Меч Арея

Білик Іван

В ЛІТО 376-Е

Великий князь київський Велімир повстав усією Руссю, й скинув іго конунга Германаріха готського, й помстився Германаріхові за смерть князя Буса волинського, та його синів, та боляр, що були розіпнуті на хрестах, і була січа велія, й ратилися русини літо, й осінь, і зиму, й побігли готи з землі Руської, а хто лишився, то став платити київському князеві дань.

В ЛІТО 382-Е

Упочив князь Великий київський Велімир, і сів на вітчому столі син його старійший Данко, й сів у городі Витичеві, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сіверою, й Лугами, й готами, й усіма язиками, кої платили йому дань, і ходили в рать по Великому князеві, й славили його.

В ЛІТО 395-Е

Місяця стичня в 17 день переставивсь імператор Теодосій Перший, і Римська держава знову розділилася надвоє — Західню й Всхідню. В Римі сів на стіл Гонорій, який полюбляв циркусні бої, та вино, та жін. У Константинополі ж воцарився слабовільний імператор Аркадій.

Місяця листопада в 27 день. Убито галла Руфіна, який вершив усіма справами Константинополя, й посів місце його інчий варварин — готин Гайна, котрий відав тепер цілим грецьким військом, та колишній роб — євнух Євтропій. І поділився цар-город навпіл, і тягли одні руку за готів, а другі супротиву їм, і найдужче ненавидів тих зайд Авреліан, і многі слухали його.

В ЛІТО 399-Е

Вокняживсь у городі Києвому Милодух, син Данків, і був недуж вельми, й не міг ратитися, й правила при ньому жона його Рада.

В ЛІТО 400-Е

Місяця липня в 12 день

Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольні потягли за Авреліаном і вигнали варварів з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрілою, й вельми знаменно було.

В те ж літо на Маковія вродився князеві київському Милодухові син, і дано ім'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожні.

В ЛІТО 401-F

Прийшов на Рим візіготський конунг Аларіх, який уже володів частиною Всхідньої імперії — Іллірією. Але венед Стилигон, що був справдешнім правителем держави, дав відсіч Аларіхові.

В ЛІТО 404-Е

Двір константинопольський, долаючи опір народу, заслав до Вірменії архієпископа Йоана Золотовуста, де він по трьох літах і переставився.

В ЛІТО 408-Е

Місяця квітного в перший день переставивсь імператор константинопольський Аркадій. Умираючи, він заповів своєму давньому ворогові, цареві перському Єздегердові, бути захисником, і покровителем, і вихователем малолітнього Теодосія Другого, який по вітцевій смерті був посаджений на стіл.

У те-таки літо в Римі скарано на горло Стилигона.

В ЛІТО 410-Е

По кончині Стилигоновій Аларіх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарешті з допомогою рабів зумів здобути город і вщент пограбував його. Але, готуючись іти полками на Сіцілію й Африку, нагло вмер, і Західня імперія знову повстала й возродилась із попелу.

В ЛІТО 411-Е

Імператор Гонорій віддав розбитим візіготам Аквітанію — землю на березі океану Західнього, й поселилися готи в Галлії між Піренеями й Луарою. І сулив імператор римський оддати їм ще й Іспанію, якщо виб'ють звідти венедів.

Готи ж убоялися могутніх сусід своїх.

У те ж літо студінь міцна зціпила землю Руську. Дніпро замерз у місяці листопаді, й крига скресла тільки в травному, й паводки були велії, й усілякі зла чинила дика вода й у Руській країні, й у Деревській, і в Сіврській. І настав голод, і впали недуги по людях.

І пішов Великий князь руський Данко, син Велімирів, полками многими в землю грецьку, речену Всхідня Римська імперія, й появся по дань.

В ЛІТО 412-Е

Місяця квітного

Ніщо не вістувало наближення страшної небезпеки. День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рідко в сю пору; ледве починався п'ятий місяць року. Та весняні повені й зливища відгомоніли ще в травному, й уже добру сідмицю стояло на годині, справжнє тобі літо, хоч дерева обабіч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорі світло-зелені шати, схожі на єдвабні корзна молоденьких князівен.

У яру вовтузилося душ із двадцятеро чи й усі тридцять робів і челядників під наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидів у холодку під калиною, що нависала дрібним листячком над самий яр, і лінькувато ляскав себе гарапником по вичовганій підошві поробошень-постолів. Поробошні в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовні, й скидалися на ведмежі лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лісового бродника: здоровенні ручиська, якими легко гнути підкови, черево, що перевисало на коліна, й могутні, дарма що вимощені салом, рамена. Такому б дуже личило ім'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тільки зовсім не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то ім'я лишається їй до самої смерті, й тут нічого не вдієш.

