Школяр

Тесленко Архип

Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!

Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:

— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:

— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б...били.

— Хто?

— Батько.

— За вiщо?

— За... за... — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже:

— Мамо, що їсти?

— Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов:

— Ну що їсти, мамо?

— Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.

— От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.

Миколка своє:

— Та, мамо, що їсти?

— Батька питай.

Микола:

— Он у людей i риба, й олiя.

Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:

— I оладки, — каже, — i в школу беруть.

Батько:

— Що?! — Та як ухопить деркач.

— Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.

— А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!

А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:

— Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.

— Що? — батько.

— Мм... дiрки скрiзь.

Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:

— Гляди, — каже, — гляди!

Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.

— Чого ти? — мати йому.

— Та... та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.

— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:

— Мамо!..

— Ну?

— У... у мене...

— Що у тебе?

— У мене, — повернув п'яту, показує... Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.

— Що ж... оце... як... батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.

Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.

— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.

— Хм... там десь... — жiнка йому. — Та... те й упослi б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.

— Н... не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть.

— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш?

— Що таке? — батько до їх.

— Пiдбор у Миколи одпав...

— Що? — крикнув.

Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...

— Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:

— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.

— Пора б... уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить.

— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:

— Хай, його, — каже, — калiкою зробить!..

— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:

— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.

Мати йому:

— А в школу як?

Прокiп так хижо:

— А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..

— А хоч би й у пани?

— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить.

Миколка:

— Як же... я ж не... ненарошне.

— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!

Аж перекидається та плаче Миколка:

— Он... он, — каже, — усi... учаться — i Василь, i Павло... гарно як.

— Iч, старцюго, рiвняється до яких...

— А хiба... хiба душа в мене... хужа?

— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!

— Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..

— А, ти розумна!

— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?

Прокiп, нiби засоромившись:

— Та ти, ти, — каже, — домелешся!

— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.

— От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:

— Школа... школа — здирство, школа— грабiж... — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!

Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.

А Миколка:

— Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-пiд полу до дверей.

— Куди ти? — мати до його.

— У школу... хай... як знають...

— Обiдать же... чоботи ж...

— Хай!..

Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :

— Ось, ось, — показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе... учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:

— Хе... а покажiть i батьковi!

— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.

— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря... не чув мов.

— Хе-хе... живем, значить.

— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг...

— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...

— Що таке? — питає Миколка.

— Що... бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, — думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.

А Миколка:

— Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На

тобi".

— Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:

"Найми", — каже.

— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!

Прокiп:

— А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?

— Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?

— Хм-хм... то "О".

— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?

— То "Г".

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є... ось, — знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?

— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.

— Ач який... хм-хм... i он про що зна!

— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.

Прокiп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:

— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!

— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...

— Тату... я, я до вчителя пiду.

— Чого?

— Хи-хи... хочеться.

Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"

— Що таке?

— Батько... в школу... у хторокласну... мене.

— Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю.

Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.

— А що ти? — вчитель до його.

— Ну й... ну й гарно в вас!

В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.

— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.

— В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...

— I я... А як же... як воно, як жить у такому?

— Учись — побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.

Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.

— Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.

— Хм-хм... так це... це менi пить?

— Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!

— Хм-хм... як же воно?

— Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра...

1 2