Бабусин подарунок

Винниченко Володимир

І

Саме на клечання в гості з села приїхала бабуся. Від неї смачно пахло житнім хлібом, товстим полотном і ще чимсь, чого Васько ніяк не міг розібрати. Голова бабусі була замотана в велику хустку, а надворі аж горобці обливались потом. З-під тої величезної страшної хустки дивилось малесеньке, поморщене, як печена картоплина, та добре-добре личко.

Коли бабуся усіх перецілувала, а Васько почоломкав їй руцю, од якої теж пахло житнім хлібом, бабуся вийняла з-за пазухи хустиночку.

У хустиночці було щось зав'язано.

— Оце тобі, шиночку, гоштинчика привезла.

Розв'язавши хусточку, вона взяла старечими пальцями срібного, зовсім новесенького карбованця і піднесла його до самих очей Васькові.

Васькові аж дух забило від такої несподіванки. Цілий карбованець! Та ще ж новенький, блискучий, весь так і грає. Але мама бабусю навіть за руку вхопила.

— Та бійтеся бога! Та як можна такому лобуряці такі гроші давати. Оце, господи! Та він же їх зараз на табак та на всяке чортзна-що пустить. Оддай бабусі зараз же!

Ну, та бабуся хоч і була замотана в хустку, а показала себе молодчиною. Коли подарувала, так уже нема чого назад лізти.

— Е, ні, він хлопчик бравенький, він шануватиме бабусів гоштинчик, він його берегтиме та на добро пустить. Еге ж, Васю? Шануватимеш?

— Шануватиму...— басом сказав Васько, а сам цупко тримав карбованця в кишені в кулаці,— ану, хай тільки спробують одняти.

— Ну, гляди ж ти мені, лобуряко, як протратиш гроші, то й додому не навертайся. Поцілуй же руцю бабуні!

Васько обережно узяв бабусину руку своєю лівою (бо праву держав з карбованцем у кишені) і чмокнув. Рука була вся чисто в зморшках, горбиках, покарлючена, але така хороша, що Васько взяв та од себе ще раз тихенько поцілував її.

II

Ну, куди ж тепер податись? Та вже ж не куди, як на Босяцьке провалля. Там, мабуть, хлопці вже давно позбирались. Отто будуть заздрить, як побачать карбованця!

Ну, та й ловкий же карбованчик: щербиночки рівнесенькі; царський патрет як живий та гладесенький; а орел з другого боку не потертий анітрішки, аж коле в пальці. І важкенький-таки, нівроку йому. А замашний, мабуть, як обнять отак по ободочкові одним пальцем, а другим піддержати знизу та як махонуть угору, так десь і з очей сховається.

А чого можна купити за його? Якщо по три копійки десяток цигарок, то це вийде десятків з тридцять. Ого! А то тепер можна й чорно-рябих купити у Посмітюхи.

Босяцьке провалля було аж за городом. Там колись цілими таборами жила босячня. Вдень вони сиділи кружка по ямках і грали в карти або спали в глинищах, а вночі лазили по городу й заробляли собі на прожиток усякими нічними способами. Потім цих заробітчан поліція порозганяла звідти, і тепер там, у яру, хлопцям чудесно було грати в м'яча, в скраклі, в бабки. Провалля глибочезне, ні м'яч не вискочить, ні бабка. З одного боку височенна стіна, рівна, глиниста, з кущиками молочаю, які бозна-як попричеплювались там. З другого — крутий, зелений схил, по якому жовтими мотузками попереплітались стежки. А широке те провалля було таке, що ніхто з хлопців навіть замашним черепочком не міг перекинути з одного боку на другий.

Коли Васько підходив до провалля, заклавши обидві руки в кишені й насвистуючи, хлопці якраз вилізали з його. Побачивши Васька, вони закричали:

— О, Жар-птиця йде! Ти куди, Жар-птиця?

Васька звали Жар-птицею за те, що він був рудий, аж червоний; тільки брови йому були темні та очі сірі, а вся голова неначе з червоного золота. Часом дражнили й Горобеням, а це вже через те, що все лице його було вкрите ластовинням і подібне було до горобиного яйця.

