнього вогнища.

— Узлиймо, Протаґоре, — сказав архонт-епонім, і роб, який уже стояв напоготові, подав амфору господареві.

Обоє линули потроху оливи в круглий виямок, де горів широкий гніт, віддавши мовчазну шану доброму Зевсові-огнищанину, й архонт повів гостя стрімкими сходами просто на галерею другого поверху.

1 2 3 4 5 6 7