Бондарівна

Гончар Олесь

Наприкінці літа у Великих Сорочинцях збирається традиційний ярмарок. Той самий, вірніше, далеке відлуння того, давно відшумілого, що його образ залишив для нас Микола Васильович Гоголь. Унизу курна земля, в пилюку розбита тисячами ніг, а вгорі над людьми — сяючі небеса серпня! З давніх-давен під цим небом вирувало прибране у форму ярмарку народне життя, вершився торг, спалахували бійки та комерційні чвари, і веселощі бризкали увсібіч — вічні неперебутні веселощі ярмарку... Спудеї перекидалися жартами з миргородськими бублейницями, вертеп розважав людей раєм та пеклом, молодий Гоголь ходив між ятками, тоненький, з тоненькою паличкою, всміхався, загледівши якусь ярмаркову сценку, а може, й тоді вже плекав у душі клятвенно-урочисту юнацьку думу: "...Я поклялся ни одной минуты короткой жизни своей не утерять, не сделав блага".

Звичайно, все тут сьогодні інакше. Дьогтю не продають, не височіють посеред ярмарку навалені горою дерев'яні колеса, що їх споконвіку робили місцеві майстри-бондарі, не побачиш ні прядки, ні ступи, ні хомута, багато що з колишніх ужиткових речей назавжди відійшло в минувшину... А ось без знаменитої гоголівської Хіврі ярмарок не обійшовся. Поволі рухається вподовж ярмаркового майдану розлогий віз, запряжений волами, сірими, круторогими,— де їх і добуто в наш час,— а посеред воза на сіні з царською величавістю сидить вона, Хівря, лузає насіння, суворо покрикує на юрмисько молодих чортів, що всі в чорному, з цапиними, як у Мефістофеля, борідками, супроводять її дерев'яну колісницю. В густо нарум'яненій гоголівській героїні ярмарковий люд, веселіючи, впізнає артистку народного театру з Миргорода, свою роль вона веде, видно, не вперше, так само і в образах Рудого Панька, в бурсаках та інших гоголівських персонажах, що цілим юрмиськом бредуть за возом, виступають вже добре знайомі публіці учасники місцевої художньої самодіяльності. Мовби доповнюючи театралізоване видовище, з'являється кілька молодих циган, декому й вони здаються загримованими учасниками лицедійства, одначе, ні, вони справжні, без гриму, і, звичайно, ні шатра, ні коней при них,— сюди, на ярмарок, вони приїхали на таксі.

Усе тут є, чому годиться бути на ярмарку: торгові ряди, рундуки, павільйони з крамом, є в кінці ярмаркової площі й баштан з куренем, де продають мелітопольські та херсонські кавуни, і вирощені на полтавських полях запашисті диньки сорту "колгоспниця". Вабить око різ-нобарв'я керамічного посуду, що грає, вилискує, розвішаний на пакіллі тинів та на високих тичинах, щоб далеко було видно роботу опішнянських майстрів.

Сонце припікає, вітерець не дмухне, повітря налите в'язкою спекою... Десь аж ген за натовпами якусь солом'яну крівлю увінчує лелече гніздо й сліпучо біліє над ним бутафорський лелека на одній нозі... Там корчма, оздоблена голубими віконницями, різними декоративними мальовками, а поруч веселить публіку діючий манекен — ще один гоголівський герой, якому вареники самі стрибають до рота...

Протиснешся крізь людську веремію і вже назустріч лунає збуджений переклик енергійних кооператорів: звідкись вони привезли вантажною машиною свої уці-нені залежані піджаки і саме викидають їх жужмом із кузова, сподіваючись, видно, що в Сорочинцях і такий товар розметуть, що і їм,— не зблизька, видно, прибулим,— тут усміхнеться щастя...

— Дорогесенькі, по чім же ваші піджаки?

— Останній крик моди... тридцятих років!

