Страчене життя

Тесленко Архип

Повiсть

У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.

— Чепурнiшою буть треба! — iнодi їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його.

Михайло:

— Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..

Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так i живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.

Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе.

II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно це?!.. А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:

— Це "а", а це "б", — читає за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло:

— Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:

— Господи помилуй, алiлуя! — хоч там i не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:

"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.

А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко — Василiв хлопчик, трохи старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.

Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.

Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.

Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.

— Оце, — каже, — й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.

Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:

— Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, — до неї.

Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi:

— А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?"

Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала.

Вiн:

— Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:

— Хо-о-чу, —так з протягом.

Отець Полiєвкт:

— Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу ніж ця... на стипендiю, що єсть на нашу єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?

Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:

— Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:

— А якою я, — каже, — буду тодi?

ІІІ

Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! — пише, по-руському, звiсно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"

На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.

— На рiздвянi святки це там,-каже, — ялинка була: свiчечок-свiчечок на їй, — каже, — та цяцьок.

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла, — каже, — од пайки.

Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:

— "Тарас Бульба", — каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує:

— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка...-— щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.

Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.

Почали гомонiть по селу:

— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть.

Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!

IV

Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля — попустив.

— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе.

Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, — почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города узять.

Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до їх.

— Не ходи, — було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказує.

— Все таке у йому... електричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!

А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.

— Що то та грамота, вчення! — було йому каже Оленка. — Вченi люди розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.

Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.

— Там, — каже, — така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночi читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.

V

У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж.

1 2 3 4 5 6 7