Дніпровський вітер

Гончар Олесь

Після повносвітлого літа, після його сліпучості вересневі дні помітно пригасають. І лише десь на початку жовтня, коли на київських горах незліченними кострищами розпалахкотиться золота осінь, на якийсь час знов аж ніби повиднішає навкруги від тих червлених осінніх кострищ.

На Дніпрі о такій порі ще рух, ще далеко до закриття навігації. І хоч живемо в епоху космічних швидкостей, проте й дніпровським неквапливим пароплавам поки що не бракує пасажирів. Дорога далека, і кому аж униз до Запоріжжя чи до Херсона — ті запасайтесь терпінням. Тітки з нижньої палуби, що правлять на південь картоплю, де вона цього літа не вродила, вп'яте і вдесяте розкажуть про чорні бурі, що пройшли навесні у степах (і коли вже та наука навчиться їх приборкувати!); дідусь-пенсіонер, котрий, погостювавши в сина, повертається до себе в Дніпродзержинськ, не раз ще в усіх подробицях розповість про бекасиний дріб, якого нагнав йому в потилицю давній приятель на полюванні (баба вдома витягала йому кожну дробинку голкою, "стала виколупувати, а воно щось чорне, як мак"); безліч партій в пінг-понг зіграють веселі хлопці-олімпійці в яскравих светрах. Власне, ніхто ще достеменно не знає, чи справді вони олімпійці, але їхній спортивний вигляд і гарна манера триматись, і навіть оці незвичайні светри — все навертає пасажирів на думку, що вони якраз з числа тих наших олімпійців, які — з медалями чи без — саме повертаються з римських змагань.

Пароплав навантажений, здається, понад усі дозволені норми, картоплі повні трюми (назад він братиме кавуни та виноград), лантухи з картоплею захараздрю-ють також усі проходи нижньої палуби,— пасажири ледве протискуються між ними. Одначе, це нікого тут не дратує, як не дратує й те, що пароплав рухається з такою незвичайною для нашого часу неквапливістю. Якщо вже ти потрапив сюди, то змирися з усім, і з звичаями, і з незручностями, і з оцим допотопним черепашачим чалапканням по воді... Зате, відпливаючи в дніпрову широчінь, ти побачиш з цієї палуби таке, чого, може, давно вже чи й ніколи не бачив і що навряд чи встиг би розгледіти з вікна реактивного лайнера.

Київ віддалятиметься повільно, величаво, і багряна осінь ще довго тішитиме пасажирів своєю тихою красою, і ще довго-довго їм видно буде на горі високу, непостарілу протягом століть, з золотою маківкою Лавру...

Потім захід згасне, і київські гори зникнуть в імлі та в тумані, повечоріє, похолоднішає на Дніпрі. З сутіні виринатимуть все нові й нові вогники бакенів, палубний люд почне старанніше кутатись у завбачливо прихоплені кобеняки, плащі та макінтоші. За якусь годину нічний, дедалі пронизливіший вітер і зовсім позагонить пасажирів у каюти, в завалені картоплею проходи та салони, де затишно й тепло, і на палубі не залишиться нікого, окрім посинілого від холоду молодого поета, що повертається невідомо звідки й куди і котрому здається, що навіть якірному ланцюгу, кинутому край палуби, зараз холодно й самотньо серед нічної стужі. Темні вікна салонів та кают з часом візьмуться краплями, і хто спробує виткнутися на палубу — в обличчя йому гостро вдарить вітром, дощем. А втім, не всі зможуть поховатись від негоди по пароплавних затишках: навіть коли й поета звіє вітром кудись у трюм, де купами дрімає розімлілий люд,— вгорі на містку цілу ніч ще хтось стоятиме, мовчки, непомітно для пасажирів нестиме вахту.

І це триватиме довго. Адже ж "ніч — як море".