— Та й багато ж їх у вас — і міль не переїла!.. Діло ділом, а головне, що панує тут всюди атмосфера

невимушеності, розкутості, веселого, доброго людського спілкування. Ярмаркові цьому притаманне щось фестивальне, святкове. На кожному кроці виявляє себе тут народна вигадка, гумор, дотепність; сьогочасне й давня традиція раз у раз химерно переплітаються. Ось виструнчився серед ярмаркового майдану височезний, гладенький, мов корабельна щогла, стовп для випробу молодечої спритності. Будь-хто з бажаючих, здебільшого колгоспні гартовані хлопці, роздягнувшись до плавок, то один, то другий силкуються, під вигуки заохочень та гомін численних болільників, добутись до самого вершечка цієї щогли, де найудатнішого чекає приз ярмарку — гітара, або чоботи, або ще якась зовсім не копійчана річ, чи, навпаки, дістануться тобі регіт та дошкульні насмішки глядачів, якщо ти виявився незграбним і десь від середини стовпа, на очах у всіх скапітулювавши, мішком посунувся вниз. Тут сміх та регіт, а десь там гучномовець рекламує товари (здається, оті самі піджаки), а на другім полюсі ярмарку з-під віття плакучих верб уже долинає пісня... Так, так: і ярмарок, і фестиваль талантів, і спортивні змагання — все тут переплелось, все злилось у соковиту радісну картину життя.

А втім, ярмарок не тільки торгує, жартує та розважається, почуєш тут і серйозні розмови, скажімо, претензії до меліораторів — будь вони при цьому присутні, можливо, й на користь пішла б їм відверта народна критика. Суть її в тому, що не по-господарськи ставляться озброєні могутньою технікою меліоратори до малих річок, випрямляють їх під лінійку, і як наслідок — там, де недавно була жива річка з її складним живим організмом, сьогодні по осушеній заплаві тягнеться, буває, лише похмура дренажна канава... Проблема з наболілих, хвилює вона людей. Знайомі голови колгоспів обступили серед машин якогось товариша, видно, компетентного, притискають його, пузатенького, аж до крила закіптюженої "Волги":

— Осушили ось нам заплаву Хоролу, доосушува-лись, що без води людей зоставили... Гірка наука, та не зважають на неї, те ж саме роблять тепер з річкою Оржицею, а там уже й на Удай поглядають...

— Пора, пора б як слід подбати про малі річки! Не в канави їх перетворювати, а, навпаки, розчищати, поглиблювати русла, рятувати ці життєдайні артерії для народного господарства.

Барвисті каруселі, навіси, ятки, шатра — далеко все це рябіє під небом ярмарку.

Череди легкових машин блищать попід садками на стоянках, а з шляху з'їжджають вже інші, кудись продираються, сигналять... Гуде, клекоче казан ярмарку, гамір його не вщухає; коні, правда, не іржуть, галасу перекупок не чути, а пісня звідкись розлунює все дужче...

У затінку під старими гіллястими вербами влаштовано дощатий поміст, на ньому змагаються в пісенному мистецтві народні таланти. Святково вбраний хор із села Остапівки Миргородського району виконує рідкісної краси пісню, яка, здається, ще й на платівки ніким не записана: "Розмовляла калинонька з дубом". За цим колективом з'являється на естраді не менш відомий тут хор із села Попівки, яким керують двоє вчителів місцевої школи,— обидва русочубі, веселоокі, кругловидими обличчями схожі на братів... Один пише музику, другий — слова. Набрались повітря хористи, підбадьорливо перезирнулись між собою дівчата, і вже понад гамір ярмарку далеко полинув мажорний спів про день сьогоднішній, про нову долю Великих Сорочинців.

Після цього на помості з'являється сивовусий бандурист у шароварах, у вишитій сорочці з фронтовими медалями на грудях. Неквапно пробує струни бандури, привітно всміхається до людей:

— Люди добрі, що ж вам заграти?

