Брехня

Винниченко Володимир

П'єса на три дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Андрій Карпович — інженер.

Наталія Павлівна — його жінка.

Карпо Федорович — його батько.

Лося іСоня — його сестри.

Антін Михайлович (Тось).

Іван Стратонович — помічник

Андрія Карповича.

Пульхера — прислуга.

ДІЯ ПЕРША

Велика кімната просто обставлена. З лівого боку, ближче до кону, канапа. За нею, в глибині, двері до кухні. Між дверима й канапою піаніно. В задній стіні вікна на вулицю; між ними двері на балкон. В правій стіні позаду двері в сіни і в другі кімнати; ближче до кону двері в кімнату Наталі Павлівни. Між дверима буфет. Посередині круглий стіл; на столі наготовлено для обіду. Наталя Павлівна, пораючись біля столу, часом виходить на балкон і дивиться на вулицю. Входить з сіней з пляшкою Пульхера.

Пульхера. Ну, пані, знаєте, що я вам скажу?

Наталя Павлівна. Ні, Пульхеро, не знаю.

Пульхера. Ну, то зараз узнаєте. Щоб я спухла, як гора, коли я ще хоч раз піду до нашого лавушника! Хай до нього чорти ходять, от що я вам скажу, пані.

Наталя Павлівна (сміючись). Чудесно сказано. То ж через що саме?

Пульхера. Через те саме, що він мене зараз так ви-страмив перед людьми, що краще б він мені помиї на голову вилив. "Ти, каже, ще довго ходитимеш до мене по книжці брать? Ти, каже, заплатила мені за той місяць? Ти, каже, у старців служиш та й сама у старчихи записалась. Ти, каже, стара жінка". Та як почав, як почав... "Поки, каже, не заплатите, нічого більше давать не буду". От вам і маєте! Хай тепер до нього хто хоче ходить, а я не хочу.

Наталя Павлівна (весело). Нічого, Пульхеро, ось одержу гроші за урок, та й оддамо. А уксусу й не дав?

Пульхера. Не дав, щоб йому дихать не дало. "Нічого, каже, не дам!"

Наталя Павлівна. Сердитий. Ну, нічого, сьогодні без уксусу побудемо. Можна піти за гроші взять, та пізно. Зараз приїдуть з вокзалу. Ідіть, Пульхеро, щоб борщ не перекипів. А то Андрій Карпович нам задасть. Треба гостей прийняти як слід. (Іде на балкон).

Пульхера. А двірник знов нагадував про квартиру. Як не заплатите, то з поліцією, каже, викидать будемо.

Наталя Павлівна (сміється). Та невже? От біда з ним!

Пульхера (мовчки дивиться на неї. Ніби сердито). От знов сміються! А чого, спитатись?

Наталя Павлівна ще більше сміється.

Пульхера. Ну, от! Там, де треба плакать, вони сміються. Де сміятись — плачуть.

Наталя Павлівна. А ви хіба бачили хоч раз, щоб я плакала?

Пульхера (подумавши, здивовано). Ба ні, таки не бачила. А їй-богу, що не бачила! Другий рік служу, а таки ні разу не бачила. Не розберу я вас, пані! Ну, та дай боже, щоб і довіку не плакали. Так не треба уксусу?

Дзвінок.

Наталя Павлівна (схоплено). О! Невже я їх пропустила?! (Біжить у сіни).

Чути її й чоловічий голоси. Входять Наталя Павлівна й Тось. Т о с ь — молодий, гарний. Рухи розкидисті, нетерплячі. Часто стріпує

густим довгим волоссям. Сідає на канапу й понуро дивиться в землю, очевидячки, збираючись щось

сказати.

Наталя Павлівна. Ая думала — наші з вокзалу.

Тось (хмуро). Доброго здоров'я, Пульхеро.

Пульхера (ідучи в кухню). Доброго й вам, паничу.

Тось. Ще не приїхали? Я на хвилинку.

Наталя Павлівна (сідаючи біля нього, ніжно-весело, трішки насмішкувато). Ну, розуміється, на хвилинку! Мій котик завжди тільки на хвилинку, на коротюхесеньку хвилиночку! (Жагуче хапаючи його за голову й цілуючи). Мій хлопчику єдиний!

