На той бік

Винниченко Володимир

Колись-колись давно, місяців два-три тому, доктор Верходуб обережно й дбайливо ніс через життя келех своєї мудрости, зібраної по краплі з гірких і солодких квітів буття. Кожна людина, перебувши час цвітіння, починає збирати келех своєї мудрости. І що буйніше, що болючіше, що радісніше було цвітіння, то повнішим стає на старість келех.

Келех доктора Верходуба був не то щоб дуже повний, але й не порожній. І, може, комусь не до пиття було б те течиво, що назбирав доктор Верходуб, але йому воно було необхідне.

Колись за давніх-давніх часів доктор Верходуб уважався за найінтеліґентнішого лікаря на ввесь повіт, за "нашого філософа", і за, хоч приборканого віком, але ще досить небезпечного спокусника повітових красунь. Будучи філософом, він спокійно ставився до боргів своїх партнерів у картах, уважаючи, що всяка гра, — чи в карти, чи в свій спокій, чи навіть у життя, — сама в собі вже має виграш чи програш, залежно від ступня вияву своєї сили волі. Часом він із серйозним і строгим виглядом любив цитувати грецькою мовою улюбленого свого філософа Епікура становому приставові, який ні одної мови, крім "матерщинної", не знав як слід. Вибачливо посміхаючись і трошки йдучи на компроміс із своїм світоглядом, він лікував гарненьких повітових дамочок од усіх повітових хвороб теософічними модерними сеансами, в яких астрально-містичні дотики грали не останню ролю. З усяким начальством, яке перепиняло шлях його життя, він балакав з такою певністю у гідність, розум і величність влади, що начальство не сміло ламати йому цієї віри й не ставило ніяких перешкод на шляху його. У багатих од розмови з доктором Верходубом лишалось почування ніяковости за своє багатство, а бідним здавалось, що бідність хоч і хвороба, але не така, що її треба соромитись, бо заразити нею другого не можна.

Щоранку доктор Верходуб за тих давніх часів накладав на припорошені срібною сивиною, але ще бадьоро-чорні, вуса навусника, з-під якого вони виходили вигладженими, з шовковим блиском, що приємно лоскотали жіночі шийки. Ніс злегка-злегка припудрював. Не через те, що на носі були якісь вади, о, ні, ніс був гордістю доктора Верходуба: злегка смуглявий, виточений з жовтої слонової кістки, з бездоганно-заокругленими ніздрями, він був би гордістю всякого античного красуня. Так от, власне через те, що він був гордістю, йому й була така увага. А на самій горі носа, покриваючи "непристойно-гарні", як казали дами, важкуваті, вибачливо-розумні очі (від погляду яких у пацієнток з'являлась непохитна віра в видужання), сиділо пенсне. Пенсне було з золотим ланцюжком, а ланцюжок ховався в горішній кишені жилета. Жилет же самий був раз-у-раз і незмінно одного й того самого фасону, крою й кольору: сталево-сірий з ніжними зеленими точечками, високий аж до комірчика і з чорною пасмужкою по краях. Це був власний "верходубівський" стиль.

І коли хвиля збаламучених людських келехів із фронтів линула на трон і змила його; коли в очах усіх пацієнтів і не-пацієнтів з'явився блиск святочної гарячки; коли становий кудись ізник, а на його місце став один із партнерів, що був винен докторові порядну суму, що раніше був просто адвокат такий-то, а став тепер товариш-комісар; коли гарненькі дамочки закинули хвилюючі теософічні сеанси, а з тим же хвилюванням і захватом їздили на мітинги; коли сам доктор Верходуб, почуваючи й себе трошки ненормальним, ганяв по засіданнях різних комісій і делегацій, — він і в такій ситуації не забував накладати навусника, припудрювати носа, одягати сталево-сірого жилета з ніжними зеленими точечками і прижмурювати свої "непристойно-гарні" очі вибачливо-мудрим усміхом.

Бо й у такій ситуації він міцно тримав свого келеха, хоча й розхлюпував його трохи.

Аж ось шугнула нова хвиля. Шугнула і змила все: і партнера-комісара, і комісії, і гарненьких дамочок, і гарячковий блиск святковости. Більше ще: змила навусник доктора Верходуба, здула пудру з виточеного носа, розбила пенсне з золотим тонесеньким ланцюжком і далеко на дно валізки загнала жилета з ніжно-зеленими точечками.

А ще більше: вибила з обережних, любовних рук келех і викинула доктора Верходуба, голого, обідраного, потовченого, очманілого, на кін життя, на якому відгравалась п'єса без теософій і в якій йому доводилося грати несподівану ролю "буржуяки" й "паразита на народньому тілі".

Головне ж — не стало келеха. Не стало, власне, самого доктора Верходуба. Не тим не стало, що вулицями маленького повітового міста безпритульно блукав індивід у задрипаному пальті й пролетарському картузику з облупленим козирком, а що на місці доктора Верходуба жила тепер істота, яка здригувалась од вибухів гармат і тоскно хотіла сховати все тіло в наперсток, закотитись під шафу й лежати там довго й непорушне. Не тим, що важкуваті, "непристойно-гарні" очі без пенсне кліпали, як запорошені, а тим, що забули, не вміли вже посміхатись, вибачливо й насмішкувато-мудро. Істота здригувалась, щулилась, ховалась, жадно і швидко їла в кутку, як пес украдену кістку, нюхом розпізнавала під пролетарськими пальтами приятеля чи ворога і внутрішньо махала хвостом, чи вишкіряла зуби. І ні разу вона не пробувала цитувати Епікура ніякою мовою. І Епікур із своєю атараксією, і Шопенгауер із своєю нірваною, і Кант із своїм імперативом, і всі оті мудрі, величні, богоподібні, — якими вони здавалися тепер малесенькими, смішними, жалюгідними й образливо-фальшивими отут серед громового ригання гармат, змерзлого цокотіння зубами кулеметів, серед гупу чобіт, серед приставлених до грудей забризканих кров'ю револьверів, серед жахних очей, серед штукатурки, що валиться тобі на голову з проваленої стелі, серед штукатурки всього твого розваленого життя, що валиться на твою душу.