Лише, коли вночі пароплав тихо здригнеться, швартуючись до якого-небудь дніпровського причалу, і крізь посилений гуркіт машин та хлюпання води стане чути згори, з темряви містка владні слова команди, сказані дзвінким дівочим голосом, якась добра душа, що вже дрімала серед картопляних лантухів, здивовано гляне вгору й співчутливо похитає головою:

— Ми тут у теплі, а комусь же там стояти цілісіньку ніч на дощі та на вітрі...

Хто саме там стоїть — це з'ясується лише вранці, коли пароплав знов братиме картоплю, притулившись боком до якоїсь вербової пристані. Заспані пасажири побачать, як, спустившись з містка, порядкує біля кинутого на берег трапу невеликого зросту дівчина в бушлаті річницькому, міцно запнута, видно, ще з ночі, вовняною хусткою-шаллю.

Це Люба, помічник капітана. Чорноброва, червонощока, носик не те щоб кирпатий, але трохи вгору.

Вся тугенька, як вузлик. Самого капітана чомусь не видко/і все вказує на те. що старшою тут вона, оця моторна його помічниця. Тільки недавно дівчина закінчила училище й, прийшовши на Дніпро, наділа оцей сукняний річницький бушлат. На пристанях її одначе вже, видно, знають, до неї раз у раз підходять, про щось розпитують чи просто здоровкаються.

— Привіт, Любо!

Відповідає вона стримано, вважаючи, певне, що саме стриманість найбільше личить людині, яка перебуває на посту. Помічницю капітана всюди обсідають клопоти й справи, надто ж на причалах. Це, однак, не заважає Любі щось жувати весь час — чи вона не встигла поснідати, чи просто любить дешеві якісь цукерки. І хоч майже всі до неї звертаються на "ти", проте помітно, що панібратства ніхто собі з помічницею капітана не дозволяє і що слово її тут має вагу.

Чуючи, як інші до неї на "ти", один з пасажирів, що тільки-но сів, молодий і розхристаний, спробував і собі так само:

— Ей, Люба! Скоро відчалиш?

Вона ніби й не почула, зате почув гладкошиїй, схожий на відставного боксера, боцман, що стояв біля трапа:

— Якщо кому й "Люба", хлопче, то тільки не тобі,

— А мені ж як? Любка?

— Тобі годилось би — Любов Семенівна, Пасажир легко, без образи прийняв зауваження:

— Єсть, буде враховано, товаришу контр-адмірал!

Сам він, цей пасажир, виявився досить-таки прикметним хлопцем. Здалеку наче як підліток, а глянеш ближче — видно, бувалець, в усьому його вигляді, в рухах пробивається щось отряхувате, бешкетне. Одягнутий не по сезону легко — в картатій розстебнутій на грудях сорочці (з-під неї виглядає клинчик матроської тільняшки), голова недавно, видно, стрижена під машинку, що навело боцмана на деякі роздуми:

— Чи не дружинники це тебе обчикрижили, товаришу пасажир? Асфальт, либонь, у Черкасах підмітав?

— Там ще асфальту нема,— заперечив стрижений, граючи великими неспокійними очима.— До того ж я не черкаський, а сільський, вірніше,— радгоспний...

І він залпом випалив одразу кілька анкетних даних про себе: в польовому таборі виріс, підвозив, хлопчаком бувши, до тракторів то воду, то пальне, а потім служив на флоті. Щойно демобілізувався, провідав матір, ВЕШИВ чарку з ріднею і знову в путь...

— Від матері, а куди?

— На Сиваш їду, там, чув по радіо, хімкомбінат новий будується. Добуватимуть з ропи Гнилого моря всі елементи, які тільки є в таблиці Менделєєва. Знавців техніки тому комбінату тільки дай...

— А ти знавець?

— Перед вами, батя, ще не прохололий моряк демобілізований, а всі наші хлопці, до вашого відома, в техніці боги! Ви ось тут по мілинах повзаєте, а я — не дивіться, що такий пацанкуватий — мав справу з дечим таким, що вам і не снилось...