Тось (визволяючись). Не треба, Тасю. Я не цього прийшов.

Наталя Павлівна. Я знаю... Вже по мордочці бачу, що прийшов знов з якимсь "твердим, рішучим" наміром. Правда, котику?

Т о с ь. Я прошу залишити цей тон. Я хочу балакати серйозно.

Наталя Павлівна (беручи немов під козирок). Слушаюсь!

Тось (сердито встаючи). Ну, так я тобі скажу, що це наше останнє побачення. Коли ти хочеш, щоб воно було... щоб воно носило цей... характер, то... прошу.

Наталя Павлівна (теж встаючи, підходить до нього, лащиться). Мій хлопчик сердитий на мене, що я вчора не вийшла? Любий, я так страшенно була вчора зайнята. Ці уроки, потім треба було приготувати до приїзду тата. Потім Андрієві од хвилювання було трішки поганенько.

Тось (різко визволяючись). Ну да, я так і знав. "Андрієві поганенько"... Ах, лиши мене! Ну, от я й прийшов сказать, що я більше цього не можу! Не можу! Рішуче не можу. Або Андрій, або я. От і все. Ти можеш скільки хочеш посміхатись, моє діло заявить тобі, а ти собі хоч танцюй. Я знаю, тобі наплювать на те, що ми розійдемось... Тобі все сміх і дурниці. А я не можу!

Наталя Павлівна. Котику, не кричи так голосно; Дося вдома, може почути.

Т о с ь. І сказать Андрієві, правда? А з Андрієм станеться припадок і... Ну, розуміється, Андрій — будуча знаменитість, Андрій — великий український хімик-механик чи чорт його там знає, а я що? Нещасний студент, невідомий нікому поет.

Наталя Павлівна. Ти — мій котик, ти — моя радість.

Тось. Ну, так от твоя радість тобі заявляє, що у неї нема більше сил терпіти це становище. Чуєш? Нема! Вічна брехня, вічна крадіж хвилинок. Пошло, гидко! Я Андрія поважаю, але я його ненавиджу за те, що брешу йому. І ще це ідіотське становище кузена! Що може бути пошліше кузена? Що? Я не знаю! Всяка дамочка, котра дурить свого йолопа чоловіка, зараз знаходить собі "кузена". Ми навіть не спромоглись на оригінальність і не видумали нічого краще, як "кузена".

Наталя Павлівна. Дитинко, пошла брехня завжди найправдоподібніша.

Тось. Я не хочу ніякої брехні!

Наталя Павлівна. Тш! Не кричи ж так.

Тось. Не хочу! З якої речі я повинен брехать? З якої? З якої речі я повинен цілі вечори бігать, як божевільний, по кварталу, виглядать, красти якийсь поцілунок, червоніть, мучитись за нього? З якої речі, я питаю? Я люблю тебе, ти любиш мене. В чому ж річ, нарешті? В чому? Ах, знаю! Ти знов почнеш про жалість, про святу жалість... Андрій такий був нещасний, ти підняла його, ти надала йому сил, ти зробила його ученим, він зараз робить великий винахід, дасть людськості великі цінності, його не можна кидать, бо він загине, з ним зараз припадок, параліч, чорт-біс. І ти взяла на себе подвиг любові. Так?

Наталя Павлівна (ніжно дивиться на нього. З радісною, веселою готовністю хитає головою). Так.

Тось. Ти все-таки жартуєш. Але я говорю без всякої охоти жартувать. Ну, можеш? Ну, так от я тобі говорю, що це все... брехня!... Розумієш, вся ця "свята" жалість, подвиг — все це ерунда, брехня, і більше нічого. Тобі потрібний молодий, здоровий любовник, бо твій чоловік хворий. Але він скоро зробить свій винахід і матиме за нього великі гроші. Тоді ти зможеш пожить. І, розуміється, мінять це на якесь життя з бідним студентом — невигідно! Ось весь твій подвиг і жалість! Так-так! А любить... не любиш ти ні мене, ні його, а тільки себе, хоч зараз ти...— прошу не перебивать! — хоч зараз ти й оддаєш свої сили на уроки й годуєш всю сім'ю. Ти тільки умієш все підраховувать добре. Ти своє візьмеш. Ну, а я не можу буть... буть якимсь знаряддям для дамочки, у котрої чоловік. Та й те: хіба я знаю, чи ти не живеш з ним, як з чоловіком? Хіба я в цій брехні можу розібратись? Може, просто іншого мужчини треба!