Не тільки Епікура не цитував доктор Верходуб, він навіть Ескулапа не згадував. Яка рація лікувати людям шлунки, чи легені, коли завтра в них будуть розтрощені черепи? Та ніхто й не турбував доктора з такими дурницями. А сам він, рятуючи свого черепа, і помешкання своє, і прийомну, і всю бібліотеку з Епікурами закинув, оселившись у матері свого двірника.

Пригнувшись, зщулившись і здригуючись, він перепускав через свою голову страшну, велетенську хвилю.

* * *

І от так жив без келеха, без помешкання, без навусника, без сіросталевого жилета доктор Верходуб на краю міста в халупчині з синіми віконничками й мазаною призьбою.

А головне — без келеха.

Одначе — дивна річ! — і з чимось уже новим, незрозумілим, явно-ненормальним, але любим. П'яність якась? Очайдушність засудженого на смерть? Щось подібне бувало колись у дитинстві, коли, вимокши ввесь під страшенною зливою, ходиш собі потім із закладеними в мокрі кишені руками й брьохаєш по калюжах, нічого вже більше не боячись. І легкість, і голість, і безпечність, і незалежність. Незалежність од усього, за що треба було колись боятись. Що може злякати людину, яка завтра, сьогодні, через годину, через хвилину може загубити найцінніше, — життя?

І коли замовкала в докторі Верходубі чужа, зщулена, наїжена істота, він виходив із халупки з синіми віконничками і йшов у місто, заклавши руки в мокрі кишені, брьохаючи по всіх калюжах і нічого більше не боячись. І дивна легкість обгорталась солодким, ніколи незнаним, прозорим, як осінні соняшні вечори, сумом і жалем. Жалем до всього "без різниці партій, клясів, анексій і контрибуцій", як давно-давно колись мило і пресерйозно вигукувала одна гарненька дамочка. І до гарненьких милих дамочок, що тепер іноді попадались на вулицях у кухарчиних хустках і з висхлими від хронічного жаху очима; і до "буржуяків" у "пролетарських" кашкетиках; і до тої сірої, гупаючої, бухкаючої гарматами маси, що гасала по місті з таким безпорадним виглядом перемоги, від якого хотілось гірко посміхатись.

І тоді з-за спини жалю чулось таке гаряче, рідне дихання чогось, що доктор Верходуб зупинявся серед вулиці в засмальцьованому пальті й без пенсне дивився на небо, на ряботиння поцюканих кулями стін, на вибиті шибки занадто притихлих будиночків, на занадто притихлих або занадто розперезаних людей. І небо, і будиночки, і притихлі чи розперезані люди, і голодні отетерілі собаки, і черепки на тротуарах, — все було миле, все надзвичайно потрібне, єдине, неповторне. І до всього жадно, зворушено і вдячно простягались руки його чудної, гарячої любови.

І раз, коли отак доктор Верходуб пильно й любовно слідкував, як вітер крутив над базарним рундучком пір'їну, він раптом почув у руках своїх вибитий келех; порожній, потовчений, покалічений, але келех! І почув, як з ніжним, тужним дзвоном упала в його якась нова краплина мудрости, якої ще не було ні в Епікура, ні в Шопенгауера, ні в усіх квітах його життя, солодких і гірких.

"Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного, чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожний мент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба, поневіряння".

І після цієї краплі на душі доктора стало затишно, тепло й лукаво, як у дитинстві, коли ввечері прибіжиш знадвору, залізеш у темну кімнату й сидиш там та дивишся звідти на всіх, і почуваєш гарячу-гарячу любов до них, і обнімаєш, милуєш їх звідти, а вони того й не знають.

І того вечора ще з більшою незалежністю, заклавши руки в мокрі кишені, брьохав доктор Верходуб по калюжах свого вихлюпнутого на вулицю життя.

* * *

А надворі весна розприскалась молодесенькими жовтявими листочками, пухкими буруньками, голчастою травичкою на понівечених бульварчиках. Весні було байдуже, що кущі були потоптані, поламані, — цвітіть, розпускайтесь, зеленійте, які є. Сонце, як з помпи, прискало проміннями на винних і невинних, на буруньки, на червоноармійців, на буржуїв, на цуценя біля крамнички з закислими очима.

Ах, правда: буржуїв на вулицях зовсім не було, все ходили "пролетарі" в поганеньких пальтах, у кашкетиках, у хустках, — ні одного ж тобі дамського капелюха, ні одного чистенького комірчика на все місто! Он ішов по тім боці заводчик Бромберґ, мільйонер, шикун, дві вілли в Фінляндії й Криму, — та й той, бідолаха, спролетаризувався: в покривлених черевиках, на голові рябенький картузик, на плечах куций піджачок.

1 2 3 4 5 6 7