На судні хлопець швидко оговтався, відчув себе, мов риба в воді. Невдовзі після того, як пароплав відчалив, його вже знали на обох палубах. Стрижена голова нового пасажира з'являлася всюди — де не сій, там і вродиться. Почувалися в ньому і молодече бравування і якийсь простодушний потяг до людей, навіть, сказати б, жадоба до них, ніби він зголоднів за ними, і тепер ось із першим стрічним хлопець, здається, ладен заприятелювати, ладен йому розповідати про себе, про своє життя, аби б тільки той мав охоту слухати. Його слухали з усмішками, хто з лагідною, хто з недовірливою, а вільні від вахти члени екіпажу — зовсім юні матросики-річковики аж роти роззявляли на його розповіді про морські плавання в далеких незнайомих водах, про різні пригоди та небезпеки.

— Ходив над водою, ходив і під водою, бував на таких глибинах, що тільки ах!..

— І що ж там? Акули? — з острахом запитувала огрядна, підперезана хусткою тітка, що супроводила картоплю.

— Ні акул, ні морських драконів... Тьма. Вічна тьма. Загледівши за гуртом слухачів Любу, чи то пак

Любов Семенівну, що саме підіймалася сходами на верхню палубу, хлопець одразу переключився на неї:

— Скільки вузлів робите?

— Які ще вузли? У нас не вузли.

Здається, вона вважала запитання недоречним.

— Ну то скільки миль?

— В нас не милями, в нас кілометрами... Сімнадцять кілометрів на годину.

— Ха-ха-ха! — йому стало весело.

Остаточно, наперекір повчанням боцмана, називаючи її тепер Любкою, він став енергійно розтлумачувати дівчині, що таке вузли та милі, пояснив, яку швидкість дають торпедні катери, коли вони ото аж підлітають у повітрі, долаючи буруци. Ото хід, отам вітерець, а то... сімнадцять кілометрів.

Він знову щиро, від душі сміявся, нікого цим сміхом не ображаючи.

З появою його на судні, ніби аж пожвавіли всі. Де хлопець, там уже й гурт, де гурт, там неодмінно й він.

— А ось тут я буду в черзі першим! — гукнув він, як тільки запахло з буфету борщем.

І справді, першим задаяв собі окремий столик, але без співрозмовників йому, видно, було не всидіти, тому, загледівіпи в кутку товариство олімпійців, що теж лаштувались обідати, хлопець без церемоній перекочував до них. Аж коли сів, тоді вже запитав:

— Ви ж не заперечуєте?

Офіціантка, вайлувата і злюща, мов оса, особа, що іншим пасажирам не прощала найскромніших виявів ініціативи, раптом навіть посміхнулась, стежачи, як цей стрижений флотський вправно несе поміж столами свій борщ, переселяючись до олімпійців. Сподобалось їй, видно, й те, що спортсмени охоче прийняли його до себе в компанію.

Хлопець, виявивши належний такт, не став доскіпуватись,— з медалями вони повертаються чи без,— і, смачно сьорбаючи борщ, уже розповідав їм щось знову про себе, неначе хотілось йому швидше вибалакатись перед людьми за все те своє підводне мовчання, котре, мабуть, цілу вічність тяглося десь серед риб, у темряві морських та океанських глибин. Адже, крім ненаселених темних вод, бувають і такі, де чудернацькі, фантастичні риби грають довкола тебе, а ти, випущений з човна в комбінезоні, пробираєшся серед них, куди тобі треба, освітлюєш глибини спеціальним своїм прожектором, а буває, що гущавінь водоростей обплутує тебе, обтяжує всього, і ти їх розтинаєш ножем, і вже тобі ось забракло кисню, ти задихаєшся, спішиш тоді мерщій назад до човна, щоб вхопити свіжого повітря.

1 2 3