Скільки й живуть ярмарки, з давніх-давен їхню картину доповнює постать кобзаря або лірника, що сліпий чи зрячий, відсторонений від справ комерційних, несе людям поживу духовну. Звертається він своїм мистецтвом до всіх, а найперш до натур поетичних, що їх, виявляється, не так і мало на світі,— цілі натовпи задуманих людей, літніх і молодих, обступають на ярмаркових площах народного співця.

У грудні 1905 року тут, у Сорочинцях, спалахнуло селянське повстання, яке було жорстоко, по-звірячому придушене військами. Володимир Галактіонович Короленко, що жив тоді в Полтаві, мужньо захищав повсталих сорочинських селян, затаврував криваву розправу над ними. Гнівне благородне слово Короленка про сорочинську трагедію облетіло тоді всю Росію. Одним із учасників сорочинських подій був кобзар, уродженець цього ж села Михайло Степанович Кравченко, чия кобзарська слава далеко ширилась по Україні. Він сам створив про сорочинське повстання дві думи, що вважаються класичними творами цього жанру (одну думу записав від Кравченка художник Сластіон, а другу — Короленко). І хоч сорочинський співець давно вже лежить у землі, проте кобзарський рід його, видно, на світі ще не перевівся, можливо, котрийсь із послідовників славетного Кравченка оце якраз і виконує на помості одну за одною історичні пісні та думи, що зібрали тут стільки слухачів.

Пливуть і пливуть над ярмарком розлогі, вражаючі душу пісні, виникають все нові й нові образи народного життя, і мимоволі замислюєшся, яких тяжких ви-пробів зазнав у минулому цей край, скільки горя та муки випало на його долю, і яку — на всіх перегонах історії — мужність та силу духу явили світові люди цієї землі. Жодна з грандіозних подій віку не обійшла стороною Великі Сорочинці, кожна лишила в їхньому житті свою глибоку борозну. Виростали тут такі люди, як Андрій Чумак, що юнаком пішов із Сорочинець працювати на залізницях країни і ще на початку століття вступив до лав партії більшовиків. У 1907 році в часи реакції молодий революціонер змушений був емігрувати до США, працював у штаті Пенсільванія і лише після повалення царату повернувся на батьківщину. Партія послала Андрія Чумака на Далекий Схід організовувати боротьбу за утвердження Радянської влади,— там у 1919 році цього незламного ленінця разом з чотирнадцятьма амурськими комісарами стратили в Благовіщенську японські інтервенти. Таких діапазонів складались тут людські життя, такі особистості виходили звідси. І чи не таких калібрів натури ставали для сорочинської молоді живою традицією, гордістю, моральним взірцем? Першим, хто приніс у Сорочинці звістку про революцію, про Леніна, був одягнутий в сіру шинель фронтовика більшовик на прізвище Бондаренко, а через два з лишком десятиріччя, мовби прийнявши від свого однофамільника естафету, виступає на арену сорочинської історії дивовижна жінка Ольга Антонівна Бондаренко, новітня Бондарівна, як її називають тут.

В українському фольклорі склався цілий цикл епічних пісень про Бондарівну, тобто дочку бондаря (до речі, прізвище Бондаренко в Сорочинцях досить поширене), квітучий вінок пісень, де героїнею виступає красуня дівчина, чиєї прихильності домагався поміщик пан Каньовський, котрому за його безцеремонність довелось прилюдно вхопити від гордовитої дівчини замашного ляпаса.

Ой, не годен пан Каньовський

Мене цілувати,

Тільки годен пан Каньовський

Мене роззувати!

Жорстока помста впала на Бондарівну, панські ви-служники-гайдуки, вхопивши її, мучать, катують, вимагають покори й приниження, та дівчина борониться до останнього:

А на тій на Бондарівні

Червонії стрічки,—

Куди вели Бондарівну —

Скрізь криваві річки!

Бондарівна не стане панською рабинею, її волелюб-ство й почуття гідності народ згодом переллє в мелодії задушевних пісень про свою улюблену героїню.

І ось, переживши віки, сягнувши в електронну епоху, пісня про Бондарівну знову зринає перед людьми, пливе тут під цим і сьогодні невицвілим небом.

1 2