Васько, не хапаючись і ніби не чуючи криків, одсунув кашкета на потилицю і зовсім як босяк Савка заспівав:

Говорила сину мать:

Не водись з ворами,

А то в каторгу зашлють,

Скують кандалами.

Циркнувши крізь зуби, він повагом підійшов до хлопців і вмить підставив Посмітюсі ніжку. Брикнувши ним об землю, він насів на його і наступив коліном.

— А хто Жар-птиця? Га?

Посмітюха затулив лице обома руками, підігнув коліна до голови, весь скоцюрбився і жалібненько закричав:

— Ой, не ти, не ти! Хлопці, обороніть!

— Ну, гляди, а то тут тебе й кончу. Вставай!

Після того поважно подав усім руку і сказав:

— То що, вже додому, чи як?

— Атож.

— Ото! Хто ж у таку пору додому йде? Давайте лучче в гилки заграємо. Ходім.

Ні, хлопці не хотіли ні в гилки, ні в разовика. Навіть ящірок не хотіли ловити, бо вони вже й у гилки грали й з Микишиного пістолета стріляли. Микиші трохи пальця не одбило порохом. Вони вже вилізли з провалля, а спускатись знов туди не мали охоти. Васько держав ліву руку в кишені і весь час любовно перебирав пальцями карбованця. Страшенно йому хотілося похвалитись ним, та як його зробити так ні з того ні сього,— ще подумають, що він ніколи таких грошей і в руках не держав.

На дні провалля бігали маленькі постаті хлопців,— то, видно по одежі, учні з ремісничої школи грали в м'яча. Унизу за проваллям розлігся город, розкотившись далеко-далеко по долині біленькими будиночками. За річкою, на вокзалі бігав по путях самотній паровоз, попихкуючи, як з люльки, клубами білого диму. Сонце стояло високо і заливало всю долину, гору, провалля, лісок за проваллям і сиво-синій степ за ним такою спекою, що хотілось роззявити рота, як роблять кури, і сидіти десь у вогкому глинищі на дні яру.

Хлопці полягали на траву й позакривали обличчя кашкетами. Навіть Задьора і той приліг, а він же ніколи не міг і хвилинки встояти на одному місці; маленький, чорненький, з стриженою кругленькою голівкою, він був похожий на жвавеньку кузочку, що нишпорить поміж травинками.

Один тільки Васько стояв і, прижмуривши сірі очі, дивився на хлопців унизу. А ліва рука тим часом усе перебирала карбованця, і такий він був милий, такий уже йому близький та знайомий, що хотілось вийняти й прикласти його до щоки, до губ, погладити його.

Раптом ліва рука неначе сама собою вийнялась із кишені. Васько переклав карбованця в праву руку й недбало підкинув його на долоні. Ніхто не помітив. Васько ще недбаліше,— так, наче якимсь камінчиком,— почав підкидатися карбованцем. Навіть не дивився на його, ніби задивився на "ремісників".

Задьора підвів голову, помітивши щось блискуче.

— О! А то що в тебе, Васько?

Васько підкидав собі й не відповідав: нічого особливого, срібний карбованець та й годі, що тут такого дивного.

— Хлопці! А гляньте, що в Васька!

Тут уже підвелись усі: і довготелесий, слабосилий Посмітюха, і опецькуватий, кругленький, як таракуцка, але раз у раз ніби сонний, Микиша в рожевій сорочці й новенькому кашкеті. Посмітюха аж став на свої довгі та тонкі, як у коника, коліна й здивовано роззявив рота, який у його чомусь завсігди був слинявий. Качиний ніс його ніби ще довше витягся наперед од дивування.

— Тю! Та це ж у його, кренделя, аж цілий руб! Де ти взяв, Жар-птиця? Ану, покажи! Ану!

Васько й тут не сказав ні слова. Мовчки, байдуже подав карбованця Посмітюсі, а сам звернувся до Задьори й промовив:

— Ану, дай закурити.