Наталя Павлівна (серйозно, тихо). Чекай: це все ти... Ти в це віриш твердо, що ти говориш?

Т о с ь. А я знаю, чому мені вірить?! Я знаю, де кінчається брехня, а де правда? Хіба я можу знать? Коли в тебе в принципі брехня, то звідки я знаю, що ти мені не брешеш? Звідки?

Наталя Павлівна. Котику, для чого тобі?

Т о с ь. А я знаю? Може, теж з жалості? Тільки я не потребую жалості! Не потребую! (Хапається за голову). Головне... ця страшенна щирість брехні. Іменно щирість! Після жагучих обіймів зі мною, після пекучої ніжності — іменно пекучої, болючої! — ти приходиш додому й милуєш Андрія. І як, як? З такою ніжністю, з такою щирістю, що я... я або горю з сорому, або горю... з болю... Я не розумію! Як хочеш, я не розумію, нічогісінько, ні рисочки з цього не розумію. Як ти можеш?! Як ти можеш навіть не почервоніти при мені, а через двадцять, десять, навіть п'ять хвилин після мене з такою турботою, ласкою, ніжністю ходити коло нього, дивитись йому в очі, брехати, і ні трішки муки, ні трішки! От що мене більш усього мучить. Так-так, це мене найбільш мучить, коли хочеш знать. Ти — або надзвичайно бездушна, жорстока, тупа... так-так, я все це передумав цими ночами і хочу тобі сказать: ти — або надзвичайно примітивна людина, або... Або хай чорт мене забере, коли я хоч що-небудь розумію в цій паскудній плутанині! Одне я знаю, одне: я так далі не можу. Я не маю покою. Скажи мені, що хочеш, що хочеш, скажи мені, що ти мене не любиш, що тобі треба було мужчини, що ти сміялась з мене, що хочеш, тільки правду, чуєш, правду скажи мені!

Наталя Павлівна (сміючись). А ти хіба повіриш, що це правда?

Т о с ь (безсило). Правда... Ти, по своїй теорії, умієш так правдоподібно брехать, що, дійсно, не повірить не можна... Єдине єсть: ти покинеш Андрія й підеш зі мною. Це єдине.

Наталя Павлівна. Але, хлопчику, цього єдиного доказу я не можу тобі, на жаль, дати. Т о с ь. Чому?

Наталя Павлівна. Ах, котику, ми вертаємось знов до старого.

Т о с ь. Жалість...

Наталя Павлівна. Жалість, Тосику. Потім у тебе завжди якраз у такий час приходять такі настрої, коли ділком неможливо. Ну, подумай сам... Чекай, і ти цей єдиний доказ вимагаєш у мене зараз же? Правда?

Т о с ь . Розуміється.

Наталя Павлівна (сміється). Ну, само собою. Моментально. Так навіть у цьому хвартушку вийду й піду. Чекай. І це буде якраз в той момент, коли Андрій привозить у свою хату свого старого батька й сестру, коли стоїть на порозі здійснення своєї довголітньої мрії. Чекай, котику. Він п'ятнадцять років мріє дать своєму батькові трішки, трішечки спокою. Розумієш, такому бідному дядіршці, що цілий свій вік ходив за плугом, їв у свята булочку з хлібом і перед кожним піджаком скидав свою подрану шапчинку. Розумієш, котику? П'ятнадцять років він мріє, що ось-ось він стане трішки на ноги і візьме до себе батька й сестру. Ти не бачив їх? Ну да, ти не міг бачити. Я бачила, як тільки ми побрались з Андрієм. Дитинко, ти й це скажеш — брехня, але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість. За Андрія я виходила, скажу правду, з гордості, з абстрактної любові до людськості, ну от з такої, з якої — не сердься — ти пишеш іноді громадські вірші.

1 2 3 4 5 6 7