Очі в Малка натомість відповідали його йменню, були дрібненькі й ховалися межи щоками та волохатими брівми, але тивунові слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усіх сил.

Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кінь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокійно, й тивун тихо мугикав собі в рудий вус:

"Ой травиченько, та моріжечку, ти гляди не вколи мені й ніжечку..."

Поки Малко так ото мугикав, а він мугикав майже завжди, роби й челядники були певні, що ніякого підступу сподіватись не треба. Одні тачками возили з-під кручі вогку глину, висипали її під самий берег річки на довгу купу, інші рискалями вирівнювали ту купу, треті ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмірене й звично, без поспіху й зайвої сіпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина ніхто не поцінує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав і тивун і спокійно мугикав собі в руді вуса.

Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пісня ввірвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бік. Малко досить легко, як на свою вагу, звівся й глянув туди, куди зирив кінь. Поміж листям весняної калини біліла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:

— Пощо, княжичу, йдеш?

То був син княгині Ради Богдан. Хлопець мав небагато літ, але вдався міцний, кремезний і вже майже зрівнявсь із тивуном, тільки хлоп'яча незграбність, та ясні карі очі, та ще хіба довге шовковисте волосся, що спадало на самі плечі, зраджували князюка: Богданові на Маковія пішов дванадцятий.

— Пощо, кажу, прийшов єси? — перепитав тивун.

Богдан хитнув головою в бік городу.

— Мати...

— Кликала мене? — здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: — А хто ж тут?

Але з Богданових вуст годі було витягти ще бодай слово. Княжич сів і звісив ноги з кручі.

— Що княгиня хче? — наполягав тивун, та княжич ніби й не чув його. Він стрибнув з кручі, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручниці й легко попхав її вкоченою стежкою до місця, де гатили греблю через Хрещатик. Річка була неширока й мілка, до пояса, та навесні дика вода зірвала міст і розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

Вивернувши тачку й віддавши її русявому челядникові, білобровому готові, якого в княжому дворі звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примірявся.

— Важке вельми? — криво всміхнувся Маас. — Княжич є малий для такого.

Але Богдан і не глянув у його бік, підняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

Всі челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав і гупав, немовби важезний дубовий обрубок був іграшкою. Коли по якомусь часі Богданові стало парко, він скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далі від себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самій сорочці, підперезаній широким сукняним опоясом і скупо, як в усіх чоловіків, гаптованій лише на подолі та вузько на грудях і рукавах.

Земля аж двигтіла від гупання, челядники сходилися все ближче, та нарешті Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:

— Гей ви! Чого сте повилуплювали очі? Нум же!

Челядники й роби розбрелись по своїх місцях, а тивун, посівши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тоді поправив меч на лівому боці й торкнув коня п'ятами. Але кінь не хотів чомусь іти, задивившись назад. Малко й собі глянув — що так зацікавило воронька.

Соляним шляхом, що вибирався з дубового лісу, виточилась коротка ниточка комонників. Їх було душ із вісім чи десять, попереду їхав на гнідому коні між у шоломі й при щиті та довгій сулиці, йому вслід ступали верхи три жони чи жінки, за ними ще кілька комонників безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як і перший, щитом і сулицею.

Комонники не звернули до розбитого містка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височів Київ город. Малкові майнуло в голові, що в городі не сподіваються гостей і належало б хоча впередити княгиню Раду. Він уже хотів уп'ястися поробошнями коневі в слабину, та так і застиг. З діброви навздогін валці вихопилася дюжина комонників і з гиком та криком оточила її. Малко відразу впізнав степовиків. Можі, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападників сулицями. Двоє степовиків упало, й коні, ошалені від гику та крові, понеслись понад яром. Ще один завис у сідлі, перехнябившись набік, але решта насідала й насідала.

В одного можа полетіла, перебита навпіл, сулиця, й він сахнувсь, аби дістати меч, але крива шабля немов тільки й чекала сієї миті, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода підхопила її й понесла вниз.

Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи німо волала о поміч, і його як приворожило до неї. Він знав, що страшне тепер відбувається там, на вузькому моріжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допіру належала можеві Скоротичу. Він здолав себе глянути на бойовисько тільки тоді, коли вода поглинула той жах.

Потявши одного можа, степовики запосіли другого, який одчайдушне відбивався сулицею. Тим часом кілька напасників помалу відтрунювали коней із жонами до лісу, що брався від Соляного шляху вгору, інші добивали комонників, озброєних киями. Захисників лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманілий, і досі тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попід свіжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподіваючись найти рятунок за його неглибокою водою.

1 2 3 4 5 6 7