Задьора не чув, бо так і кинувся до Посмітюхи.

Посмітюха схопився на ноги, уп'явся в карбованця і давай його обглядати на всі боки.

— Настоящий! — дивувався він усе більше та більше.— Та новий, крендель, хай ти...

— Ану, Посмітюхо, покажи. Та дай, я подивлюся.

— Та одчепись! Та Задьоро! От крендель!

Задьора таки видер карбованця у Посмітюхи. Тоді у Задьори видер Микиша, а в Микиші вибив із рук Посмітюха. Але тут уже вмішався Васько і одняв карбованця: так і загубить можна,— покотиться, шукай тоді.

— Та де ти взяв його, Жар-птиця?

Васько заховав карбованця у кишеню й замість одповіді строго сказав Посмітюсі:

— Давай цигарку! Живо!

Посмітюха засміявся своїми синіми зубами і вивернув обидві кишені, держачи їх кінчиками пальців.

— Нема ні чорта,— сплюнув Задьора.— Хоч би хто-небудь потягнуть дав.

— Ну, Жар-птиця купить,— сонно сказав Микиша.

Посмітюха єхидно прижмурив одне око.

— Хто тобі сказав?

— Та в його ж аж цілий руб.

— Ну, та що?

Васько вийняв знов карбованця і підкинув на руці. Срібло весело й сліпуче заблискало на сонці, Васько обняв по ободочку пальцем, замахнувся, злегка приплющив очі й сказав:

— От би кинути ним туди. Мабуть, перекинув би аж на той бік провалля.

Задьора живенько подивився на Васькову руку з карбованцем, перевів на провалля, в одну мить зміряв і постановив:

— Ні, не перекинув би. Куди-и! І до середини стіни не достав би.

Васько приплющив очі й покрутив головою.

— Ой, перекинув би.

— Ану! — скрикнув Посмітюха.— Давай об що, що не перекинеш. Ану!

Васько поклав карбованця в кишеню й одвернувся від яру.

— Гайда купаться? Га? — сказав він до Микиші.

— Гайда...— сонно згодився Микиша.

Посмітюха уїдливо засміявся:

— От так перекинув! Ех, ти, крендель! "Перекину". Тут, брат, луччі за тебе кидали, та й то не вдавалось. А то він з своїм карбованцем. Та ти б таку річку сліз тут розпустив, якби кинув, що й провалля затопив би.

На Посмітюшині слова вважати не треба було, бо кожний знав, що Посмітюха в'їдався раз у раз до Васька за те, що той був дужчий за його. Одначе Васько почервонів.

— А ти б перекинув?

— Та я й не задаюсь. А якби мав карбованця, так не дрожав би над ним так, як ти.

— Ану на: перекинь. На.

І Васько витяг карбованця з. кишені й подав його Посмітюсі.

— Бери кидай.

— Нащо мені кидать? Кидай ти. Я не перекину, а от ти такий крендель, що враз перекинеш.

— І перекину.

— З руки та в кишеню? Це ми вже бачили.

Ну, тут уже зовсім ясно було, що Посмітюха підбивав Васька, щоб той закинув свого карбованця. Хто б таки міг подумати, щоб хто-небудь узяв та й закинув таку суму грошей. І сам Посмітюха не думав, а так патякав з заздрості язиком. Задьора аж розсердився. Він підстрибнув (був дуже низенький проти Посмітюхи), насунув тому картуза на самого носа й крикнув:

— Тю-лю-лю!

Так співають посмітюшки у степу.

Посмітюха одсунув кашкета й брикнув ногою на Задьору,— биться він ні з ким не брався, бо був дуже слабосилий, хоч і вищий за всіх; він тільки одбрикувався, одмахувався, а мстився язиком. Але Васько знов почервонів. На носі й над бровами йому виступив дрібненький піт. Він тісно стулив губи й засопів носом. А це вже знак поганий був.

— Ну, а що, як перекину? — хмуро дивлячись просто на Посмітюху, раптом сказав він.

1 2 3 4 5 6